Водночас він ставився до панни Олександри, немов до справжньої принцеси, але так, що важко було їй збагнути, робиться це винятково для неї, чи випливає з його природної та набутої пошани для жіночої статі загалом.
Щоправда, магнат робив її головною особою всіх забав, змагань, кавалькад і мисливських прогулянок, але це видавалося природним. Бо після виїзду княгині Янушевої до Курляндії саме вона стала найдостойнішою серед жінок, зібраних у Таурогах. Сховалася тоді до Таурогів, як до міста, що стояло на самому кордоні, велика кількість шляхтянок з усієї Жемайтії, щоб під опікою княжою від шведів захиститися, однак саме Білевичівнi, як доньці найпочеснішого роду, першість у всьому визнавали. І в той час, коли всю Річ Посполиту кров заливала, урочистостям тут не було кінця. Можна було подумати, що весь королівський двір із усіма шляхтичами та шляхтянками з’їхалися сюди для святкувань і забав.
Богуслав правив як самовладний монарх у Таурогах і в усій прилеглій Пруссії eлeктoра, де частим був гостем. Тому всі його накази виконувалися негайно. Міста доставляли на вимогу гроші, військо, а прусська шляхта охоче з’їжджалася в каретах і кіньми на бенкети, каруселі та лови. Богуслав на честь своєї дами навіть відродив лицарські турніри, яких уже давно не проводили.
Одного разу магнат сам узяв у них дієву участь і одягнений у срібний обладунок, прикрашений блакитною стрічкою, яку панна Олександрa була змушена йому перев’язати, звалив із коней чотирьох найудатніших прусських лицарів, п’ятого Кетлінґa, а шостого, своєю чергою, пана Саковичa, хоч той силу мав таку велетенську, що карети, вхопивши за колеса, на ходу затримував. А який запал спалахнув у натовпі глядачів, коли потім срібний лицар, опустившись на коліна перед своєю дамою, брав із її рук вінок переможця! Вигуки були схожі на грім від гармат, розвівалися хустини, схилялися стяги, а князь із піднятим забралом зазирав у зашаріле обличчя панночки своїми чарівними очима, притискаючи одночасно до вуст своїх її руки.
Іншого разу, коли оточений хортами осатанілий ведмідь розкидав тварин навсібіч, князь, одягнений лише в легкий іспанський панцер, стрибнув усередину з ратищем і не лише заколов дику бестію, а й драбанта врятував, котрий, побачивши, яка його господарю загрожує небезпека, кинувся на допомогу.
Панна Олександрa, внучка старого жовніра, вихована в традиціях роду, війни та пошани до лицарських чеснот, не могла не реагувати на ці відважні вчинки, і навіть захопилася ними, бо її змалку навчали вважати мужність першою ознакою справжнього чоловіка.
Тим часом князь щодня показував приклади майже надлюдської відваги, і це все – на честь Олюньки. Присутні гості не шкодували для князя похвал і вигуків захоплення настільки високих, що навіть божество задовольнитися ними могло б. Мимоволі в балачках поєднували ім’я панни Олександри з іменем князя Богуслава. Останній мовчав, але очима висловлював усе те, чого не сміли мовити вуста. Чари щораз більше оповивали дівчину.
Все складалося так, щоб їх наблизити, поєднати й одночасно вихопити з юрби інших людей. Важко було згадати комусь про парубка, щоб водночас про дівчину не згадати. Думкам Олюньки Богуслав нав’язувався з непереборною силою. Кожна хвилина дня була спрямована на те, щоб чари ці посилити.
Увечері, після ігрищ, покої палали від різнокольорових ламп, що відкидали таємничі та солодкі відблиски, наче з країни снів і насолод у реальність перенесені. Східні запахи, що п’янили, насичували повітря, тихі звуки невидимих арф, лютні й інших інструментів пестили вуха, а поміж цих ароматів, світла, звуків ходив він, загальної слави улюбленець, ніби зачаклований принц із казки, молодий, прекрасний, лицарський, яскравий, як сонце, від коштовностей і, як пастушок, закоханий.
Яка ж дівчина змогла б опиратися такій чарівності, яка ж чеснота змогла б не знепритомніти від цих чар?.. А уникати молодого князя не було ніякої можливості, живучи з ним під одним дахом і користаючи з його гостинності, яку хоча і насильно накинув, проте щиро та правдиво свої обов’язки виконував. При цьому Олюнька подалася до Таурогів охоче, бо дуже їй уже остогидли Кейдани. Воліла також лицарського Богуслава, котрий вдавав при ній любов до покинутого короля та вітчизни, ніж явного зрадника Янушa. На початку свого перебування в Таурогах панночка була сповнена приязних почуттів до молодого князя, але, помітивши невдовзі, наскільки він прагне її дружби, не раз використовувала свій вплив, щоб людям допомогти.
На третій місяць її перебування в Таурогах одного офіцера артилерії, приятеля Кетлінґa, князь засудив до розстрілу. Білевичівнa, дізнавшись про це від молодого шотландця, вступилася за нещасного.
– Божество має наказувати, а не просити, – вклонився їй Богуслав, розірвав смертний вирок і кинув їй до ніг. – Урядуйте, наказуйте! Тауроги спалю, якщо хоч усмішку цією ціною зможу на вашому обличчі викликати. Не хочу іншої винагороди, лише будьте веселою та забудьте про те, що раніше було!
Панночка ж веселою не могла бути, маючи в серці біль, печаль і невисловлене презирство до чоловіка, котрого першим коханням полюбила, і котрий тепер був в її очах більшим злочинцем, ніж навіть батьковбивця. Той пан Кміциц, котрий пообіцяв за золоті червінці видати короля, як Юда Христа, став їй огидний й усе більше падав у її очах. А з плином часу перетворився на якесь чудовисько в людській подобі, на смуток і на докір собі самій. Не могла собі подарувати, що його кохала, й одночасно не могла його забути в ненависті.
Від цих почуттів важко їй було навіть вдавати веселість, натомість мусила бути князеві вдячна і за те, що до злочину пана Анджея не захотів докласти рук, і за все, що для неї робив. Дивно їй було проте, що молодий князь, такий лицар і настільки сповнений шляхетних почуттів, не поспішав на порятунок вітчизні, хоча й на намовляння Януша не погоджувався. Припускала юнка, однак, що такий діяч знає, що робить, і що цього вимагає політика, якої вона своїм простим розумом панночки збагнути не може. Богуслав натякав їй також, пояснюючи свої часті відлучки в Тельші, близькі до Пруссії, що сил йому вже бракує від зайвої роботи, бо провадить перемови між Яном-Казимиром, Карлом-Ґуставом та електором, і що сподівається батьківщину з тарапатів витягнути.
– Не заради нагород, не за посади я це роблю, – казав дівчині князь. – Навіть братом Янушем жертвую, котрий був мені, як батько, бо не знаю, чи життя зможу для нього в розлюченої королеви Людовики випросити, але роблю те, що мені Бог, совість і почуття до милої матері-вітчизни наказує…
Коли промовляв так із смутком на делікатному обличчі й очі до стелі звертав, здавався парубок їй подібним до тих стародавніх героїв, про яких старий полковник Білевич їй розповідав, сам у Корнеля37 про них вичитавши. І тріпотіло її серце від подиву та захоплення. Поволі дійшло до того, що думки про ненависного Анджея Кміцица вже занадто її втомили, тому думала про Богуслава, щоб заспокоїтись і духом зміцніти. Той уособлював для неї жахливу та понуру темряву, а цей світло, в якому радо купається кожна згорьована душа. Та й пан мечник расейняйський і панна Кульвецівнa, котрих також привезли з Водоктів, ще більше спонукали Олюньку до прихильності, співаючи зранку до вечора хвалебні гімни на честь Богуслава. Обтяжували його, щоправда, обоє в Таурогах так, що лише про те й міркував, як би їх ввічливо геть витурити, але прихилив до себе, особливо пана мечника, котрий спочатку нелюб’язний і навіть нагніваний був, проте не міг дружбі та прихильності Радзивіллa противитись.
Якби Богуслав був лише родовитим шляхтичем, але не Радзивіллом, не князем, і не магнатом монархічної майже величі, Білевичівнa, можливо, й закохалася б у нього до безтями, всупереч заповіту старого полковника, котрий їй один вибір між монастирем і паном Кміцицем залишив. Але була ця панночка, вимоглива до себе самої, і душа її, зовсім безневинна, навіть не допускала до голови ніяких мрій і нічого іншого, ніж удячність і пошану до князя.
