— Гаразд, — приглушено мовила Мора, занурюючись ще глибше в порожнину. — Я бачу, де пройшли інші кулі. Ось тут, біля хребта, і маємо ще забрюшинну кровотечу.

У животі майже не лишилося органів, вона дивилась у практично порожню оболонку.

— Можете дістати знімки живота й грудини? Я перевірю, де саме інші дві кулі.

Йошима підійшов до негатоскопа, зняв знімки черепа й повісив нові. Тіні серця та легень сяяли у кістяній клітці ребер. У тунелі кишок вишикувалися темні кишені газу, мов машинки на атракціоні. У порівнянні з нечітким туманом внутрішніх органів кулі яскравими уламками виділялися проти стовпа хребта.

Гебріел подивився на знімки й раптом примружився, пригадуючи, що йому говорив Джо.

— На знімках не видно рук, — сказав він.

— Якщо немає помітної травми, ми зазвичай не знімаємо кінцівки, — сказав Йошима.

— А може, й варто.

— Чому? — підняла на нього очі Мора.

Гебріел повернувся до столу, оглянув ліву руку.

— Гляньте на цей шрам. Що ви про нього скажете?

Мора обійшла стіл, стала ліворуч від тіла й так само оглянула руку.

— Бачу, над ліктем. Загоївся добре, утворень немає. — Вона подивилася на Гебріела. — Що тут не так?

— Джо мені дещо розповів. Знаю, звучить як божевілля.

— Що?

— Він заявив, що їй у руку встановили мікрочіп. Ось тут, просто під шкіру, щоб відстежувати її місцеперебування.

Мора пильно дивилася на нього. Раптом засміялася.

— Не надто оригінальне марення.

— Знаю, як це має звучати…

— Класика. Уряд встановлює мікрочіпи.

Гебріел знову розвернувся до рентгенівських знімків.

— Як думаєте, чому Барсанті так прагне перевезти кудись ці тіла? Що, на його думку, ви можете знайти?

Мора трохи помовчала, дивлячись на Оленину руку.

Йошима сказав:

— Можу зробити рентген. На це піде кілька хвилин.

Мора зітхнула й зняла брудні рукавички.

— Це майже точно марнування часу, але чому б не закрити питання зараз.

Під захистом свинцю Мора з Гебріелем у передпокої дивились у віконце, як Йошима вкладав руку на плівку й налаштовував коліматор. «Мора має рацію, — подумав Гебріел, — ми напевно змарнуємо час». Але він мусив встановити межу між страхом і параноєю, правдою й маренням. Він побачив, як Мора краєм ока косить на годинник на стіні, й зрозумів, що їй не терпиться продовжити розтин. Найважливіша частина — розтин голови й шиї — була ще попереду.

Йошима дістав плівку й зник у лабораторії.

— Усе, він закінчив. Повертаймося до роботи, — мовила Мора.

Вона вдягнула нові рукавички й підійшла до столу. Стоячи біля голови трупа, занурила руки у сплутане чорне волосся, обмацуючи череп. Тоді одним точним рухом розрізала скальп. Гебріелові було важко дивитись, як калічать цю красуню. Обличчя було не більше ніж поєднанням шкіри, м’язів і хрящової тканини, які так легко піддавалися скальпелю патологоанатома. Мора взялася за край надрізу й потягла, довге волосся чорною завісою закрило обличчя.

З лабораторії вийшов Йошима.

— Докторко Айлс?

— Рентген готовий?

— Так. І там щось є.

Мора підняла очі від роботи.

— Що?

— Під шкірою видно. — Асистент повісив знімок на негатоскоп, показав: — Ось тут.

Мора підійшла до знімка, мовчки вдивилась у тонку білу смужку на м’якій тканині. Ніщо природного походження не могло бути таке рівне, таке однорідне.

— Це щось штучне, — сказав Гебріел. — Думаєте…

— Це не мікрочіп, — відповіла Мора.

— Але ж щось там є.

— Воно не металічне. Не таке щільне.

— То на що ми дивимося?

— Зараз дізнаємося.

Мора повернулася до тіла, взяла скальпель. Розвернула ліву руку, відкрила шрам. Розріз зробила напрочуд швидко й глибоко — одним ударом розрізала шкіру й підшкірний жир, до м’язів. Ця пацієнтка не поскаржиться на нерівний шрам чи пошкоджений нерв; приниження, перенесені нею в цій залі, на цьому столі, нічого не значать для бездумної плоті.

Мора потяглася по щипці, занурила краї в рану. Поки вона водила інструментом у свіжій рані, Гебріел дивився на це брутальне дослідження з відразою, та відвернутися не міг. Почув, як вона вдоволено щось буркоче, і щипці знову з’явилися з рани, стиснуті навколо чогось, схожого на блискучий сірник.

— Я знаю, що це, — сказала вона, кладучи здобич на тацю. — Це силастикова трубка, просто вона перемістилася глибше, ніж треба, і навколо неї утворилася рубцева тканина. Тому я й не змогла її намацати через шкіру. Знадобився рентген, щоб точно визначити, що вона там є.

— Навіщо потрібна ця штука?

— Це норплант. У трубці — прогестин, що повільно виділяється з часом, перешкоджаючи овуляції.

— Контрацептив.

— Так. Такі зараз нечасто побачиш. У США їх більше не випускають. Зазвичай їх імплантують по шість штук, віялом. Той, хто видалив інші п’ять, цей просто пропустив.

Задзижчав інтерком.

— Докторко Айлс? — Знову Луїз. — Вам телефонують.

— Можете прийняти повідомлення?

— Гадаю, тут краще відповісти. Це Джоан Енстед з офісу губернатора.

Мора різко підняла голову, подивилася на Гебріела, і вперше він побачив в її очах вогник тривоги. Вона поклала скальпель, зняла рукавички й рушила до телефона.

— Докторка Айлс, — сказала в слухавку.

Хоча Гебріел не чув іншої половини розмови, з самої мови тіла Мори було зрозуміло, що вона не рада цьому дзвінку.

— Так, я уже почала. Це наша юрисдикція. Чому ФБР вважає, що може… — Тривала пауза. Мора відвернулася до стіни, її спина заклякла. — Але я не завершила аутопсію. Саме збираюся розкрити череп. Якщо дасте ще пів години… — Знову пауза. Тоді холодний голос: — Розумію. Тіло буде готове до перевезення за пів години.

Вона повісила слухавку. Глибоко вдихнула й розвернулася до Йошими.

— Зберіть її. Тіло Джозефа Роука їм теж потрібне.

— Що відбувається? — запитав її асистент.

— Їх повезуть до лабораторії ФБР. Хочуть усе — усі органи, зразки тканин. Головування перебирає агент Барсанті.

— Такого ще не було, — сказав Йошима.

Вона різко зняла маску, завела руки за спину, розв’язала халат. Зірвавши його, жбурнула в кошик для брудного одягу.

— Наказ від самого губернатора.

Джейн прокинулася різко, напруживши всі м’язи. Побачила темряву, почула приглушене ревіння автомобіля на вулиці внизу й рівний ритм дихання Гебріела, який міцно спав біля неї. «Я вдома, — подумала вона. — Лежу у власному ліжку, у власній квартирі, і ми всі в безпеці. Усі троє». Вона глибоко вдихнула й зачекала, поки серце перестане калатати. Просочена потом нічна сорочка поволі холола на шкірі. «Зрештою кошмари припиняться, — подумала вона. — Це лише відлуння крику».

Вона розвернулася до чоловіка, шукаючи тепла його тіла, знайомої втіхи його запаху. Але коли її рука вже майже огорнула його талію, вона почула з сусідньої кімнати дитячий крик. «Будь ласка, ні, ще ні, — подумала Джейн. — Я годувала тебе лише три години тому. Дай мені ще двадцять хвилин. Ще десять. Дозволь ще трохи полежати в ліжку, позбутися поганих снів».

Але плач тривав, ставав голоснішим, наполегливішим із кожним набором повітря.

Джейн підвелася, почовгала геть із темної спальні, зачинивши за собою двері, щоб не розбудити Гебріела. Увімкнула світло в дитячій, подивилася на червоне обличчя заплаканої дочки. «Тобі лише три дні, а ти мене вже виснажила», — подумала вона. Дістаючи немовля з колиски, відчула, як жадібний ротик шукає груди. Джейн усілась у кріслі-гойдалці, і рожеві ясна лещатами стиснули її сосок. Та запропоновані груди принесли немовляті лише тимчасову втіху, воно скоро знову заметушилося, і хоч би як мати колихала дочку, притискала до себе, вона не припиняла крутитися. «Що я роблю не так? — питала вона себе, дивлячись на спантеличене дитя. — Чому я така незграбна?» Джейн рідко почувалася нездарою, однак триденне дитя робило її такою безпорадною, що тепер, о четвертій ранку, вона відчула раптове й нестримне бажання зателефонувати матері й попросити в неї мудрої поради. Така мудрість мала прийти інстинктивно, але Джейн якимось чином її проминула. «Не плач, маленька, будь ласка, не плач, — подумала вона. — Я так утомилася. Мені хочеться тільки знову лягти спати, але ж ти не даєш. І я не знаю, як тебе приспати».