— Дуже спокусливо. Угода на написання мемуарів, телефільм. Ризикнути життям, щоб отримати трохи слави і грошей?

— Зараз під вашим будинком стоїть моя іржава стара «Тойота», і виплачувати кредит за житло мені ще двадцять дев’ять років, тож слава і гроші — це звучить дуже непогано.

— Якщо вашого життя вистачить ними насолодитися.

— Саме тому я й розмовляю зараз із вами. Ви були з тією жінкою. Ви знаєте, з якими людьми ми маємо справу. Вони при собі? Дотримаються своєї частини угоди? Випустять мене після закінчення інтерв’ю?

— Я не можу цього передбачити.

— Це не дуже помічна відповідь.

— Я не хочу бути відповідальна за те, що з вами станеться. Не можу передбачити, що вони зроблять. Навіть не знаю, чого вони хочуть.

Лукас зітхнув.

— Я боявся почути це від вас.

— Я теж маю до вас запитання. Гадаю, відповідь ви знаєте.

— І що це за запитання?

— Чому вони обрали саме вас з-поміж усіх журналістів?

— Навіть не здогадуюся.

— Ви, певно, уже з ними контактували.

Мора завважила, що він вагається. Нахилилася до нього.

— Вони вже зверталися до вас.

— Зрозумійте, до репортерів звертаються чимало безумців. Щотижня я отримую кілька дивних листів чи дзвінків про таємні змови уряду. Якщо не злі нафтові компанії, то чорні гелікоптери чи каверзи в ООН. Я таке переважно ігнорую, саме тому не дуже й звернув увагу на черговий придуркуватий дзвінок.

— Коли?

— Кілька днів тому. Один із колег мені щойно нагадав, бо саме він узяв слухавку. Якщо чесно, я тоді був надто зайнятий і не дуже тим переймався. Година була пізня, наближався дедлайн, тож останнє, чого мені хотілося, — вести розмови з якимсь божевільним.

— Вам телефонував чоловік?

— Так, до редакції «Триб’юн». Він спитав, чи я вже бачив пакет, який він мені надіслав. Я не знав, про що взагалі йдеться. Він сказав, що кілька годин тому відправив мені дещо поштою — я пакунка не отримав. Тоді він сказав, що жінка ввечері принесе на редакційну рецепцію ще один. Щойно він прибуде, я маю спуститися й забрати його, бо вміст дуже важливий.

— То ви отримали другий пакет?

— Ні. Охоронець сказав, що ніхто не приходив. Тож я пішов додому й забув про це. Аж до цього дня. — Лукас помовчав. — Цікаво, чи це Джо мені телефонував?

— Чому він обрав вас?

— Навіть не здогадуюся.

— Ці люди вас наче знають.

— Може, читають мою колонку. Може, це фанати. — Мора мовчала, тож він зневажливо пирхнув. — Ото розбігся, еге?

— Ви колись виступали на телебаченні? — запитала Мора, думаючи, що він для цього згодився б — своєрідна похмура привабливість.

— Ніколи.

— І публікувалися лише в «Бостон Триб’юн»?

— Лише? Оце так опустили, докторко Айлс.

— Я не це мала на увазі.

— Я працюю репортером з двадцяти двох років. Почав позаштатником для «Бостон Фінікс» і «Бостон Мегезін». Це було весело, але позаштатником на життя не заробиш, тож я з радістю вчепився в місце в «Триб’юн». Починав з розділу про місто, кілька років провів в окрузі Колумбія як місцевий кореспондент у Вашингтоні. Тоді повернувся до Бостона, коли мені запропонували вести тижневу колонку. Отже, так, я тут уже давно репортерствую. Статку тут не заробиш, але шанувальників, видно, маю. Якщо вже Джозеф Роук знає, хто я такий. — Він помовчав. — Принаймні я сподіваюся, що він шанувальник. А не якийсь розлючений читач.

— Навіть якщо він ваш фанат, ви опинилися в небезпечній ситуації.

— Знаю.

— Розумієте, як усе має бути?

— Оператор і я. Жива трансляція на якийсь із місцевих каналів. Припускаю, що злочинці якось стежитимуть, чи ми справді в ефірі. Також гадаю, що вони не будуть проти стандартної п’яти­секундної затримки на той випадок…

Він замовкнув.

«На той випадок, якщо щось піде катастрофічно не так».

Лукас глибоко вдихнув.

— Що б зробили ви, дикторко Айлс? На моєму місці?

— Я не журналістка.

— То ви відмовилися б.

— Нормальна людина не піде в заручники з власної волі.

— Тобто журналісти — ненормальні люди?

— Просто добре подумайте.

— Я вам скажу, що думаю. Ті четверо заручників можуть вийти живими, якщо я погоджуся. Хоч раз власне мій вчинок буде те, про що варто писати.

— І ви готові ризикувати життям?

— Я готовий до ризику, — відповів він. А тоді додав, тихо й відверто: — Але я збіса переляканий.

Ця чесність обеззброїла Мору: небагатьом чоловікам вистачає сміливості визнати, що їм страшно.

— Капітан Гейдер хоче отримати від мене відповідь до дев’ятої.

— Що робитимете?

— Оператор уже погодився. І я почуватимуся боягузом, якщо відмовлюся. Особливо якщо це може врятувати чотирьох заручників. Я зараз постійно думаю про тих репортерів у Багдаді й те, з чим вони щодня мають справу. У порівнянні з їхньою роботою це просто дрібниця. Іду туди, говорю з психами, вони розповідають свою історію, а тоді виходжу. Може, їм більше нічого не треба — можливість виговоритися, щоб їх послухали. Я можу цим покласти край усій проблемі.

— Хочете стати рятівником.

— Ні! Ні, я просто… — він засміявся, — намагаюся виправдати цей божевільний вибір.

— Ви це так назвали, не я.

— Правда в тому, що я — не герой. Ніколи не бачив сенсу ризикувати своїм життям, якщо це не обов’язково. Але я спантеличений не менше за вас. Хочу дізнатися, чому вони обрали мене. — Лукас глянув на годинника. — Майже дев’ята. Гадаю, треба зателефонувати Барсанті.

Він підвівся й розвернувся до дверей. І раптом озирнувся.

Дзвонив телефон Мори.

Вона взяла слухавку й почула Ейба Брістола:

— Телевізор дивитеся?

— А що?

— Увімкніть Шостий канал. Справи кепські.

Під пильним поглядом репортера Мора підійшла до телевізора, серце калатало. «Що сталося? Що пішло не так?» Вона натиснула кнопку на пульті, і екран одразу заповнило обличчя Зої Фоссі.

— …Офіційний речник відмовився це коментувати, але ми підтвердили, що одна з заручниць — офіцерка поліції Бостона. Детектив Джейн Ріццолі тільки минулого місяця стала героїнею численних заголовків, присвячених розслідуванню викрадення домогосподарки в Натіку. Ми поки що не маємо інформації щодо стану заручників чи того, як детектив Ріццолі опинилася серед них…

— Господи, — промимрив Лукас, який уже стояв поруч із нею. Вона не помітила, коли він підійшов так близько. — То в їхній пастці ще й коп?

Мора подивилася на нього.

— Вона цілком може стати мертвим копом.

«Ну от і все. Я помру».

Джейн завмерла на дивані в очікування пострілу, коли Джо відвернувся від телеекрана й подивився на неї. Але підійшла до неї жінка, повільними й нестерпно цілеспрямованими кроками. «Олена» — так Джо назвав напарницю. «Принаймні я тепер знаю імена моїх убивць», — подумала Джейн. Вона відчула, як відсовується санітар, наче так, щоб не заляпатися її кров’ю. Джейн не зводила очей з обличчя Олени; на пістолет вона не наважувалася глянути. Не хотіла бачити, як дуло піднімається на рівень її голови, як стискаються пальці на руків’ї. «Краще не бачити, як у мене полетить куля, — подумала вона. — Краще дивитися цій жінці в очі, змусити її побачити людину, яку вона збирається знищити». Однак емоцій в її обличчі вона не бачила; то були лялькові очі. Блакитне скло. Тепер на Олені був одяг, який вона знайшла в роздягальні: штани з операційної форми та білий халат. Убивця у вбранні цілителя.

— Це правда? — тихо спитала Олена.

Джейн відчула, як стискається матка, й прикусила губу від дедалі гострішого болю нових переймів. «Бідолашна моя дитино, — подумала вона. — Ти не доживеш до першого дихання». Вона відчула, як лікарка Тем бере її за руку, пропонуючи мовчазну втіху.

— По телевізору сказали правду? Ти з поліції?

Джейн ковтнула слину. Прошепотіла:

— Так.

— Вони сказали, що ти детектив, — втрутився Джо. — Це правда?

Джейн хитнулася вперед, охоплена переймами, в очах стало темно.