— Так, — простогнала вона. — Так, чорт забирай! Я… я з відділу розслідування вбивств…

Олена глянула на лікарняний браслет, який до того зірвала з зап’ястка Джейн. Він досі лежав на підлозі біля дивана. Підняла його, передала Джо.

— Ріццолі, Джейн, — прочитав він.

Найгірша частина переймів позаду. Вона різко видихнула, відкинулася назад. Лікарняна сорочка була просочена потом. Вона надто виснажена, щоб боротися, навіть заради порятунку власного життя. Як їй відбиватися? «Я навіть піднятися з дивана без допомоги неспроможна». Переможена, вона дивилась, як Джо піднімає з підлоги її картку, відгортає пластикову обкладинку.

— Ріццолі, Джейн, — прочитав він уголос. — Заміжня, мешкає на Клермонт-стріт. Місце роботи: відділ розслідування вбивств, департамент поліції Бостона, посада: детектив.

Він подивився на неї темними очима, такими пронизливими, що від цього захотілося зіщулитися. На відміну від Олени, чоловік був дуже спокійний, він усе контролював. Ось що найбільше лякало Джейн — те, що він начебто точно знав, що робить.

— Детектив відділу вбивств. І ти опинилася тут випадково?

— Певно, таке моє щастя, — пробуркотіла Ріццолі.

— Що?

— Нічого.

— Відповідай. Як ти тут опинилася?

Джейн із викликом підняла до нього підборіддя.

— Якщо ти не помітив, я тут народжую.

Втрутилася лікарка Тем:

— Я приймаю в неї пологи. Зранку зареєстрували.

— Мені не подобається вибір моменту, — сказав Джо. — Це неправильно.

Джейн здригнулася, коли він взявся за її сорочку й задер її. Витріщився на набрякле черево, на важкі груди, тепер оголені на позір усій кімнаті. Не сказавши ані слова, відпустив сорочку.

— Що, мудило, задоволений? — вибовкнула Джейн. Щоки палали від приниження. — Думав, у мене там костюм?

Щойно слова злетіли з вуст, вона вже знала, що зробила дурницю. Перше правило виживання, якщо ти заручник: ніколи не бісити того, хто тримає пістолет. Однак, задерши їй сорочку, він на неї напав, оголив, і тепер вона тремтіла від люті.

— Думаєш, мені так хочеться сидіти тут з вами, довбнями?

Вона відчула, як лікарка Тем стискає їй зап’ясток у мовчазному проханні більше нічого не казати. Джейн скинула її руку, зосередивши свою лють на полонителях.

— Так, я коп. І знаєте що? Ви неслабо облажалися. Уб’єте мене, і знаєте, що буде, правда ж? Знаєте, що мої товариші роб­лять з убивцями копів?

Джо з Оленою перезирнулися. Вони щось вирішували? Узгоджували, жити їй чи вмерти?

— Помилка, — сказав Джо. — Ось що ти таке, детективе. Опинилася не в тому місці не в той сраний час.

«Оце точно, засранцю».

Вона мало не підскочила, коли Джо раптом зареготав. Він попрямував до іншого кінця кімнати, хитаючи головою. А коли розвернувся, стало видно, що дуло пістолета дивиться у підлогу. Не на неї.

— То ти хороший коп? — запитав він.

— Що?

— По телевізору сказали, що ти працювала зі справою зниклої домогосподині.

— Вагітної. Її викрали.

— І як усе скінчилося?

— Вона жива. Злочинець мертвий.

— То ти хороша.

— Я виконую свою роботу.

Олена та Джо знову перезирнулися.

Він підійшов до Джейн, став просто перед нею.

— Що, якби я розповів тобі про злочин? Сказав би, що справедливість не перемогла? Що вона не може перемогти?

— Чому не може?

Він узяв стілець, підтягнув до себе, усівся. Тепер їхні голови були на одному рівні. Темні очі незмигно дивилися на неї.

— Бо злочин учинено нашим власним урядом.

«Йой. Тривога, дах їде».

— Маєте докази? — спитала Джейн, зберігаючи спокій у го­лосі.

— Маємо свідка, — сказав він і показав на Олену. — Вона все бачила.

— Таких свідчень може бути мало.

«Особливо коли свідок несповна розуму».

— Ти знаєш про всі ті злодіяння, в яких винен наш уряд? Про злочини, які вони чинять щодня? Замовні вбивства, викрадення? Отруєння власних громадян заради прибутків? Цією країною править великий бізнес, усі ми — витратний матеріал. Узяти, наприклад, газованку.

— Перепрошую?

— Дієтичну газованку. Уряд США закупив цілий контейнер для військ у затоці. Я там був, бачив ряди бляшанок у спеку. Як думаєш, що відбувається з хімікатами в дієтичній газованці, якщо виставити їх на сонце? Вони стають токсичними. Перетворюються на отруту. Саме тому тисячі ветеранів війни в Перській затоці повернулися додому хворі. О так, нашому уряду відомо про це, а от ми ніколи не дізнаємося. Індустрія безалкогольних напоїв надто широка, і вони знають, кому дати хабара.

— То… це все через газованку?

— Ні. Це значно гірше. — Він схилився до неї. — І цього разу ми нарешті можемо їх подолати, детективе. Маємо свідка, маємо доказ. І маємо увагу всієї країни. Саме тому вони налякані. Тому вони хочуть нашої смерті. Що б ти зробила, детективе?

— Із чим? Я досі нічого не розумію.

— Якби знала про злочин, скоєний нашими урядовцями. І знала, що він залишився непокараним. Що б ти зробила?

— Усе просто. Я робила б свою роботу. Як завжди.

— Подбала б про торжество правосуддя?

— Так.

— І байдуже, що стояло б на твоєму шляху?

— Хто б спробував мене зупинити?

— Ти не знаєш цих людей. Не знаєш, на що вони спроможні.

Джейн напружилася, коли її лоно стиснули наступні перейми. Відчула, як лікарка Тем знову взяла її за руку, тож вона вчепилася в неї. Раптом усе розфокусувалося, з ревінням накотився біль, від якого вона зі стогоном хитнулася вперед. Господи, чого там учили на заняттях з методу Ламаза? Вона все забула.

— Очищувальне дихання, — прошепотіла лікарка Тем. — Зосередься.

Так, воно. Джейн згадала. Вдихнути. Зосередитися на одній точці. Ці божевільні не вбиватимуть її в наступні шістдесят секунд. Просто треба пережити цей біль. Вдихнути й зосередитися. Вдихнути й зосередитися…

Олена присунулася ближче, раптом її обличчя з’явилося просто перед Джейн.

— Дивися на мене, — сказала Олена, показуючи на власні очі. — Дивися сюди, на мене. Поки все не скінчиться.

«Не віриться. Божевільна хоче допомагати мені з пологами».

Джейн почала важко дихати, біль наростав, дихання ставало дедалі частішим. Олена сиділа перед нею, не відпускаючи її погляду. Прохолодна блакитна вода. Ось про що Джейн нагадували її очі. Вода. Спокійна, прохолодна. Ставки без хвиль.

— Добре, — прошепотіла жінка. — Ти молодець.

Джейн видихнула з полегшенням, відкинулася на подушки. По щоці текла цівка поту. Ще п’ять благословенних хвилин відпочинку. Вона подумала про всіх жінок, які тисячоліттями терпіли пологи, подумала про власну матір, яка тридцять чотири роки тому відчувала цей біль серед спекотної літньої ночі, щоб у світі з’явилася Джейн. «Я не цінувала того, через що ти пройшла. Тепер я розумію. Це ціна, яку платять жінки за кожну дитину».

— Кому ти довіряєш, детективе Ріццолі?

З нею знову говорив Джо. Вона підняла голову, досі не розуміючи до кінця, чого він від неї хоче.

— Мусить бути хтось такий, кому ти довіряєш. З ким працюєш. Інший коп. Може, напарник.

Вона втомлено похитала головою.

— Я не розумію, до чого ти ведеш.

— Що, якби я приставив пістолет тобі до голови?

Джейн завмерла, коли він раптом підняв пістолет і притиснув їй до скроні. Почула, як зойкнула реєстраторка. Відчула, як зіщулюються колеги-заручники на одному з нею дивані, подалі від жертви, що сидить між ними.

— Тепер скажи мені, — холодно, розважливо промовив Джо. — Чи є хтось, хто прийме кулю за тебе?

— Навіщо ви це робите? — прошепотіла вона.

— Я просто питаю. Хто готовий прийняти кулю за тебе? Кому ти довіриш своє життя?

Вона подивилася на руку зі зброєю й подумала: «Це перевірка. А я не знаю відповіді. Не знаю, що він хоче почути».

— Скажи мені, детективе. Невже немає того, у кого ти віриш?

— Гебріел… — Джейн сковтнула. — Мій чоловік. Я довіряю своєму чоловікові.

— Мені йдеться не про родину. Я говорю про людину зі значком, як у тебе. Чесну. Про людину, яка виконує свій обо­в’язок.