— Ви не загинете. Не мусите.

— Думаєте, ми цього хочемо? Ми намагались їх випередити й не змогли. Нам лишилося тільки одне.

— Чому саме так? Навіщо погрожувати невинним людям?

— Інакше ніхто нас не слухатиме.

— Просто вийдіть звідти! Відпустіть заручників, здайтеся.

— І ви більше не побачите нас живими. Вони вигадають якесь логічне пояснення. Завжди вигадують. Ви ще побачите це в новинах. Скажуть, що ми вкоротили собі віку. Помремо у в’язниці, ще до суду. І всі подумають: «Ну, за ґратами так воно й буває». Це наш останній шанс привернути увагу світу, агенте Дін. Розповісти всім.

— Що розповісти?

— Що насправді сталося в Ешберні.

— Слухайте, я не знаю, про що ви. Але зроблю все, чого захочете, якщо ви відпустите мою дружину.

— Вона тут. З нею все гаразд. Насправді я зараз…

Раптом зв’язок обірвався.

— Джо? Джо?

— Що сталося? — спитав Корсак. — Що він сказав?

Гебріел проігнорував його; уся його увага була прикута до відновлення зв’язку. Він відкрив номер, натиснув кнопку набору.

— …Пробачте, цей номер наразі недоступний.

— Що, у біса, відбувається? — заревів Корсак.

— Не можу дотелефонуватися.

— Він поклав слухавку?

— Ні, нас перервали. Одразу після…

Гебріел замовкнув. Розвернувся, подивився на вулицю, на трейлер командування. «Вони нас прослуховують, — подумав він. — Хтось чув усе, сказане Джо».

— Гей! — гукнув Корсак. — Ти куди?

Гебріел уже мчав до трейлера. Стукати не став, розчахнув двері, увійшов. Гейдер зі Стіллменом розвернулися до нього від екранів.

Гейдер мовив:

— Ми зараз не маємо на вас часу, агенте Дін.

— Я піду туди. Заберу свою дружину.

— О так, — засміявся Гейдер. — Вас там точно зустрінуть з обіймами.

— Джо телефонував мені на мобільний. Вони хочуть зі мною поговорити.

Стіллмен різко виструнчився, на обличчі було щире здивування.

— Коли він телефонував? Нам ніхто не сказав.

— Кілька хвилин тому. Джо знає, хто я такий. Знає, що Джейн — моя дружина. Я можу переконати цих людей.

— Про це не може бути й мови, — сказав Гейдер.

— Ви ж були готові відправити туди репортера.

— Вони знають, що ви з ФБР. Для них ви частина божевільної урядової змови, якої вони так бояться. Пощастить, якщо хоч п’ять хвилин там протримаєтеся.

— Я ризикну.

— Будете для них призом, — мовив Стіллмен. — Заручник високого рівня.

— Ви — спеціаліст із переговорів. Це ви постійно говорите про сповільнення. Що ж, ці люди хочуть переговорів.

— Чому саме з вами?

— Бо вони знають, що я не зроблю нічого такого, що поставить Джейн під ризик. Не буде ніяких трюків, ніяких пасток. Тільки я, за їхніми правилами.

— Надто пізно, Діне, — сказав Стіллмен. — Тут уже не ми голов­ні. Прибула штурмова команда.

— Яка команда?

— Федерали прислали їх із Вашингтона. Якийсь антитерористичний загін.

Сенатор Конвей саме про це й попереджав Гебріела. Час переговорів, вочевидь, минув.

— Поліції Бостона наказано триматися скраю, — сказав Гейдер. — Наша робота — охороняти периметр, коли вони ввійдуть.

— І коли це має статися?

— І гадки не маю. Вони керують.

— А те, про що домовилися з Джо? Оператор, репортер? Він упевнений, що так усе й буде.

— Ні.

— Хто все скасував?

— Федерали. Ми просто ще не сказали Джо.

— Він уже погодився звільнити двох заручників.

— І ми сподіваємося, що він це зробить. Принаймні два життя зможемо врятувати.

— Якщо не дотримаєтеся своєї частини угоди, не відправите до них Пітера Лукаса, то чотирьох заручників ви не врятуєте.

— Сподіваюся, до того часу рятувальна команда вже буде там.

Гебріел витріщився на нього.

— То ви хочете влаштувати різанину? Бо різанина й буде! Ви даєте двом параноїкам привід думати, що їхнє божевілля — реальність, що ви справді хочете їх убити. Чорт, а може, вони правду кажуть?!

— Тепер ви говорите як параноїк.

— Здається, тільки я говорю щось осмислене.

Він розвернувся й вийшов з трейлера.

Почув, як спеціаліст із переговорів гукає:

— Агенте Дін?

Гебріел не зупиняючись простував до периметра.

— Діне! — Стіллмен нарешті наздогнав його. — Я просто хотів сказати, що не згоден з планом атаки. Ваша правда, так ми напрошуємося на кровопролиття.

— То якого біса ви на це згодилися?

— Думаєте, я можу це спинити? Чи Гейдер? Тепер це справа Вашингтона. Ми маємо відступити й пропустити їх уперед.

Тоді вони почули несподіване гудіння, що прокотилося натовпом. Юрба репортерів скупчилася, хитнулася вперед.

«Що відбувається?»

Далі був крик, вони побачили, як двері лікарні відчинилися й вийшов високий афроамериканець у формі санітара, у супроводі двох спецпризначенців. Він зупинився, кліпаючи під світлом десятків прожекторів, а тоді поквапився до автомобіля, що саме чекав на нього. За кілька хвилин з’явився літній чоловік у візку, який штовхав поліціянт.

— Вони це зробили, — пробелькотів Стіллмен. — Випустили двох людей.

«Але не Джейн. Джейн досі там. І напад може початися щомиті».

Він рушив до поліцейського кордону.

— Діне, — схопив його за руку Стіллмен.

Гебріел розвернувся до нього.

— Це все могло б скінчитися без жодного пострілу. Дозвольте мені ввійти. Поговорити з ними.

— Федерали на це ніколи не погодяться.

— Периметр контролює поліція Бостона. Накажіть своїм людям пропустити мене.

— Це може бути пастка.

— Там моя дружина. — Їхні зі Стіллменом погляди зустрілися. — Ви знаєте, що я мушу це зробити. Знаєте, що це найкращий її шанс. Найкращий шанс для будь-кого з них.

Стіллмен видихнув. Утомлено кивнув.

— Удачі.

Гебріел пірнув під жовту стрічку. Офіцер спецпризначення поліції Бостона пішов перехопити його.

— Нехай іде, — сказав Стіллмен. — Він увійде до лікарні.

— Сер?

— Агент Дін — наш новий спеціаліст з переговорів.

Гебріел вдячно кивнув Стіллмену. Тоді розвернувся й пішов до входу в лікарню.

Ані я, ані Олена не знаємо, куди ми йдемо.

Ми ніколи не ходили цими лісами, тож не знаємо й того, де вийдемо. На мені немає шкарпеток, тонке взуття швидко пробиває холод. Попри Мамині светр і водолазку мені холодно, я тремчу. Світло будинку за нами зникло, і, озираючись, я бачу лише темряву лісу. Плентаюся по мерзлому листю занімілими ногами, не зводячи очей із силуету Олени, яка йде переді мною з торбою. Моє дихання схоже на дим. Лід потріскує під ногами. Я пригадую фільм про війну, який нам показували в школі: там змерзлі й голодні німецькі солдати, похитуючись, ішли назустріч долі на російському фронті. «Не зупинятись. Не ставити запитань. Маршувати далі» — гадаю, саме такі думки були в тих сповнених відчаю солдатів. Саме про це я думаю зараз, шкандибаючи крізь хащі.

Раптом попереду мерехтить світло.

Олена спиняється, підносить руку, зупиняючи мене.

Ми стоїмо не ворушачись, як дерева, дивимось, як вогні проминають нас, чуємо шурхіт шин на мокрій дорозі. Продираємося крізь сплутані кущі й ступаємо на асфальт.

Дійшли до дороги.

Ноги в мене так замерзли, що не відчувають уже нічого, і я незграбно, плутаючись, намагаюся не відставати. Олена рівно йде вперед, мов робот. Уже видно будинки, та вона не зупиняється. Вона тут генерал, а я — тупий піхотинець, іду за жінкою, яка знає не більше за мене.

— Ми не можемо йти вічно, — кажу я їй.

— Лишитися тут теж не можемо.

— Поглянь, там світло. Можемо попрохати про допомогу.

— Не зараз.

— Скільки ще нам іти? Цілу ніч? Увесь тиждень?

— Скільки буде треба.

— Ти хоч знаєш, куди ми йдемо?

Раптом вона обертається до мене, лють так ясно горить на її обличчі, що я завмираю.

— Знаєш що? Ти мене дістала! Поводишся як дитина, як дурний, переляканий заєць.

— Я просто хочу знати, куди ми йдемо.