— Але не знає, хто ти, — завважив Мур.

— І це, певно, її лякає. Вона намагається вбезпечитися.

— Слухайте, вона може й не перетелефонувати, — сказав Кроу. — Можливо, це наш єдиний шанс її знайти. Негайно.

— Він має рацію, — сказав Мур, дивлячись на Джейн. — Це справді може бути єдиний шанс.

Джейн подумала й кивнула.

— Гаразд. Їдьмо.

Фрост і Кроу вийшли. Спливали хвилини, Джейн витріщалася на телефон і думала: «Може, треба було поїхати з ними. Я мала б бути там, шукати її». Вона уявила Фроста й Кроу в заповіднику вулиць Вест-Енда в пошуках жінки, обличчя якої вони не знали.

Задзвонив телефон Мура, він рвучко підніс його до вуха. З обличчя детектива Джейн могла сказати, що це не хороші новини. Він закінчив розмову, похитав головою.

— Її там не було? — спитала Джейн.

— Вони викликали криміналістів, щоб зняти відбитки. — Він побачив в її обличчі гірке розчарування. — Слухай, принаймні ми знаємо, що вона справжня. Вона жива.

— Поки що, — сказала Джейн.

Навіть копам доводиться ходити по молоко й підгузки.

Джейн стояла у крамниці з Реджиною, затишно схованою в слінгу на її грудях, і втомлено роздивлялася бляшанки з сумішшю для немовлят, вивчала склад кожної марки. Усі пропонували задовольнити потреби немовляти на сто відсотків. «Будь-яка з них чудово підійде, — подумала вона, — то чому я почуваюся винною? Реджина любить суміші. А я мушу начепити свій пейджер і повернутися до роботи. Мушу злізти з дивана й перестати дивитися повтори серій “Копів”».

«Я мушу вибратися з цієї крамниці».

Вона схопила дві упаковки по шість бляшанок «Сімілака», пройшла до наступного ряду по «Памперс» і рушила до каси.

На стоянці біля магазину було так спекотно, що вона спітніла, вивантажуючи покупки до багажника. Об сидіння можна було обпектися; перш ніж покласти Реджину в дитяче крісло, Джейн трохи провітрила авто. Повз неї торохкотіли візками пітні покупці. Хтось просигналив, чоловік заверещав:

— Дивися, куди йдеш!

Ніхто не хотів зараз бути в місті. Усім хотілося на пляж з морозивом, а не штурхатися з такими само роздратованими бостонцями.

Реджина заплакала. Темні кучері прилипли до рожевого обличчя. Це одна роздратована бостонка. Вона все верещала, поки Джейн пристібала її крісло позаду, кричала й кілька кварталів по тому, поки мати їхала по запруджених автомобілями вулицях. Кондиціонер працював на повну. Зупинившись на черговому червоному світлі, Джейн подумала: «Господи, допоможи пережити цей день».

Задзвонив її мобільний телефон.

Вона могла б так і лишити його, але зрештою виловила з сумочки й побачила на екрані незнайомий місцевий номер.

— Алло?

За лютим плачем Реджини ледве розчула запитання:

— Хто ви?

Голос тихий і уже знайомий.

Джейн заклякла.

— Міло? Не кидай слухавку! Будь ласка, не кидай. Поговори зі мною!

— Ви з поліції.

Світлофор перемкнувся на зелене світло, авто за нею засигналило.

— Так, — визнала Джейн. — Я з поліції. Я хочу допомогти.

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

— Я була з Оленою, коли…

— Коли поліція її вбила?

За автомобілем Джейн знову засигналили — нестримна вимога забиратися геть з дороги. Засранець. Вона натиснула на акселератор і поїхала через перехрестя, не прибираючи телефон від вуха.

— Міло, — мовила вона. — Олена сказала мені про тебе. Це були її останні слова… що я маю тебе знайти.

— Учора ви відправили поліціянтів мене ловити.

— Я не відправляла…

— Двох чоловіків. Я їх бачила.

— Міло, це мої друзі. Ми всі хочемо тебе захистити. Тобі небезпечно там самій.

— Ви не уявляєте, як небезпечно.

— Уявляю! — Джейн помовчала. — Я знаю, чому ти втікаєш, чого боїшся. Ти була в тому будинку, коли твоїх подруг застрелили. Правда, Міло? Ти все бачила.

— Лишилася тільки я.

— Можеш дати свідчення в суді.

— Вони вб’ють мене до того.

— Хто?

Тиша. «Будь ласка, не кидай слухавку, — подумала Джейн. — Будь на лінії». Вона побачила місце на узбіччі, різко вивернула туди. Сиділа, притискаючи телефон до вуха й чекаючи, коли жінка знову заговорить. Реджина далі ридала на задньому сидінні, то голосніше, що довше мати насмілювалася на неї не зважати.

— Міло?

— Чия дитина плаче?

— Моя. Вона зі мною в машині.

— Ви ж сказали, що ви з поліції.

— Саме так. Мене звати Джейн Ріццолі, я детектив. Можеш перевірити, Міло. Зателефонуй у поліцію Бостона, спитай про мене. Я була з Оленою, коли вона померла. Була в тій будівлі з нею. — Вона помовчала. — Я не змогла її врятувати.

Знову тиша. Кондиціонер досі ревів на повну, Реджина досі плакала, заповзявшись оздобити материне чоло сивиною.

— Громадський сад, — сказала Міла.

— Що?

— Сьогодні о дев’ятій. Чекайте біля ставка.

— Ти прийдеш? Алло?

На лінії було тихо.

Зброя на стегні Джейн здавалася важкою й дивно чужою. Вона колись була вірним другом, але ці тижні лежала під замком у шухляді. Джейн знехочу зарядила її, опустила в кобуру. Хоча вона завжди дивилася на зброю зі здоровою повагою, належною будь-якій речі, яка може пробити діру в грудях людини, та ще ніколи не відчувала вагань перед нею. «Ось що робить материнство, — подумала вона. — Дивлюся на пістолет і думаю лише про Реджину. Як один порух пальця, одна мандрівна куля можуть забрати її в мене».

— Це не обов’язково мусиш бути ти, — сказав Гебріел.

Вони сиділи в Гебріеловому «Вольво» на Ньюбері-стріт, де модні крамниці саме зачинялися на ніч. Район досі був повен людей, що поверталися з ресторанів, — гарно вбрані пари проходили повз них, задоволені вечерею й вином. На відміну від Джейн, яка була надто знервована і змогла з’їсти хіба кілька шматків печені, яку привезла її мати.

— Вони можуть відправити іншу жінку-копа, — сказав Гебріел. — Ти можеш перечекати.

— Міла знає мій голос. Моє ім’я. Це маю зробити я.

— Ти місяць була поза грою.

— Саме час до гри повернутися.

Вона глянула на годинник.

— Чотири хвилини, — сказала Джейн у рацію. — Усі готові?

У навушнику пролунав голос Мура:

— Ми на місці. Фрост на розі Бікона й Арлінгтона. Я перед «Чотирма сезонами».

— Я буду за тобою, — сказав Гебріел.

— Гаразд.

Джейн вийшла з машини, поправила свій світлий піджак, щоб він закрив ґулю від зброї на стегні. Пройшла по Ньюбері-стріт на схід, повз суботній натовп туристів. Цим людям не потрібна зброя на поясі. На Арлінгтон-стріт вона зачекала на світлофорі. Через дорогу був парк, ліворуч — Бікон-стріт, де чатував Фрост, але вона й не глянула в його бік. Не ризикнула й озирнутися через плече, щоб переконатися, що Гебріел позаду. І без того знала, що він там.

Джейн перейшла Арлінгтон і попрямувала до парку.

Ньюбері-стріт бриніла життям, але туристів було мало. На лаві біля ставка сиділа пара, обійнявшись, не зважаючи ні на кого за межами свого лихоманливого світу. Над урною для сміття зігнувся чоловік, із клацанням вибирав алюмінієві бляшанки до своєї торби. На газоні, де дерева затіняли світло ліхтарів, зібралися колом підлітки й по черзі бринькали на гітарі. Джейн стала біля ставка, вдивилася в тіні. «Вона тут? Вона вже спостерігає за мною?»

Ніхто не підходив.

Джейн неквапно обійшла ставок. Удень на воді коливалися човни-лебеді, поруч поїдали морозиво родини, грали на барабанах музиканти. Але сьогодні вода була спокійна — чорна діра, в якій не відображалося навіть мерехтіння міських вогнів. Вона пройшла до північного краю ставка й зупинилася, слухаючи гамір транспорту з Бікон-стріт. Крізь кущі було видно силует чоловіка, що тинявся під деревами. Баррі Фрост. Джейн розвернулася, продовжила обходити ставок, нарешті стала під ліхтарем.

«Ось я, Міло. Роздивися мене добре. Бачиш — я сама».

За мить вона всілася на лавку, почуваючись під світлом ліхтаря актрисою в моновиставі. Відчувала, як на неї дивляться чиїсь очі, порушуючи її самотність.