Рід її був занадто малий, аби стати дружиною, але занадто великий, щоб залишитися коханкою Радзивіллa. Тому дивилася на нього, як на короля, перебуваючи при його дворі. Даремно князь намагався накинути їй інші думки. Даремно сам, шаленіючи від кохання, частково з розрахунку, а частково з піднесення, повторював не раз те, що вже першого вечора в Кейданaх говорив, що Радзивілли неодноразово зі шляхтянками одружувалися. Такі думки не зачіпали її, як вода не чіпляється лебединих грудей, і залишилася, якою й була, – вдячною, приязною, прихильною, котра шукає полегшення в думці про героя, але на серці спокійну.

Магнат ніяк не міг її почуття переломити, але часто здавалося йому, що мета вже близько. Але й сам із соромом і внутрішньою злістю помічав, що не такий він сміливий щодо неї, як бував стосовно всіх перших дам у Парижі, Брюсселі й Амстердамі. Може, це було тому, що він і справді закохався, а може, й тому, що в цій панночці, в її обличчі, чорних бровах і суворих очах було щось таке, що викликало повагу. Один-єдиний пан Кміциц не піддавався свого часу тому впливу та безцеремонно, сміливо пнувся цілувати ці сталеві очі та горді вуста. Але пан Анджей був її нареченим.

Усі інші кавалери, починаючи з пана Володийовськогo і закінчуючи дуже фамільярною прусською шляхтою в Таурогах і самим князем, менше були з Білевичівною розкуті, ніж з іншими панночками такої самої гідності. Князя виділяла, щоправда, запальність, але коли якось у кареті він натиснув їй на ногу, шепочучи водночас «Не бійтесь», то вона відрубала, що власне боїться пошкодувати про свою довірливість до нього. Богуслав змішався і повернувся на перевірений шлях поступового завоювання серця дівчини.

Але вичерпувалося і його терпіння. Повільно став князь також забувати про страшну мару, яка йому уві сні привиділася, все частіше міркував над тим, що пан Сакович радив, і над тим, що Білевичi у цій війні всі загинуть. Жага пекла його щораз сильніше, коли раптом сталася подія, яка перебіг справ у Таурогах цілком змінила.

Якось прийшла звістка, як блискавка, що Тикоцин захопив пан Сапєґа, а князь великий гетьман спустив дух у руїнах замку.

Закипіло все в Таурогах, сам Богуслав заметушився і виїхав того самого дня до Крулевця, в якому мав намір побачитися з міністрами шведського короля й електора.

Перебування його було довшим, ніж планувалося. Тим часом до Таурогів стали прибувати загони прусського війська, і навіть шведського. Поширилися чутки про рейд проти пана Сапєги. Вся правда, що Богуслав був однодумцем шведів, як і його дядько Януш, виходила на яв щораз виразніше.

Трапилося й так, що одночасно пан мечник расейняйський отримав звістку про спалення родинних Білевич загонами Левенгауптa, котрі, розбивши жемайтійських повстанців під Шавлями, плюндрували вогнем і мечем весь край.

Тоді шляхтич зібрався і поїхав, жадаючи шкоду власними очима побачити, а князь Богуслав зовсім його не зупиняв. Більше того, охоче його випровадив і промовив на дорогу:

– Тепер, пане, тямите, чому я вас у Тауроги привіз. Простіше кажучи, життям ви мені завдячуєте.

Олюнька залишилася сама з панною Кульвецівною, тому відразу ж зачинилася у своїх апартаментах, нікого, крім декотрих жінок, не бажаючи бачити. А коли їй принесли звістку, що князь готує рейд проти польського війська, не хотіла цьому спочатку повірити, тому, прагнучи впевнитись, звеліла запросити до себе Кетлінґa, бо знала, що молодий шотландець нічого від неї не приховає.

Коли той негайно ж з’явився, щасливий, що його покликали, що зможе якийсь час порозмовляти з тією, котра запала йому в душу, Білевичівнa взялася випитувати в гостя:

– Пане кавалере, – промовила вона, – стільки чуток кружляє по Таурогах, що ми блукаємо в них, як у лісі. Одні торочать, що князь воєвода своєю смертю помер, інші – що на шаблі його взяли. Яка ж справжня причина його смерті?

Кетлінґ повагався якусь мить. Видно було, що воює зі своєю вродженою несміливістю, помітно зашарівся і зронив:

– Справжньою причиною падіння та смерті князя воєводи є ви, панно.

– Я?.. – здивувалася Білевичівнa.

– Саме так, бо наш князь волів залишатися в Таурогах, ніж братові йти на порятунок. Про все тут забув… біля вас, панно.

Тепер уже й вона спалахнула, як пурпурна троянда. Запанувала мовчанка.

Шотландець стояв із капелюхом у руці, з опущеними очима та головою, схиленою на груди, – втілення пошани та поваги. Нарешті він підняв голову, струсивши світлими кучерями, і сказав:

– Панно, якщо вас образили мої слова, дозвольте опуститися на коліна перед вами і так просити у вас вибачення.

– Не робіть цього, пане кавалере, – замахала руками панночка, побачивши, що молодий лицар вже згинає коліно. – Знаю, що сказали те, що вам щирість серця підказувала, бо вже давно помітила, що ви доброзичливі до мене. Чи це не так? Ви до мене прихильні?..

Офіцер підняв свої янгольські очі вгору і, поклавши руку на серце, голосом, таким тихим, як шепіт вітру, і сумним, як зітхання, промовив:

– Ах, панно! Панно!..

І тут же перелякався, що надто багато сказав, тому знову голову схилив на груди і прийняв поставу придворного, котрий слухає накази обожнюваної принцеси.

– Поміж чужинців я тут і без опіки, – правила далі Олюнька. – І хоч сама вмію стерегтися і Бог мене від пригоди захистить, але й людська допомога мені потрібна. Ви б не хотіли стати моїм братом? Хочете мене застерегти в нужді, щоб я знала, що робити, і всіх пасток уникнути змогла?

Зронивши це, дівчина простягнула до відвідувача руку, а той тепер таки став на коліно, хоч йому заборонила, і поцілував кінчики пальців юнки.

– Розповідайте, що тут діється біля мене?

– Князь у вас закоханий, панно, – пояснив Кетлінґ. – Хіба ви цього не помітили?

Дівчина затулила своє обличчя руками.

– Я бачила і не бачила. Часом здавалося мені, що він лише дуже добрий…

– Добрий!.. – повторив, як луна, офіцер.

– Так і є. А часом, коли мені спадало на гадку, що я, нещасна, потяг пробудити в ньому могла, то заспокоювалася тим, що ніяка мені від нього не загрожує небезпека. Я була йому вдячна за те, що для мене робив, хоча, Бог свідок, я не виглядала нових від нього милостей, боячись і тих, які вже надав.

Кетлінґ зітхнув:

– Чи можу я відверто говорити? – поцікавився він після хвилини мовчання.

– Кажіть.

– Князь має лише двох повірених: пана Саковичa і Патерсонa, а Патерсон до мене добре ставиться, бо ми з одних країв родом, на руках він мене носив. Тому все, що знаю, знаю від нього. Князь кохає вас: жага палає в ньому, як смола у факелі. Все, що тут відбувається, всі ті бенкети, лови, каруселі і той турнір, після якого мені досі від важкої княжої руки часом кров іде ротом, призначалося для вас. Князь кохає вас, панно, без тями, але нечистим вогнем, бо хоче вас зганьбити, а не побратися. Бо не знайти йому ще кращу, навіть королем усього світу, а не лише князем будучи, але всі думки його про іншу… Призначена йому є княжна Ганна й її спадок. Я знаю це від Патерсонa, і Господа Бога й Євангеліє беру в свідки, що щиру правду кажу. Не вірте, панно, князеві, не довіряйте його добропорядності, не обманюйтесь його стриманістю, наглядайте, стережіться, бо зраду тут на кожному кроці замишляє. Подих запирає в грудях від того, що мені Патерсон розповів. Такого злочинця, як пан Сакович, в усьому світі більше немає… Не можу про це говорити, просто не можу! Якби не присяга, яку я князеві склав, що життя й особу його стерегти буду, ця рука, панно, і ця шпага звільнили б вас із полону. І першим я б убив пана Саковичa… Правду кажу! Його першим з усіх людей! Навіть швидше, ніж тих, котрі в моїй вітчизні кров батька мого пролили, маєтки захопили і блукача, найманого лицаря з мене зробили…

Тут Кетлінґ аж затрясся від хвилювання, якийсь час лише стискав рукою ґарду шпаги, слова промовити не міг, потім охолов і одним духом випалив, що саме радив князеві пан Сакович.

Панна Олександрa, на велике його здивування, повелася доволі спокійно, побачивши загрозливу для себе прірву, тільки обличчя її зблідло і стало ще серйознішим. Непохитна воля відбилася в її суворому погляді.