Ейб почав знайомство першим надрізом.

Лезо розітнуло шкіру й м’язи, дряпнуло ребра, поки він робив Y-розріз; два розрізи від плечей з’єднувалися біля мечеподібного відростка, переходячи в розріз через весь живіт з оминанням пупка. На відміну від вправної й елегантної роботи Мори, Ейб працював жорстко й ефективно, великі руки нагадували про м’ясника, пальці надто товсті, щоб рухатися граційно. Він відділив плоть з кісток, потягнувся по надміцні ножиці. З кожним натисканням переламувалося ребро. Чоловік міг роками тренуватися, як от ця жертва, тягати вантажі й штанги. Але всі тіла, й накачані, й слабкі, безпорадні перед скальпелем і секатором.

Розрізавши останнє ребро, Ейб підняв трикутник грудини. Серце й легені лежали, позбавлені свого кістяного щита, відкриті його лезу. Він потягнувся до них, зануривши руку глибоко в грудну порожнину.

— Докторе Брістол? — озвався Йошима, кладучи слухавку. — Я щойно говорив з балістиками. Кажуть, що криміналісти принесли лише одну гільзу.

Ейб випростався, по рукавичках текла кров.

— Другої не знайшли?

— Вони в лабораторії отримали лише одну.

— Усе так, як я чула, Ейбе, — сказала Мора. — Один постріл.

Гебріел підійшов до негатоскопа. Пильно вдивився у знімки. Розпач зростав. «Один постріл, дві кулі, — подумав він. — Це може все змінити». Він розвернувся до Ейба.

— Мені потрібно подивитися на ці кулі.

— Очікуєте побачити щось конкретне?

— Здається, я знаю, чому їх там дві.

Ейб кивнув.

— Я спочатку закінчу тут.

Його скальпель швидко перетинав судини й зв’язки. Ейб підняв серце й легені, щоб оглянути і зважити їх пізніше, тоді пере­йшов до черева. Усе мало цілком нормальний вигляд — здорові органи чоловіка, чиє тіло добре послужило б йому ще кілька десятиліть.

Нарешті він перейшов до голови.

Гебріел незворушно дивився, як Ейб надрізає шкіру й стягує скальп уперед, спотворюючи обличчя, відкриваючи череп.

Йошима ввімкнув пилку.

Навіть коли пилка почала завивати, врізаючись у кістку, Гебріел залишався зосередженим, він схилився ближче, щоб краще бачити порожнину. Йошима зняв верхівку черепа, потекла кров. Ейб занурив скальпель усередину, вивільняючи мозок. Коли він витягав його з черепної порожнини, Гебріел уже стояв поруч із тацею, щоб спіймати першу кулю, що викотилася звідти.

Глянувши на кулю крізь збільшувальне скло, він сказав:

— Мені треба подивитися на другу.

— Що думаєте, агенте Дін?

— Знайдіть другу кулю.

Різка вимога заскочила всіх присутніх, він побачив, як Ейб з Морою обмінялися стривоженими поглядами. Йому бракувало терпіння, він мусив дізнатися.

Ейб поклав мозок на дошку. Розглянувши рентген, визначив, де друга куля, і знайшов її з першого ж надрізу в кишеньці крововиливу.

— Що ви шукаєте? — запитав він у Гебріела, який крутив кулі під збільшувальним склом.

— Калібр один. Обидві десь по вісімдесят грамів…

— Вони мають бути однакові — з однієї ж зброї.

— Але вони не ідентичні.

— Що?

— Дивіться, як друга куля сидить на основі. Різниця незначна, але помітна.

Ейб нахилився вперед, насупився над лупою.

— Вона трохи крива.

— Саме так. Під кутом.

— Її міг деформувати удар.

— Ні, вона саме так була виготовлена. Дев’ять градусів нахилу, щоб траєкторія трохи відрізнялася від першої. Дві кулі, розроб­лені для розсіювання.

— Гільза була лише одна.

— І лише одна вхідна рана.

Мора похмуро дивилася на знімки черепа на негатоскопі. На дві кулі, що яскраво світилися на тьмяному черепі.

— Двохкульний патрон, — мовила вона.

— Саме тому ви чули лише один постріл, — сказав Гебріел. — Тому що був лише один постріл.

Мора трохи помовчала, не зводячи очей зі знімків. Вони були виразні, але не відкривали тієї руйнації, яку спричинили в м’яких тканинах ці дві кулі. Розірвані судини, каша з сірої речовини. Знищені спогади всього життя.

— Двохкульні патрони розроблені для того, щоб спричиняти максимальну шкоду, — сказала вона.

— Це їхня головна риса.

— Навіщо охоронцю озброюватися такими кулями?

— Думаю, ми вже переконалися, що цей чоловік не працював у лікарні. Він прийшов, вбравшись у фальшиву форму, з фальшивим беджем, озброєний кулями, призначеними не для скалічення, а для вбивства. Мені на думку спадає лише одне пояснення.

Мора тихо сказала:

— Жінка мала померти.

Замовкли всі.

Тишу раптом порушив голос секретарки Мори:

— Докторко Айлс? — проговорив інтерком.

— Так, Луїз?

— Вибачте, що турбую вас, але подумала, що вам з агентом Діном треба про це знати…

— Що таке?

— Через дорогу щось відбувається.

Вони вибігли на вулицю, у спеку, таку густу, що Гебріелові здалося, ніби він занурився в гарячу ванну. Олбані-стріт охопив хаос. Офіцер, що керував поліцейським кордоном, кричав:

— Назад! Назад!

Репортери сунули вперед — рішуча амеба, що погрожувала просочитися крізь захисний бар’єр. Спітнілі спецпризначенці намагались ущільнити периметр, один із них глянув назад, на натовп. Гебріел завважив його збентежене обличчя.

«Цей офіцер теж не знає, що коїться».

Він розвернувся до жінки, яка стояла неподалік.

— Що сталося?

Та похитала головою.

— Не знаю. Копи збожеволіли, посунули на будівлю.

— Відкрили вогонь? Ви не чули пострілів?

— Нічого не чула. Просто йшла собі до клініки, коли вони заверещали всі одразу.

— Це просто божевілля, — сказав Ейб. — Ніхто нічого не знає.

Гебріел побіг до трейлера командування, але його перестрів гурт репортерів. Він у розпачі схопив оператора за руку, розвернув до себе.

— Що сталося?

— Чоловіче, легше.

— Просто скажіть, що там сталося!

— Був прорив. Просто через їхній бісів периметр.

— Злочинниця втекла?

— Ні. Хтось пройшов до неї.

Гебріел витріщився на чоловіка.

— Хто?

— Цього ніхто не знає.

У конференц-залі перед телевізором зібралася половина працівників бюро судово-медичної експертизи. Показували місцеві новини: білява репортерка Зої Фоссі стояла перед поліцейським кордоном. За нею кружляли між припаркованих автомобілів копи, лунали збентежені крики. Гебріел визирнув у вікно, на Олбані-стріт, і побачив те ж саме, що показували по телевізору.

— …Неймовірний розвиток подій, якого, вочевидь, ніхто не очікував. Чоловік пройшов просто через периметр, який ви бачите за моєю спиною. Увійшов на перекриту територію, безтурбот­но, наче там йому й місце. Можливо, саме це заскочило поліцію зненацька. До того ж він був озброєний і вбраний в чорний однострій, дуже подібний до тих, що ви бачите за мною. Його було легко сприйняти за одного з поліцейських спецпризначенців…

Ейб Брістол пирхнув, наче кажучи: «Як вам це?»

— Приходить хлопчина з вулиці, і вони його пропускають!

— …Нам сказали, що є також внутрішній поліцейський периметр. Але він у вестибюлі, якого нам звідси не видно. Ми ще не чули, чи той чоловік пройшов і його. Але побачивши, з якою легкістю він перетнув зовнішній кордон, можете уявити, що поліція всередині лікарні теж була заскочена зненацька. Я впевнена: вони зосередилися на тому, щоб не випустити жінку, яка захопила заручників, і, найімовірніше, не чекали, що стрілець прийде до неї.

— Вони мали б знати, — мовив Гебріел, з розпачем дивлячись на екран. — Вони мали очікувати цього.

— …Минуло вже двадцять хвилин, чоловік так і не вийшов. Спочатку говорили, що це може бути самопроголошений Рембо, який намагається власноруч провести рятувальну операцію. Зрозуміло, що це може мати катастрофічні наслідки. Але поки що ми не чули пострілів і не бачили жодних ознак того, що його поява в лікарні спровокувала спалах насильства.

В ефірі з’явився ведучий випуску новин:

— Зої, ми зараз знову покажемо це відео, щоб глядачі, які щойно до нас приєдналися, побачили цю дивовижну подію. Це сталося близько двадцяти хвилин тому, наші оператори записали все, що відбулося…