— Гаразд, Джо. Що ви хочете мені розповісти?

Чоловік узяв два стільці, витягнув на середину кімнати й поставив один навпроти одного.

— Сядьмо, ми з вами.

— Моя дружина народжує. Їй не можна тут залишатися.

— Олена її догляне. — Він знову махнув на стільці. — А я розповім вам історію.

Гебріел глянув на Джейн. В його очах вона побачила любов і розуміння. Раніше Джо спитав її: «Кому ти довіряєш? Хто прийме кулю за тебе?» Дивлячись на чоловіка, вона подумала: «Я нікому ніколи не довірятиму більше за тебе».

Гебріел нерішуче зосередив увагу на Джо, чоловіки сіли один навпроти одного. Це скидалося на цілком цивілізовану зустріч, хіба що в одного з них на колінах лежала зброя. Олена, яка тепер сиділа на дивані з Джейн, тримала так само смертельний пістолет. Просто миле подвійне побачення. «Яка з пар переживе цю ніч?»

— Що вони вам про мене сказали? — спитав Джо. — Що каже ФБР?

— Кілька речей.

— Я божевільний, так? Відлюдник і параноїк.

— Так.

— Ви їм вірите?

— Не маю приводу не вірити.

Джейн вдивлялася в чоловікове обличчя. Хоча він говорив спокійно, вона бачила напруження в очах, у м’язах шиї. «Ти знав, що цей чоловік несповна розуму, — подумала вона. — І все одно прийшов. Усе заради мене…» Вона стримала стогін: перейми почалися знову. «Тихо. Не відволікай Гебріела; нехай робить те, що мусить». Вона відкинулася на спинку дивана, скрегочучи зубами, й страждала мовчки. Не зводила очей зі стелі, з єдиної темної плямки на акустичній плитці. «Зосередься на одній точці. Розум сильніший за біль». Стеля розмивалася, пляма наче плавала в хиткому білому морі. Її нудило від самого погляду на неї. Джейн заплющила очі, наче моряк із морською хворобою, якого хитає від погляду на хвилі.

Лише коли перейми почали вщухати, коли біль трохи відпустив, вона знову розплющила очі. Знову зосередилася на стелі. Щось змінилося. Поруч зі смужкою тепер був отвір, майже непомітний у порах акустичної плитки.

Джейн глянула на Гебріела, але він на неї не дивився, повністю зосередившись на чоловікові, який сидів навпроти нього.

— Ви вважаєте мене божевільним? — запитав Джо.

Гебріел зміряв його довгим поглядом.

— Я не психіатр. Не мені доходити таких висновків.

— Ви прийшли сюди, очікуючи побачити божевільного, який вимахує пістолетом, правда ж? — Джо нахилився вперед. — Саме це вам сказали. Будьте чесні.

— Ви справді хочете моєї чесності?

— Авжеж.

— Мені сказали, що я матиму справу з двома терористами. Ось до чого мене вели.

Джо відкинувся на спинку стільця, похмуро глянув на нього.

— То ось як вони все це закінчать, — тихо сказав він. — Звісно. Так і варто закінчувати. І які саме ми терористи?

Він глянув на Олену й зареготав.

— О, певно, що чеченці.

— Так.

— Виставою керує Джон Барсанті?

Гебріел спохмурнів.

— Ви його знаєте?

— Він стежить за нами з Вірджинії. Хоч би куди ми йшли, там з’являється він. Я знав, що з’явиться й тут. Певно, просто чекає нагоди застібнути мішки з нашими тілами.

— Вам не конче помирати. Віддайте мені зброю, вийдемо звідси разом. Без пострілів, без крові. Я дам вам слово.

— Оце так гарантія.

— Ви мене сюди впустили. Тобто на якомусь рівні ви мені вірите.

— Я не можу собі дозволити взагалі комусь вірити.

— То чому я тут?

— Бо я відмовляюся лягати в могилу без надії на правосуддя. Ми намагалися розповісти про це пресі. Віддали їм трикляті свідчення. Але всім начхати. — Він подивився на Олену. — Покажи їм руку. Покажи, що з тобою зробили в «Баллентрі».

Олена закатала рукав над ліктем, показала зазубрений шрам.

— Бачите? — сказав Джо. — Що вони вставили їй у руку?

— «Баллентрі»? Це ви про підрядника міністерства обо­рони?

— Мікрочіп за останньою технологією. Спосіб «Баллентрі» стежити за своєю власністю. Вона була живим товаром, привезеним з Москви. Невеличкий побічний бізнес «Баллентрі».

Джейн знову подивилася на стелю. Раптом зрозуміла, що в плитці з’явилися нові отвори. Вона зиркнула на чоловіків, але вони так і були зосереджені один на одному. Більше ніхто вгору не дивився. Ніхто не бачив, що стеля тепер усіяна дірками.

— То це все через військового підрядника? — спитав Гебріел абсолютно спокійним голосом, без натяку на скепсис, який він, безперечно, відчував.

— Не якогось військового підрядника, а «Баллентрі Компані». Прямі зв’язки з Білим домом і Пентагоном. Ідеться про чиновників, які заробляють мільярди доларів щоразу, як ми вступаємо у війну. Як вважаєте, чому «Баллентрі» отримує майже всі великі контракти? Бо вона володіє Білим домом.

— Не хочеться вас розчаровувати, Джо, але це не надто нова теорія змови. «Баллентрі» — новий бабай наших днів. Багато кому аж свербить бажання її звалити.

— Але Олена справді на це здатна.

Гебріел подивився на жінку, у погляді був сумнів.

— Як?

— Вона знає, що вони зробили в Ешберні. Вона бачила, що це за люди.

Джейн так і дивилася на стелю, намагаючись зрозуміти, що саме бачить. Тепер згори струменіли тоненькі голки пари. «Газ. Вони накачують кімнату газом».

Вона перевела погляд на чоловіка. Він знав про те, що мало статися? Знав про цей план? Схоже, ніхто більше не помічав мовчазного втручання. Ніхто не усвідомлював, що атака вже почалася і про неї віщують тонкі пасма газу.

«І ми всі його вдихаємо».

Вона напружилася, відчуваючи нові перейми. «Боже, тільки не зараз», — подумала. Не тепер, коли все пекло готове зірватися з повідця. Вона вчепилась у диванну подушку, чекаючи піку переймів. Біль міцно затиснув її у своїх щелепах, і вона могла лише чіплятися за подушку і триматися. «Оце буде паршиво, — думала вона. — Ох, зараз буде дуже боляче».

Але біль так і не дійшов кульмінації. Раптом подушка наче розплавилася в кулаці Джейн. Вона відчула, як щось тягне її вниз, у солодкий сон. Крізь німоту, що накочувалася на неї, вона чула удари, чоловічі крики. Чула голос Гебріела, приглушений, наче він кликав її звідкись іздалеку.

Біль майже зник.

Щось упало біля неї, м’яко торкнулося обличчя. Доторк руки до щоки, слабкий, ласкавий. Зашепотів голос, вона не зрозуміла слів, цих м’яких і важливих слів, які майже загубились у грюканні раптово вибитих дверей. «Таємниця, — подумала Джейн. — Вона довіряє мені таємницю».

«Міла. Міла знає».

Далі пролунав оглушливий вибух, і її обличчя омило теплом.

«Гебріеле, — подумала вона. — Де ж ти?»

Зі звуками перших пострілів натовп, що зібрався на вулиці, одноголосно зойкнув. Морине серце завмерло. Офіцери спецпризначення тримали поліцейський кордон, поки всередині знову гриміли постріли. Вона бачила, як спантеличено дивились офіцери, поки спливали хвилини і всі чекали на якусь інформацію про те, що відбувається в лікарні. Ніхто не ворушився, ніхто не штурмував будівлю.

«Чого вони всі чекають?»

Раптом затріскотіли й ожили поліцейські рації:

— Будівлю зачищено! Штурмова команда виходить, будівлю зачищено! Потрібні медики. Ноші…

Медичні команди рвонули вперед, прориваючись крізь поліцейську стрічку, мов спринтери на фініші. Розірвана стрічка дала сигнал до хаосу. Раптом репортери й оператори теж посунули на лікарню, а поліція намагалась їх стримати. Над головою загуркотів вертоліт.

У цій какофонії Мора почула голос Корсака:

— Я коп, чорт забирай! Там моя подруга! Пропустіть!

Він глянув на неї й закричав:

— Док, дізнайтеся, чи з нею все добре!

Мора проштовхалася вперед, до поліцейського кордону. Коп глянув на її документи й похитав головою.

— Вони мають спочатку подбати про живих, докторко Айлс.

— Я лікарка. Можу допомогти.

Її було майже нечутно за гелікоптером, який саме приземлився на стоянці навпроти. Коп відволікся, відвернувся гарикнути на репортера:

— Гей, ти! Ану назад!

Мора обійшла його й побігла до будівлі, страшачись того, що могла побачити всередині. Коли звернула в коридор, що вів до відділення діагностики, їй назустріч котилася каталка з двома парамедиками, і мимоволі вона затиснула рота рукою, стримуючи зойк. Вагітне черево, темне волосся. Вона подумала: «Ні. Господи, ні».