Лукас повернувся з лопатою, передав її білявому.

— Ліс у тебе за будинком далеко заходить? — спитав чоловік.

— Це частина заповідника Блу-Гіллс. Простягається кілометри на два.

— Треба завести її подалі.

— Слухай, я не хочу цим займатися. Він тобі за це платить.

— Тоді мусиш подбати про її авто.

— Чекай. — Лукас нахилився за диван, дістав торбу з підгузками. Передав блондину. — Щоб і сліду її тут не лишилося.

«Мені дай, — подумала Джейн. — Дай мені мою кляту торбу».

Натомість блондин повісив її собі на плече й сказав:

— Ходімо до лісу, детективе, прогуляймося.

Джейн розвернулася, кинула на Лукаса останній погляд.

— Ти свою прогулянку теж отримаєш. Вважай, що вже труп.

На зоряному небі сяяв півмісяць. Тримаючи на руках Реджину, Джейн шкандибала крізь підлісок і молоді деревця, її шлях слабко освітлював ліхтарик блондина. Він був обачний, тримався на відстані, не даючи їй жодного шансу напасти. Вона й не могла — не з Реджиною в руках. Реджиною, яка прожила лише кілька тижнів.

— Моє маля нічого тобі не заподіє, — сказала Джейн. — Їй навіть місяця немає.

Чоловік не відповів. Чутно було тільки їхні кроки в лісі. Хрускіт гілок, шелест листя. Стільки звуків, але ніхто не міг їх почути. «З яким звуком жінка впаде в лісі, якщо ніхто її не чує…»

— Просто забери її, — сказала Джейн. — Залиш там, де хтось її підбере.

— Вона — не моя проблема.

— Вона — просто немовля!

Голос Джейн зірвався. Вона зупинилася поміж дерев, притискаючи дочку до грудей, сльози стали в горлі клубком. Реджина тихенько затуркотіла, наче намагалася заспокоїти її. Джейн торкнулась обличчям голівки дочки, вдихнула солодкий запах волосся, відчула тепло оксамитових щічок. «Як я могла тебе в це втягнути? — подумала вона. — Немає гіршої помилки для матері. І тепер ти помреш разом зі мною».

— Іди далі, — сказав чоловік.

«Я раніше відбивалася й вижила, — подумала Джейн. — Я можу зробити це знову. Мушу зробити. Заради тебе».

— Чи хочеш, щоб я покінчив з цим тут? — спитав він.

Джейн глибоко вдихнула аромат дерев і вологого листя. Подумала про людські рештки, які оглядала у Стоуні-Брук за літо до того. Як лози зміями випиналися з очниць, обвивали череп жадібними мацаками. Як бракувало стоп і кистей рук, які повідгризали й порозтягали падальники. Вона відчула власний пульс у пальцях і подумала про те, які ж крихкі й дрібні кістки в людській руці. Як просто вони розносяться по лісу.

Рушила знову, глибше в ліс. «Не втрачай голови, — подумала собі. — Якщо панікуватимеш, проґавиш шанс заскочити його. Шанс порятувати Реджину». Усі відчуття загострилися. Вона відчувала, як кров пульсує в литках, майже відчувала кожну молекулу повітря, що торкалась її обличчя. Подумала: «Оживаєш саме тоді, як от-от помреш».

— Гадаю, це вже достатньо далеко, — сказав чоловік.

Вони стояли на невеликій просіці. Їх оточували дерева — темне коло мовчазних свідків. Холодно мерехтіли зорі. «Коли мене не стане, вони не зміняться, — подумала Джейн. — Зіркам байдуже. Деревам байдуже».

Чоловік жбурнув лопату їй до ніг.

— Починай копати.

— А що буде з дитиною?

— Поклади її й копай.

— Земля така тверда.

— Хіба це зараз має значення? — Він кинув їй і торбу з підгузками. — Поклади на торбу.

Джейн стала на коліна. Серце гупало так шалено, що здавалося, зараз проб’є ребра. «У мене один шанс, — подумала вона. — Розкрити торбу, дістати зброю. Розвернутися, натиснути на гачок, перш ніж він зрозуміє, що відбувається. Без жалю, просто вибити йому мізки».

— Бідолашна моя, — муркотала вона, зігнувшись над торбою. Тихо запустивши в неї руку. — Матуся тебе зараз вкладе…

Рука торкнулася гаманця, пляшечки, підгузків. «Пістолет. Де мій клятий пістолет?»

— Клади вже дитину.

«Немає. — Повітря вирвалося з легень зі схлипуванням. — Звісно ж, він його забрав. Він не дурень. Я коп, він знав, що в мене буде з собою».

— Копай.

Джейн нахилилася, лагідно поцілувала Реджину, тоді поклала на торбу з підгузками замість подушки. Взяла лопату й повільно підвелася. Ноги не тримали, з них наче витекла вся енергія, уся надія. Блондин стояв надто далеко для того, щоб ударити його лопатою. Навіть якби вона її кинула, це могло хіба на кілька секунд оглушити. Забракне часу для того, щоб схопити Реджину й утекти.

Вона подивилася на землю. Побачила у світлі місяця листя на моховій підстилці. Її постіль до кінця вічності. «Гебріел нас ніколи тут не знайде. Він не дізнається».

Джейн встромила лопату в землю й відчула, як по щоках потекли перші сльози. Вона почала копати.

Двері до квартири були відчинені.

Гебріел зупинився в коридорі — усі інстинкти били тривогу. Почув усередині голоси й звуки кроків. Штовхнув двері, увійшов.

— Що ви тут робите?

До нього від вікна розвернувся Джон Барсанті. Перше ж запитання заскочило Гебріела:

— Ви знаєте, де ваша дружина, агенте Дін?

— Її тут немає?

Він перевів погляд на другу гостю, яка щойно вийшла з дитячої кімнати. То була Гелен Глассер із міністерства юстиції. Забране в тугий хвіст сріблясте волосся різко підкреслювало схвильованість обличчя.

— Вікно у спальні було відчинене, — сказала вона.

— Як ви сюди потрапили?

— Управитель будинку нас упустив, — відповіла Глассер. — Ми не могли більше чекати.

— Де Джейн?

— Ми теж хотіли б це знати.

— Вона мала бути тут.

— Вас довго не було? Коли ви востаннє бачили дружину?

Гебріел подивився на Глассер, знервований її нетерплячим тоном.

— Мене не було з годину. Я відвіз додому її матір.

— Джейн вам після того не телефонувала?

— Ні.

Він рушив до телефону.

— Її мобільний не відповідає, агенте Дін, — сказала жінка. — Ми вже намагалися зв’язатися. Нам дуже треба з нею зв’язатися.

Він розвернувся до них.

— Що тут, у біса, відбувається?

Глассер тихо запитала:

— Вона зараз з Мілою?

— Дівчина так і не прийшла до… — Він зупинився. — Ви це вже знаєте. Теж стежили за парком.

— Міла — наш останній свідок. Якщо вона зараз разом з вашою дружиною, ми мусимо це знати.

— Коли я пішов, Джейн з дитиною були тут самі.

— То де вони зараз?

— Я не знаю.

— Зрозумійте, агенте Дін. Якщо Міла з нею, Джейн зараз у небезпеці.

— Моя дружина може про себе подбати. Вона не втручатиметься ні у що, не переконавшись, що готова до цього.

Гебріел підійшов до шухляди, де Джейн тримала зброю, і побачив, що вона відімкнута. Висмикнув її, подивився на порожню кобуру.

«Вона взяла пістолет».

— Агенте Дін?

Гебріел грюкнув шухлядою й пішов до спальні. Як і сказала Глассер, вікно було відчинене. Йому стало страшно. Він повернувся до вітальні й відчув, як Глассер вивчає його обличчя, читає на ньому страх.

— Куди Джейн могла поїхати? — спитала вона.

— Вона зателефонувала б мені, обов’язково.

— Ні, якщо вважала, що телефон прослуховують.

— Тоді поїхала б у поліцію. Одразу в «Шредер Плаза».

— Ми вже телефонували до департаменту. Її там немає.

— Мусимо знайти цю дівчину, — сказав Барсанті. — Вона потрібна живою.

— Я ще раз зателефоную на мобільний. Може, не сталося нічого такого. Може, вона просто вибігла по молоко.

«Авжеж. І взяла з собю пістолет».

Він узяв слухавку і вже збирався натиснути першу кнопку, коли раптом спохмурнів, дивлячись на клавіатуру. «Це малоймовірно, — подумав. — Але…»

І натиснув повторний набір.

Після трьох гудків відповів чоловік.

— Алло?

Гебріел завагався, намагаючись упізнати голос. Він точно чув його раніше. Начебто пригадав.

— Це… Пітер Лукас?

— Так.

— Це Гебріел Дін. Джейн, випадково, не у вас?

Довге мовчання. Дивне мовчання.

— Ні, а що?

— Ваш номер на повторному наборі. Вона вам, певно, телефонувала.