Він випростався, їхні погляди зустрілися.

— Я серйозно, Джейн, — сказав Гебріел. — Я давно цього хотів. Мати власну маленьку родину.

— Але що, як буде не так, як ти очікуєш?

— А чого я очікую, як думаєш?

— Ну, знаєш. Ідеальна дитина, ідеальна дружина.

— І нащо мені ідеальна дружина, якщо в мене є ти? — запитав він і, сміючись, ухилився від удару.

«Я ж спромоглася отримати ідеального чоловіка, — подумала вона, дивлячись в його усміхнені очі. — Так і не збагну, як це мені так пощастило. Не знаю, як дівчисько, яке росло з прізвиськом Жабеня, одружилося з чоловіком, на якого жінки звертають шиї, варто йому ввійти до кімнати».

Гебріел нахилився до неї й тихо сказав:

— Ти однаково не віриш мені, так? Я можу сказати це хоч тисячу разів, а ти все одно не віритимеш. Мені потрібна саме ти, Джейн. Ти й маля.

Він поцілував її в носа.

— Гаразд. Що тобі принести, мамцю?

— Господи, не називай мене так. Це страшенно не сексуально.

— Як на мене — дуже сексуально. Насправді…

Джейн ляснула його по руці, сміючись.

— Іди пообідай. І мені принеси гамбургер з картоплею фрі.

— Наказів лікарки не слухаєшся? Їжі не можна.

— Їй не обов’язково про це знати.

— Джейн.

— Гаразд, гаразд. Їдь додому і привези мою лікарняну торбу.

Чоловік віддав їй честь.

— Я в твоєму розпорядженні. Саме для того і взяв місяць відпустки.

— І можеш ще раз набрати моїх батьків? Вони не відповідають. І ще ноутбук мені привези.

Він зітхнув, похитав головою.

— Що? — спитала Джейн.

— Ти зараз маєш народити — і хочеш, щоб я тобі ноутбук привіз?

— Мені треба стільки документів розібрати.

— Джейн, ти безнадійна.

Вона відправила йому поцілунок рукою.

— Ти це знав, коли брав мене за дружину.

— Знаєте, — глянула Джейн на візок, — я могла б дійти на УЗД, якби ви сказали мені, де це.

Волонтерка похитала головою й натиснула на гальма крісла.

— Такі в лікарні правила, мем, без винятків. Пацієнтів слід доправляти на обстеження у візках. Ми ж не хочемо, щоб ви послизнулися і впали, чи не так?

Джейн глянула на візок, тоді на сиву волонтерку, яка збиралася його штовхати. Подумала: «Бідолашна жінка. Це я мала б везти її». Вона нерішуче встала з ліжка й умостилася до візка, поки волонтерка переміщувала крапельницю. Нині вранці Джейн боролася з Біллі Вейном Ролло, а тепер її мали всюди возити, мов ту царицю Савську. Такий сором. Поки її котили коридором, вона чула натужне дихання жінки, відчувала сигаретний сморід, подібний до старого взуття. «Що, як моя супроводжувачка впаде? Що, як її треба буде реанімувати? Тоді мені дозволено буде встати чи це теж буде проти правил?» Вона вгрузла глибше у візок, уникаючи поглядів тих, кого вони проминали. Подумала: «Не дивіться на мене. Я й без того почуваюся винною, бо змушую бідолашну стареньку так напружуватися».

Волонтерка завезла візок із Джейн до ліфта, стала біля іншого пацієнта. То був сивий чоловік, який щось бубонів собі під носа. Джейн помітила, що він прив’язаний ременем до свого візка, й подумала: «Господи, а вони серйозно ставляться до цього правила. Якщо спробуєш вибратися, тебе просто зв’яжуть».

Старий люто зиркнув на неї:

— На що це ви, у біса, витріщилися, пані?

— Ні на що, — відповіла Джейн.

— То не витріщайтеся.

— Гаразд.

Чорношкірий санітар за спиною в старого пирхнув.

— Містер Бодайн так з усіма спілкується, мем. Не зважайте на нього.

Джейн стенула плечима.

— На роботі до мене ще гірше ставляться.

«О, а про постріли я вже казала?» Вона дивилася поперед себе, не звертаючи уваги на те, як змінюються номери поверхів, уникаючи зорового контакту з містером Бодайном.

— Забагато людей у цьому світі лізуть у чужі справи, — мовив старий. — Допитливі такі. Усе витріщаються.

— Містере Бодайн, — втрутився санітар, — ніхто на вас не витріщається.

— Вона витріщалася.

«Не дивно, що тебе зв’язали, старий йолопе», — подумала Джейн.

Двері ліфта відчинилися на першому поверсі, волонтерка викотила Джейн. Поки вони прямували до відділення візуалізаційної діагностики, вона відчувала на собі погляди: фізично повносправні люди на своїх ногах дивляться на черевату інвалідку з пластиковим лікарняним браслетом. Вона спитала себе: невже саме так почуваються ті, хто взагалі прикутий до візка? Постійно ці співчутливі погляди?

Вона почула за спиною знайомий роздратований голос:

— На що це ви, у біса, витріщилися, пане?

«Тільки не це, — подумала Джейн. — Хай тільки не виявиться, що містер Бодайн теж їде у відділення діагностики». Та вона чула, як він буркоче за спиною, поки його котять коридором за ріг, до приймальної зони.

Волонтерка поставила візок Джейн у кімнаті очікування й залишила її там, поряд зі старим. «Не дивитися на нього, — думала вона. — Навіть не коситися в його бік».

— Що, надто застрягли, щоб зі мною поговорити? — спитав він.

«Прикинусь, що його тут нема».

— Гм. То тепер прикидаєтеся, що мене тут нема.

Джейн із полегшенням підняла очі на двері — вони відчинилися, увійшла жінка в синьому форменному костюмі.

— Джейн Ріццолі?

— Це я.

— Лікарка Тем спуститься за кілька хвилин. Я відвезу вас до кабінету.

— А як же я? — заскиглив старий.

— До вас ми ще не зовсім готові, містере Бодайн, — сказала жінка, котячи крісло Джейн до дверей. — Майте терпіння.

— Чорт забирай, мені треба попісяти!

— Знаю, знаю.

— Ні біса ви не знаєте.

— Знаю достатньо, щоб не витрачати на тебе сили, — пробуркотіла жінка, ідучи з Джейн далі коридором.

— Я килим обмочу! — загорлав старий.

— Один із улюблених пацієнтів? — спитала Джейн.

— О так, — зітхнула жінка. — Усі його обожнюють.

— Думаєте, йому справді треба в туалет?

— Увесь час. У нього простата з мій кулак завбільшки, але хірургів він до неї не пускає.

Жінка вкотила Джейн у процедурну, заблокувала колеса візка.

— Допоможу вам лягти.

— Я впораюся.

— Люба, з таким черевом допомога вам не завадить.

Вона схопила Джейн за руку, витягла з візка. Постояла поруч, поки Джейн піднімалася на ослінчик і вмощувалася на столі.

— А тепер просто розслабтеся, гаразд? — сказала жінка, перевішуючи крапельницю. — Щойно спуститься лікарка Тем, візьмемося за вашу сонограму.

Вона вийшла, залишила Джейн саму. Окрім обладнання, у кімнаті не було на що дивитися. Ані вікон, ані плакатів на стінах, ані журналів. Навіть жодного нудного випуску «Гольф Дайджест».

Джейн вмостилася зручніше, витріщилася на голу стелю. Поклавши руки на округлий живіт, вона чекала на знайомий штурхан крихітної ніжки чи ліктя, але нічого не відчувала. «Ну ж бо, малече, — подумала вона. — Поговори зі мною. Скажи, що з тобою все буде добре».

Із кондиціонера долинуло прохолодне повітря, і Джейн у благенькій сорочці здригнулася. Подивилася на годинник і зрозуміла, що то пластиковий браслет на зап’ястку. Ім’я пацієнта: Ріццолі, Джейн. Що ж, пацієнтка у вас нетерпляча. Ну ж бо, люди, до справи!

Раптом вона завважила поколювання шкіри на животі, відчула, як тягне матку. М’язи м’яко стиснулися, затрималися на мить, тоді відпустило. Нарешті перейми.

Джейн подивилася на час. 11 : 50.

До полудня повітря розжарилося до тридцяти, тротуари перетворилися на розпечені дека, і над містом повиснув сірчастий літній серпанок. На стоянці біля бюро судово-медичної експертизи вже не було репортерів, тож Мора змогла спокійно перетнути Олбані-стріт і ввійшла до медичного центру. Вона сіла до ліфта з пів дюжиною свіженьких інтернів на першій місячній ротації і пригадала, чого їх вчили в медичній школі: не хворійте в липні. «Вони такі юні», — подумала Мора, дивлячись на гладенькі обличчя, на волосся, якого не торкнулася сивина. Останнім часом вона все частіше таке помічала — у копів, у лікарів. Якими ж молодими вони здавалися. Їй стало цікаво: «Що ж бачать ці інтерни, дивлячись на мене? Просто жінку, близьку вже до середнього віку, без форми, без бейджа на лацкані». Може, вони припускали, що Мора — родичка якогось пацієнта, заледве варта чогось більшого за побіжний погляд. Колись вона була така ж, як ці інтерни, — молода, пихата, у білому халаті. Це було ще до того, як вона пізнала науку поразки.