– Гаразд, – погодилася панночка.

– Я не лише не противлюся, – не міг заспокоїтись мечник, – але й так скажу: що швидше, тим краще… А підданців у мене достатньо. Спалили мою резиденцію, ну, й нехай! То я з інших сіл селян накличу… Всі Білевичі, котрі вже є в полі, стануть із нами. Покажемо тобі, паночку, родичання, покажемо, що таке на честь Білевичівни зазіхати… Ти Радзивілл? Та це ніщо! Немає гетьманів у роду Білевичів, але немає й зрадників!.. Ще побачимо, за ким уся Жемайтія піде!..

Тут він звернувся до дівчини:

– Тебе сховаємо в Біловежі, а самі повернемося! Не може бути інакше! Мусить він свої гріхи спокутувати, бо це для всього шляхетного стану кривда. Infamis38 той, хто нас не підтримає! Бог допоможе, брати допоможуть, громадяни допоможуть, а також вогонь і меч! Запам’ятають Білевичів Радзивілли! Infamis той, хто не з нами! Infamis той, хто зраднику шаблею перед очима не блисне! Король, сейми, вся Річ Посполита з нами!

Тут мечник, червоний, як буряк, і з розбурханим чубом, узявся п’ястуком по столу гримати.

– Ця війна важливіша за шведську, бо зачіпає весь лицарський стан, всі права, вся скривджена Річ Посполита в найглибших фундаментах вражена. Infamis той, хто цього не розуміє! Загине наша вітчизна, якщо зраднику не помстимося та його не покараємо!

І так грала стара кров щораз бурхливіше, що аж Олюньці довелося мечника заспокоювати. Ставився він раніше до того спокійно, хоча здавалося, що не лише батьківщина, а й увесь світ гине. Але лише коли це Білевичів торкнулося, в цьому побачив чоловік найстрашнішу прірву для вітчизни і, як лев, ревіти почав.

Але панночка, котра мала на нього великий вплив, таки змогла дядька заспокоїти, витлумачивши йому, що для їхнього порятунку, щоб втеча вдалася, потрібно йому найглибшу таємницю зберегти і не показати князеві, що щось підозрюють.

Пообіцяв дідуган свято, що її настанов послухає, після чого вже радилися про саму втечу. Вона не була занадто важка, бо здавалося, що їх не стережуть зовсім. Вирішив, отже, пан мечник послати спочатку пахолка з листами до економів, аби ті негайно селян з усіх сіл, котрі йому й іншим Білевичам належали, збирали й озброювали.

Наступних шестеро довірених челядників мали вирушити до Білевич начебто за діжками з грішми та сріблом, а насправді зупинитися в заповітних лісах і там на володаря з кіньми, лантухами та провіантом чекати. Самі ж вони з Таурогів із двома помічниками поїдуть саньми, ніби лише до ближньої Гавни, після чого на верхових коней пересядуть і в похід вирушать. До Гавни їздили часто до панів Кучуків-Ольбротов-ських, іноді навіть залишалися у них на ніч. Тому сподівалися, що їхній від’їзд не приверне нічиєї уваги і що погоні за ними не буде, хіба через два чи три дні після цього, коли вони вже будуть поміж озброєних людей у недоступних нетрях лісів. Відсутність князя Богуслава підтримувала їх у цій надії.

Тим часом пан Томаш дієво зайнявся підготовкою. Пахолок із листами виїхав наступного дня. Третього дня бідкався пан мечник нарочито Патерсону про свої закопані гроші, яких, як казав, було більш як сто тисяч, і про потребу перевезти скарб у безпечні Тауроги. Патерсон легко повірив, бо цей шляхтич вважався дуже заможним, і по суті ним був.

– Хай його привозять якнайшвидше, – погодився шотландець. – Якщо треба, я й жовнірів дам.

– Чим менше людей знатимуть, що я везу, тим краще. Челядь моя вірна, а діжки накажу коноплями прикрити, їх часто з наших сторін до Пруссії возять, або клепками, на які ніхто не поласиться.

– Краще клепками, – порадив Патерсон, – бо через коноплі шаблею або списом можна намацати, що щось інше на дні підводи лежить. А гроші краще, ваша милосте, князеві під відсотки віддайте. Я знаю, що він має потребу в грошах, бо податки погано надходять.

– Я хотів би князеві так прислужитися, щоб він ні в чому не мав потреби, – збрехав шляхтич.

На цьому й закінчилася розмова й усе складалося якнайсприятливіше. Зараз же після цього рушила челядь, а мечник з Олюнькою мали їхати наступного дня.

Тим часом увечері несподівано повернувся Богуслав на чолі двох реґіментів прусської рейтарiї. Справи його не були занадто успішні, бо повернувся лихий і стурбований.

Того ж дня він скликав воєнну раду, в якій взяли участь уповноважений eлeктoра граф Зейдевіц, Патерсон, пан Сакович і рейтарський полковник Кіріц. Засідали до третьої години ночі, а метою засідань була експедиція на Підляшшя проти пана Сапєги.

– Електор і шведський король посилили мене у міру своїх можливостей військом, – промовляв князь. – Одне з двох: або Сапєгу застанемо ще на Підляшші і тоді будемо змушені його знищити. А якщо ні, то займемо Підляшшя без опору. До всього, однак, потрібні гроші, а їх ні електор, ні його шведська величність мені не дали, бо й самі не мають.

– У кого ж тоді шукати грошей, якщо не у вашої світлості, – зронив граф Зейдевіц. – У всьому світі тільки й розмов, що про незчисленні скарби Радзивіллів.

Богуслав відреагував миттєво:

– Пане Зейдевіц, якби до мене доходило все, що мені зі спадкового майна належить, я мав би більше грошей, ніж п’ять ваших німецьких князів, докупи взятих. Але в країні війна, податки не доходять, або їх гультяї перехоплюють. Можна було б готівку одержати під відсотки від прусських міст, але ви краще за інших знаєте, що там відбувається. Бо вони хіба що для Янa-Казимирa розв’язали б капшуки.

– А Крулевець?

– Що можна було взяти, я вже взяв, але цього замало.

– Приємно дізнатися, що я зможу вашій світлості доброю порадою прислужитися, – сказав Патерсон.

– Я бажав би, щоб ви прислужилися готівкою.

– Ця порада її вартує. Не давніше, як учора, казав мені пан Білевич, що має скарби, закопані в саду в Білевичaх і що хоче їх сюди, в безпечне місце перевезти, щоб їх вашій світлості під відсотки віддати.

– Та мені з неба впав той шляхтич! – вигукнув Богуслав. – А багато він має?

– Більш як сто тисяч, крім срібла та коштовностей, яких, мабуть, ще на стільки ж.

– Срібло та коштовності шляхтич не захоче на готівку міняти, але можна їх буде заставити. Дякую вам, Патерсоне, бо дуже це вчасно. Мушу з Білевичeм завтра ж побалакати.

– То я його попереджу, бо саме завтра збирається з панною до Гавни, в маєток Кучуків-Ольбротовських.

– Попередьте його, щоб не їхав до того, як зі мною зустрінеться.

– Челядь вже відіслали, боюся лише, щоб безпечно доїхали.

– Можна буде послати за ними цілий реґімент, ми про це поговоримо. Але ж і вчасно це! Кумедна річ, якщо Підляшшя за гроші цього рояліста та патріота від Речі Посполитої відірву.

Сказавши це, князь попрощався з радою, бо мусив ще віддатися в руки покоївок, завданням котрих були щоденні купання перед ніччю, мазі та різні мистецтва, відомі лише за кордоном, аби надзвичайну його красу консервувати. Тривало це зазвичай годину, часом навіть дві. Але князь і без того був уже дорогою втомлений і пізньою годиною.

Вранці наступного дня Патерсон затримав мечника й Олюньку звісткою, що князь прагне з ними побачитися. Потрібно було виїзд відкласти, але цим утікачі не надто переймалися, бо Патерсон пояснив, у чому річ.

Годиною пізніше прийшов князь. Незважаючи на те, що пан Томаш та Олюнька свято пообіцяли собі, що приймуть його, як і раніше, як не пружилися, не могли нічого вдіяти.

Її обличчя змінилося, а в мечника налилося кров’ю від вигляду молодого князя, й якусь хвилину стояли обоє збентежені, схвильовані, даремно намагаючись до звичайного повернутися спокою.

Князь, навпаки, поводився вільно, тільки мав мішки під очима й обличчя змарніліше, ніж зазвичай, але цю блідість дивовижно відтіняв уранішній одяг бежевого кольору, оздоблений сріблом. Помітив, однак, чоловік, що приймають його якось інакше і не такі раді його приходу, як раніше. Але подумав собі, що, мабуть, ці двоє роялістів дізналися про його взаємини зі шведами, і звідси цей холод під час прийому.