Чоловік підходить до стосу дров, бере поліно, кидає у вогонь. Тоді всідається у крісло-гойдалку й сидить, дивлячись на нас, із рушницею на колінах. Потріскує полум’я, у вогнищі танцюють іскри.

— Мене звати Джо, — каже він. — Розказуйте, хто ви.

Я дивлюся на Олену. Ми мовчимо. Хоча цей дивний чоловік сьогодні нас урятував, ми досі його боїмося.

— Слухайте, ви зробили вибір. Сіли до мене в авто.

Його крісло рипить проти дерев’яної підлоги.

— Для сором’язливості запізно, пані, — каже він. — Жереб кинуто.

Коли я прокидаюся, день ще не настав, а от вогонь уже вигорів до жаринок. Останнє, що я пригадую перед засинанням, — тихі голоси Олени та Джо. Тепер, при тьмяному світлі, я бачу, що Олена спить поруч зі мною на плетеному килимку. Я досі зла на неї, не пробачила їй ті слова. Але кількагодинний сон прояснив для мене неуникне: ми не можемо лишитися разом навіки.

Мою увагу привертає рипіння крісла. Я бачу, як злегка поблискує рушниця Джо, й відчуваю, що він дивиться на мене. Певно, якийсь час споглядав, як ми спимо.

— Розбуди її, — каже він до мене. — Мусимо виходити.

— Чому?

— Вони там. Стежать за будинком.

— Що?

Я схоплююся на ноги, серце калатає. Підходжу до вікна. За ним видно тільки темряву лісу. А тоді я усвідомлюю, що зірки тьмяніють і скоро настане ранок.

— Думаю, вони так і стоять на дорозі. Інші детектори руху ще не спрацювали, — каже Джо. — Але мусимо виходити зараз, поки ще не світало.

Він підводиться, іде до шафи, дістає наплічника.

— Олено, — каже і злегка копає її носаком чобота. Вона ворушиться, дивиться на нього. — Час іти. Якщо хочеш вижити.

Він виводить нас не з вхідних дверей. Натомість піднімає кілька дощок підлоги, і з тіней унизу здіймається запах вологої землі. Джо спускається драбиною, спиною вперед, і кличе нас:

— Нумо, пані.

Я передаю йому торбу Мами й лізу слідом. Він увімкнув ліхтарик, і в присмерку я бачу ящики, поставлені стосами вздовж кам’яних стін.

— У В’єтнамі селяни копали тунелі під будинками, такі, як цей, — каже він і веде нас низьким проходом. — Переважно для того, щоб зберігати їжу. Але іноді вони рятували їм життя.

Він зупиняється, відмикає навісний замок, вимикає ліхтарик. Піднімає дерев’яний люк над головою.

Ми вибираємося з тунелю в темні хащі. Дерева ховають нас, поки Джо веде геть від будинку. Ми мовчимо; не наважуємося заговорити. Я знову сліпо йду слідом, завжди піхотинець, не генерал. Але цього разу я довіряю тому, хто веде. Джо рухається тихо, з упевненістю того, хто точно знає, куди треба. Я йду за ним, і коли сонце починає висвітлювати небо, бачу, що він накульгує — трохи тягне ліву ногу, а коли одного разу озирається, я бачу гримасу болю. Але він усе ж іде вперед у ранковій сірості.

Нарешті я бачу занедбану ферму поміж дерев. Ми підходимо, і стає зрозуміло, що тут ніхто не живе. Вікна розбиті, дах з одного боку провалився всередину. Та Джо не йде до будинку; натомість він прямує до сараю, який, схоже, так само ризикує розвалитися. Знімає висячий замок, відчиняє двері.

У сараї стоїть автомобіль.

— Завжди було цікаво, чи він мені знадобиться, — каже Джо й сідає за кермо.

Я лізу назад. На сидінні лежать ковдра й подушка, під ногами в мене бляшанки з їжею — вистачить на кілька днів.

Джо повертає ключ, двигун нерішуче кахикає й оживає.

— Не хочеться кидати це місце, — каже чоловік. — Та, може, й прийшов час поїхати, ненадовго.

— Ви це для нас робите? — питаю я в нього.

Він озирається на мене через плече.

— Я це роблю, щоб не втрапити в халепу. Схоже, що ви, пані, принесли мені неабиякий шмат.

Він задом виїздить із сараю, і ми котимося нерівною ґрунтовою дорогою, повз розбиту ферму, повз застояний ставок. Раптом чуємо важке гупання. Джо одразу зупиняється, опускає вікно й пильно дивиться в ліс, з якого ми виїхали.

Над деревами здіймається чорний дим, височіє розлюченими колонами, що закручуються ген у небо, яке саме почало світлішати. Я чую, як Олена здавлено скрикує. У мене пітніють руки, мене трясе від думки про хатину, яку ми нещодавно покинули і яка тепер палає. Я думаю про плоть, що палала. Джо мовчить, просто шоковано дивиться на дим, і я питаю себе, чи не проклинає він свою лиху долю через зустріч з нами.

За мить він видихає.

— Господи Ісусе, — буркоче. — Хоч би хто були ці люди, вони ведуть серйозну гру.

Він знову розвертається до дороги. Я знаю, що йому страшно, бо бачу, як він стискає кермо. Бачу, які білі в нього кісточки.

— Пані, — тихо каже він. — Здається, час нам зникнути.

Джейн заплющила очі й осідлала хвилю болю, мов серфінгістка. «Будь ласка, нехай це скоро скінчиться. Нехай скінчиться, нехай». Вона відчула, як виступає на обличчі піт, поки перейми наростали, хапаючи її так міцно, що вона неспроможна була навіть застогнати, навіть вдихнути. Світло, здавалося, згасало за заплющеними повіками, звуки глушив стукіт її власного пульсу. Десь удалині вона відзначила рух у кімнаті. Стукіт у двері. Напружений голос Джо.

Тоді раптом руку Джейн стиснула інша рука — знайома, тепла. «Не може бути», — подумала вона, коли біль почав ущухати й зір поволі прояснився. Сфокусувавши погляд на обличчі над собою, вона зачудовано заклякла.

— Ні, — прошепотіла. — Ні, тебе не має тут бути.

Він узяв її обличчя в долоні, торкнувся вустами її чола, її волосся.

— Усе буде гаразд, сонце. Усе буде добре.

— Нічого тупішого ти в житті не робив.

Він усміхнувся.

— Ти знала, що я не надто розумний, коли виходила за мене.

— Про що ти думав?

— Про тебе. Лише про тебе.

— Агенте Дін, — втрутився Джо.

Гебріел повільно підвівся. Стільки разів Джейн, дивлячись на чоловіка, думала про те, як же їй пощастило, але ще ніколи не відчувала цього так гостро, як зараз. Він прийшов без зброї, не мав жодної переваги, але коли розвернувся до Джо, випромінював лише тиху рішучість.

— Я тут. Тепер відпустите мою дружину?

— Тільки після розмови. Коли ви нас вислухаєте.

— Я слухаю.

— Маєте пообіцяти, що поширите те, що ми розкажемо. Не дасте цьому померти з нами.

— Я сказав, що вислухаю. Ви говорили лише про це. І сказали, що відпустите людей. У вас, може, і є передсмертне бажання, а в них — ні.

Олена заговорила:

— Ми не хочемо, щоб хтось загинув.

— То доведіть це. Відпустіть їх. Тоді я сяду тут і слухатиму вас стільки, скільки ви захочете. Годинами, днями. Буду у вашому розпорядженні.

Він незмигно дивився на тих, хто тримав людей у полоні.

Мить проминула в мовчанні.

Раптом Джо нахилився до дивана, схопив лікарку Тем за руку й смикнув, піднімаючи на ноги.

— Станьте біля дверей, лікарко, — наказав він. Розвернувся й показав на пару жінок на іншому дивані. — Підводьтеся. Обидві.

Жінки й не поворухнулися, тільки витріщалися на Джо, наче певні того, що це якась витівка, що тільки-но вони поворухнуться, це обов’язково матиме наслідки.

— Бігом! Встали!

Реєстраторка схлипнула й звелася на непевні ноги. Тільки тоді друга жінка встала за нею. Обидві посунулися до дверей, де, завмерши, стояла лікарка Тем. Години полону так залякали їх, що тепер вони не вірили, що випробування підходить до кінця. Навіть коли Тем потяглася до ручки дверей, вона стежила за Джо, чекаючи наказу зупинитися.

— Ви троє можете йти, — сказав він.

Щойно жінки вийшли за двері, Олена з гуркотом зачинила їх і знову замкнула.

— А моя дружина? — мовив Гебріел. — Її теж відпустіть.

— Не можу. Поки що ні.

— Наша угода…

— Я погодився відпустити заручників, агенте Дін. Не сказав, яких саме.

Гебріел гнівно спалахнув.

— Думаєте, я тепер вам повірю? Думаєте, слухатиму, що ви хочете сказати?

Джейн потяглася до чоловікової руки й відчула, які напружені від люті зв’язки.

— Послухай його. Нехай говорить.

Гебріел видихнув.