— Схоже, жінка, — каже він.

Усі мовчать. Гарячий вітер кидає пісок нам в обличчя, я кліпаю, очі пече. Коли знову розплющую їх, із піску виринає дедалі більше Ані. Вигин тазової кістки, коричневе стегно. Пустеля вирішила віддати її, тож вона постає з землі.

Ті, хто зникли, іноді до нас повертаються.

— Ходімо, Міло.

Я піднімаю очі на жінку. Вона стоїть так струнко, так неприступно. Сріблясте волосся сяє, мов шолом воїтельки. Вона обіймає мене, і ми разом ідемо до машини.

— Саме час, Міло, — тихо каже жінка. — Час розповісти мені все.

Ми сидимо за столом у кімнаті без вікон. Я дивлюся на стос паперу перед нею. Він порожній, чекає на розчерк ручки. На слова, які мені страшно промовити.

— Я вам усе розповіла.

— Навряд чи.

— Ви запитували, я відповіла на все.

— Так, ти дуже нам допомогла. Дала нам усе, що було потрібно. Карлтон Вінн таки сяде за ґрати. Він заплатить. Тепер увесь світ знає, що він скоїв, і ми вдячні тобі за це.

— Я не знаю, чого ще ви від мене хочете.

— Того, що замкнене ось тут. — Вона простягає руку понад столом, торкається мого серця. — Я хочу знати те, про що ти боїшся розповісти. Це допоможе мені зрозуміти, як вони працюють, допоможе боротися з цими людьми. Це допоможе врятувати інших дівчат, таких, як ти. Ти мусиш, Міло.

Я скліпую сльози.

— Або ж ви відправите мене назад.

— Ні. Ні. — Жінка нахиляється до мене, дивиться дуже пильно. — Це тепер твій дім, якщо ти хочеш лишитися. Тебе не депортують, даю слово.

— Навіть якщо…

Я замовкаю. Не можу більше дивитись їй в очі. Сором затоп­лює моє обличчя, я опускаю погляд до столу.

— Ти не винна в тому, що з тобою сталося. Хоч би що з тобою робили ті чоловіки, хоч би до чого вони змушували тебе — це було силування. Це відбувалося з твоїм тілом, але душі ніяк не стосується. Міло, твоя душа лишилася чиста.

Нестерпно зустрічати її погляд. Я далі дивлюся вниз, на те, як скрапують на стіл мої власні сльози, і відчуття таке, наче це моє серце кривавить, наче кожна сльоза — це ще одна частинка мене, що стікає геть.

— Чому тобі страшно дивитися на мене? — тихо питає вона.

— Мені соромно, — шепочу я. — Усе те, що ви просите розповісти…

— Тобі було б зручніше, якби мене тут не було? Якби я на тебе не дивилася?

Я так і не піднімаю до неї очей.

Жінка зітхає.

— Гаразд, Міло, ось як ми зробимо. — Вона ставить на стіл диктофон. — Я ввімкну оце й вийду з кімнати. А ти розкажеш усе, що захочеш, усе, що пригадаєш. Можеш говорити російською, якщо так буде зручніше. Будь-які думки, будь-які спогади. Про все, що з тобою сталося. Ти говориш не з людиною, а з машиною. Вона тебе не скривдить.

Жінка підводиться, натискає кнопку запису й виходить з приміщення.

Я дивлюся на червону лампочку, що блимає на диктофоні. Плівка повільно крутиться, чекає на мої перші слова. На мій біль. Я набираю повітря, заплющую очі й починаю говорити.

Мене звати Міла, і це моя історія.