Гебріел дивився у стінну шафу.

— Ось, — тихо сказав він.

Джейн підійшла до нього, присіла, торкнулася відшліфованого дерева. Не могла не уявляти на цьому місці іншу картинку з відео. Дві жінки, тендітні руки переплетені, мов у закоханих. Чи довго вони там сиділи? Шафа була невелика, і темрява мала просочитися кислим запахом страху.

Вона різко підвелася. У кімнаті було надто тепло, надто мало повітря. Джейн вийшла в коридор, ноги заніміли від присідань. «Це будинок жахів, — подумала вона. — Якщо добре прислухатися, почую відгомін криків».

У кінці коридору була остання кімната, та, де будівельники спричинили пожежу. Вона затрималася на порозі — значно сильніший сморід диму викликав відразу. Обидва розбиті вікна були затулені фанерою, яка не пропускала світло дня. Джейн дістала з сумочки ліхтарик, посвітила у тьмяну кімнату. Вогонь випалив стіни й стелю, поглинув оздобу так, що лишилася сама обвуглена деревина. Промінь «Меґлайта» пройшовся кімнатою, повз шафу без дверей. На задній стінці шафи спалахнув і зник якийсь еліпс. Джейн спохмурніла, перевела ліхтарик назад.

Ось він, знову — яскравий еліпс коротко спалахнув на стіні.

Вона підійшла до шафи, подивитися ближче. Побачила отвір, куди міг пролізти палець, ідеально круглий, гладенький. Хтось просвердлив дірку в шафі.

Над головою застогнали балки. Джейн здригнулася й глянула вгору. Стеля рипіла від кроків: Гебріел піднявся на горище.

Вона повернулася до коридору. Денне світло швидко згасало, будинок поринав у відтінки сірого.

— Агов! — гукнула Джейн. — Як до тебе піднятися?

— Подивись у другій кімнаті.

Вона побачила драбину, видерлася нагору. Просунувши голову в люк, роззирнулася. «Меґлайт» Гебріела прорізав тіні.

— Є щось? — спитала вона чоловіка.

— Мертва білка.

— А щось цікаве?

— Не дуже.

Джейн піднялася на горище, мало не вдарилася головою об низьку балку. Довгоногий Гебріел був вимушений пересуватися навприсядки, оглядаючи периметр, промінь ліхтаря поволі освітлював найглибші закутки тіней.

— Тримайся подалі від того кутка, — застеріг він. — Дошки обвуглені. Навряд чи підлога міцна.

Джейн рушила до протилежного боку, де останнє, сіре вже світло дня проходило в самотнє віконце. На ньому ґрат не було: вони були не потрібні. Вона підняла раму, висунула голову й побачила вузький карниз, падіння з якого потрощило б усі кістки. Це — втеча для самогубців. Зачинивши вікно, вона завмерла, не зводячи очей із дерев.

У лісі швидким світляком блимнуло світло.

— Гебріеле.

— Прекрасно. Ще одна мертва білка.

— Там хтось є.

— Що?

— У лісі.

Він підійшов до неї, вдивився в сутінки.

— Де?

— Щойно бачила.

— Може, авто проїздило.

Гебріел відвернувся від вікна, пробуркотів:

— Чорт, батарейка сідає.

Він кілька разів струсонув ліхтарик. Промінь став яскравіший, а тоді знову почав тьмяніти.

Джейн так і дивилась у вікно, на ліс, який, здавалося, наближається до них. Бере в полон в цьому домі привидів. Спиною пробігся холодок. Вона розвернулася до чоловіка.

— Я хочу піти.

— Треба було замінити батарейки перед виїздом…

— Будь ласка. Негайно.

Він почув тривогу в її голосі.

— Що сталося?

— Не думаю, що то просто проїздило авто.

Гебріел знову розвернувся до вікна, завмер, закриваючи широкими плечима рештки тьмяного світла. Його мовчання налякало її, від тиші серце калатало сильніше.

— Гаразд, — тихо мовив він. — Ходімо.

Вони спустилися драбиною, відступили до коридору, повз кімнату, де в шафі досі лишалася кров. Зійшли вниз сходами, де відтерте дерево досі шепотіло про жахи. П’ять жінок уже померли в цьому будинку, і ніхто не чув їхніх криків.

«Наших теж ніхто не почує».

Вони вибралися на ґанок.

І завмерли, раптово засліплені потужними ліхтарями. Джейн підняла руку, затуляючись від сяйва. Почула, як хрумтять гравієм кроки, і розрізнила примруженими очима три темні фігури, що наближалися до них.

Гебріел вийшов уперед таким швидким рухом, що вона здивувалася, коли він раптом перекрив світло.

— Ані руш, — звелів голос.

— Можна подивитися, з ким я говорю? — спитав Гебріел.

— Назвіться.

— Якщо ви спочатку опустите ліхтарі.

— Ваші документи.

— Гаразд. Гаразд, дістаю з кишені, — сказав Гебріел спокійним, розважливим голосом. — Я не озброєний, моя дружина також.

Він повільно дістав гаманець, простягнув уперед. Хтось його схопив.

— Мене звати Гебріел Дін, це моя дружина, Джейн.

— Детектив Джейн Ріццолі, — виправила вона. — Поліція Бостона.

Вона кліпнула, коли світло ліхтаря різко перемістилося їй на обличчя. Хоча вона не бачила жодного з цих чоловіків, відчувала, як вони вивчають її. Відчувала, як росте гнів, поки відступає страх.

— Що тут робить поліція Бостона? — запитав чоловік.

— А ви що тут робите? — різко відповіла вона.

Відповіді не очікувала — і не отримала. Чоловік повернув Гебріелю гаманець і махнув ліхтарем на темний седан, що стояв за їхнім автомобілем.

— Сідайте. Поїдете з нами.

— Чому? — спитав Гебріел.

— Маємо підтвердити ваші особи.

— У нас літак, рейс до Бостона, — сказала Джейн.

— Скасуйте подорож.

Джейн сиділа сама в кімнаті для допитів, дивилася на своє відображення й думала: «Паскудно ж бути з цього боку дзеркала». Вона провела тут уже годину, час від часу підходячи до дверей із марною надією на те, що вони дивовижним чином відімкнулися. Звісно, їх із Гебріелом розділили; так уже це робиться, так вона сама проводила допити. Але все інше в цій ситуації було нове й незнайоме. Ті чоловіки так і не назвалися, не показали документів, не озвучили імен, посад, номерів жетонів. Це цілком могли бути люди в чорному, які захищають Землю від покидьків з усього Всесвіту. Вони привели бранців до будівлі через підземний гараж, тож вона навіть не знала, на кого ці люди працюють, — тільки те, що ця кімната для допитів була десь у межах міста Рестона.

— Гей! — Джейн підійшла до дзеркала, постукала по склу. — Знаєте, ви мені навіть права не зачитали. І телефон відібрали, тож я не можу зателефонувати адвокату. Хлопці, у вас будуть проблеми.

Відповіді не було.

У неї знову почали боліти груди: корова відчайдушно потребувала доїння, але піднімати сорочку перед цим дзеркалом вона не збиралася. Знову закалатала по дзеркалу, дужче. Почувалася безстрашною, бо знала, що це урядові службовці, які не поспішають, намагаючись її залякати. Вона знала свої права, бо як коп забагато зусиль витрачала на те, щоб права зловмисників були дотримані; і тепер, чорт забирай, збиралася взяти своє.

Із дзеркала на Джейн дивилося її власне відображення. Кудлата темна корона волосся, вперта квадратна щелепа. «Придивіться добряче, хлопці, — подумала вона. — Хоч би хто був там, за склом, перед вами розлючений коп, дедалі менше схильний до співпраці».

— Агов! — крикнула вона і знову вдарила по склу.

Раптом двері розчахнулися і, на її подив, до кімнати ввійшла жінка. Хоча обличчя вона мала доволі молоде, не старше п’ят­десяти років, гладеньке волосся було все срібне — разючий контраст із темними очима. Як і колеги-чоловіки, вона була вбрана в консервативний костюм — такий одяг зазвичай обирають жінки, які мають чогось досягати в чоловічих професіях.

— Детектив Ріццолі, — почала жінка. — Вибачте, що вам довелося стільки чекати. Я приїхала, щойно мала змогу. Затори округу Колумбія, самі розумієте. — Вона простягнула руку. — Дуже рада нарешті зустрітися з вами.

Джейн проігнорувала рукостискання, не зводячи очей з обличчя жінки.

— Я мушу вас знати?

— Гелен Глассер, департамент юстиції. І я згодна, ви маєте повне право лютувати.

Вона знову простягнула їй руку, удруге пропонуючи мир.

Цього разу Джейн потисла її. Рукостискання було тверде, мов чоловіче.

— Де мій чоловік? — спитала вона.