— Покажіть мені колонку.

— Вона є в новинній базі. Зараз подивлюся.

Він розвернувся до комп’ютера, відкрив вікно пошуку, вбив своє ім’я й натиснув кнопку.

Екран заповнили дописи.

— Зараз знайду потрібну дату, — сказав він, гортаючи їх.

— Тут усе, що ви взагалі коли-небудь писали?

— Так, певно, ще за період єті.

— Перепрошую?

— Коли я закінчив школу журналістики, мусив виплачувати чималий кредит за навчання. Брався за все, що пропонували, зокрема висвітлення конвенту, присвяченого єті, у Каліфорнії. — Лукас подивився на Мору. — Визнаю, щодо новин я був справжня хвойда. Але мусив оплачувати рахунки.

— А тепер ви поважний журналіст?

— Ну, аж так я не сказав би…

Він зупинився, натиснув на статтю.

— Гаразд, ось ця колонка, — сказав і підвівся, поступаючись їй місцем. — Ось що я в червні писав про «Баллентрі».

Мора всілась у звільнене крісло й зосередилася на тексті, що мерехтів на екрані.

«Війна — справа прибуткова: бізнес “Баллентрі” процвітає.

Поки економіка Сполучених Штатів занепадає, один сектор досі може потішитися хорошим прибутком. Мегапідрядник міністерства оборони “Баллентрі Компані” розкошує серед нових угод, як рибина у приватному ставку…»

— Зрозуміло, що стаття не надто порадувала «Баллентрі», — сказав Лукас. — Але не я один пишу такі речі. Інші репортери теж вдавалися до такої критики.

— І все одно Джо обрав вас.

— Можливо, час був влучний. Можливо, йому того дня потрапила до рук «Триб’юн» із моєю колонкою про велике й страшне «Баллентрі».

— Можна подивитися, що ще ви писали?

— Прошу.

Мора повернулася до списку статей у пошуку.

— А ви плідний автор.

— Я вже більше двадцяти років пишу про все, від війн банд до шлюбів геїв.

— І єті.

— Навіть не нагадуйте.

Вона погортала першу, другу сторінку, перейшла до третьої — і зупинилася.

— Це статті з Вашингтона.

— Я ж вам наче говорив. Був кореспондентом «Триб’юн» у Вашингтоні. Протримався там два роки.

— Чому?

— Ненавиджу це місце. І визнаю, я — щирий янкі. Скучив за місцевими зимами, тож у лютому повернувся до Бостона.

— Про що писали в окрузі Колумбія?

— Про все. Великі статті. Політика, кримінальна ситуація. — Він помовчав. — Цинік скаже, що між двома останніми різниці немає. Я радше писатиму про соковите велике вбивство, ніж ганятимусь увесь день за якимсь висохлим, мов мумія, сенатором.

Мора зиркнула на нього через плече.

— Ви колись мали справу з сенатором Конвеєм?

— Авжеж. Це один із наших сенаторів. — Лукас помовчав. — Чому ви питаєте про Конвея?

Коли Мора не відповіла, він нахилився до неї, узявся за спинку крісла.

— Докторко Айлс, — раптом стишив він голос, дихаючи їй у волосся. — Не хочете розповісти, про що ви думаєте?

Вона не зводила очей з екрана.

— Просто намагаюся встановити зв’язки.

— Лоскіт відчуваєте?

— Що?

— Я це так називаю. Коли раптом розумію, що натрапив на щось цікаве. Воно ж шосте чуття чи екстрасенсорне сприйняття. Розкажіть, чому сенатор Конвей викликає у вас бажання щось уточнити.

— Він працює в комісії з розвідки.

— Я брав у нього інтерв’ю в листопаді чи грудні. Стаття десь є.

Мора проглянула заголовки про слухання в Конгресі, терористичні загрози та арешт конгресмена від Массачусетса за нетверезе кермування і знайшла статтю про сенатора Конвея. Тоді перевела погляд на інший заголовок, датований 15 січня.

«Жителя Рестона знайшли мертвим на яхті. З 2 січня бізнесмена ніхто не бачив».

Вона зосередилася саме на даті. 2 січня. Розкрила допис, і сторінка заповнилася текстом. За мить до того Лукас згадував лоскіт. Тепер Мора його відчула.

Розвернулася до репортера.

— Розкажіть мені про Чарльза Дезмонда.

— Що саме ви хочете знати?

— Усе.

«Хто ти, Міло? І де ти?».

Вона мусила десь лишити слід. Джейн налила собі свіжої кави, сіла за стіл на кухні й окинула оком усі папери, які зібрала з того часу, як повернулася додому з лікарні. Ось аутопсія та лабораторні звіти від поліції Бостона, файли поліції Лісбурга щодо різанини в Ешберні, Мурові документи на Джозефа Роука та Олену. Вона вже продивилась усе по кілька разів, шукаючи слідів Міли, жінки, обличчя якої ніхто не бачив. Єдиним фізичним свідченням існування Міли був автомобіль Джозефа Роука: кілька рудих людських волосин із заднього сидіння, які не підходили ані Роуку, ані Олені.

Джейн сьорбнула кави і знову потяглася по папери на покинуте авто Джозефа Роука. Вона вже навчилася працювати, коли Реджина засинала, і тепер, коли дочка нарешті спала, не марнуючи часу, поринула в пошуки Міли. Продивилася список речей, знайдених в автомобілі, знову переглянула жалюгідне зібрання його земних скарбів. Спортивна сумка, повна брудного одягу й рушників, украдених у мотелях. Пакет із пліснявим хлібом і банкою арахісового масла, дюжина банок із віденськими сосисками. Харчування чоловіка, який не має нагоди готувати. Харчування втікача.

Джейн перегорнула до результатів трасологічної експертизи, зосередилася на аналізі волосся та тканин. Авто було надзвичайно брудне, і на передньому, і на задньому сидіннях знайшлося чимало різних волокон природного й штучного походження, а також чимало різних волосин. Її зацікавили знайдені на зад­ньому сидінні, тож вона затрималася на цьому звіті.

«Людське волосся. A02/B00/C02 (7 см)/D42

Волосся з голови. Злегка хвилясте, стрижень сім сантиметрів, пігмент рудий, середньо насичений».

«Поки що це все, що ми про тебе знаємо, — подумала Джейн. — У тебе коротке руде волосся».

Вона повернулася до знімків машини. Уже бачила їх раніше, але знову й знову вивчала порожні бляшанки від «Ред Булла» й зібгані обгортки від цукерок, стьобану ковдру й брудну подушку. Затримала погляд на таблоїді на задньому сидінні.

«Віклі Конфіденшл».

Джейн знову вразило те, якою чужорідною здавалася ця газета в чоловічому авто. Невже Джо справді обходило те, чим переймається Мелані Ґріффіт або ж чий чоловік насолоджувався за містом приватними танцями? Це був жіночий таблоїд, жінок справді непокоїли проблеми кінозірок.

Вона вийшла з кухні, зазирнула до дитячої кімнати. Реджина ще спала — рідкісна мить спокою, яка скоро мала завершитися. Джейн тихо зачинила двері, вислизнула з квартири й пішла до сусідки.

Місіс О’Браян відчинила не одразу, але вона була помітно рада гостям. Будь-яким.

— Вибачте, що турбую вас… — почала Джейн.

— Заходь, заходь!

— Я ненадовго. Лишила Реджину в ліжечку, тож…

— Як вона? Знову вночі плакала.

— Вибачте за це. Вона не дуже добре спить.

Місіс О’Браян нахилилася до неї й прошепотіла:

— Бренді.

— Перепрошую?

— На пустушку. Я так з обома своїми хлопцями робила. Спали наче янголятка.

Джейн знала синів цієї жінки. Слово «янголятка» для них не дуже годилося.

— Місіс О’Браян, — сказала вона, поки не отримала чергову порцію повчань поганої матері. — Ви ж передплачуєте «Віклі Конфіденшл», правда?

— Щойно новий номер отримала. «Розбещені домашні улюбленці Голівуду»! Ти знала, що в деяких готелях є номери спеціально для собак?

— А ви маєте випуски з минулого місяця? Я шукаю той, де Мелані Ґріффіт на обкладинці.

— О, я знаю, про що ти.

Місіс О’Браян помахом руки запросила її до квартири. Джейн пішла слідом за нею до вітальні та з подивом витріщилася на стоси журналів на всіх горизонтальних поверхнях. Там мали бути випуски «Піпл», «Ентертейнмент Віклі» та «Ас» років за десять.

Місіс О’Браян пішла просто до конкретного стосу, попорпалася в журналах і дістала випуск із Мелані Ґріффіт.

— Так, пам’ятаю. Оцей добрий був, — сказала вона. — «Катастрофи пластичної хірургії!». Якщо думаєш про підтяжку обличчя, краще почитай. Одразу й думати забудеш.

— Можна я його позичу?

— Але ж повернеш?