— Гебріеле, — прошепотіла Джейн.

Він узяв її за руку, погладив волосся.

— Я тут. Я з тобою.

— Я не пам’ятаю. Не пам’ятаю, що сталося…

— Зараз це не важливо.

— Важливо. Я мушу знати.

Знову почалися перейми. Вона набрала повітря й стиснула його руку. Учепилася в неї так, наче висіла над прірвою.

— Тужтеся, — звелів лікар.

Джейн згорнулася вперед зі стогоном, напруживши кожен м’яз. Піт заливав очі.

— Ось так, — підбадьорював лікар. — Уже майже все.

«Ну, маля. Не будь таким упертюхом. Допоможи своїй мамі!»

Вона була на межі того, щоб заверещати, здавалося, горло зараз вибухне. Тоді несподівано відчула потік крові між ногами. Почула розлючені крики, схожі на котячі завивання.

— Вона з нами! — сказав лікар.

«Вона?»

Гебріел сміявся, голос був хрипкий від сліз. Він торкнувся вустами волосся Джейн.

— Дівчинка. У нас із тобою дівчинка.

— Ще й лайлива така, — сказав лікар. — Гляньте на це.

Джейн повернула голову й побачила, як вимахують крихітні кулачки, як розчервонілося від люті личко. І темне волосся — багато темного волосся, що мокрими кучерями прилипло до голови. Вона вражено дивилась, як медсестра витирає немовля й загортає в ковдру.

— Хочете потримати, матусю?

Джейн не могла сказати ані слова, горло стислося. Вона мог­ла тільки дивитися з зачудуванням, як цей згорток кладуть їй до рук. Подивилася на личко, набрякле від сліз. Дитина звивалася, наче їй не терпілося звільнитися від ковдри. Від материних рук.

«І ти справді моя?»

Вона уявляла собі, що це буде мить спорідненості, коли вона подивиться в очі немовляті й упізнає душу. Але цього відчуття не було зовсім — лише незграбність, з якою вона намагалася заспокоїти верткий згорток. Дивлячись на дочку, Джейн бачила зле створіння з набряклими очима й стиснутими кулаками. Створіння, яке несподівано з протестом закричало.

— У вас прекрасне немовля, — сказала медсестра. — Вона дуже на вас схожа.

Джейн прокинулася від сонячного світла, що лилось у вікно її палати. Подивилася на Гебріела, який спав на розкладачці біля її ліжка. Побачила в його волоссі сиві пасма, яких не помічала раніше. На ньому була та ж зім’ята сорочка, що й учора, на рукаві — плями крові.

«Чия це кров?»

Наче відчувши, що вона на нього дивиться, він розплющив очі й примружився на сонці.

— Доброго ранку, татку, — сказала вона.

Він виснажено всміхнувся.

— Думаю, матусі треба спати далі.

— Не можу.

— Це може бути наша остання нагода виспатися на майбутній час. Щойно дитина опиниться вдома, буде не до відпочинку.

— Я мушу знати, Гебріеле. Ти так і не сказав мені, що там сталося.

Усмішка згасла. Він сів, потер обличчя, раптово став старшим на вигляд і безмежно втомленим.

— Вони мертві.

— Обоє?

— Їх застрелили під час штурму. Так мені сказав капітан Гейдер.

— Коли ти з ним говорив?

— Він учора заходив. Ти вже спала, і я не хотів тебе будити.

Вона лягла на спину, подивилася на стелю.

— Я намагаюся пригадати. Боже, чому я нічого не пам’ятаю?

— Я теж, Джейн. Вони пустили фентаніловий газ. Так Морі сказали.

Джейн глянула на нього.

— То ти не бачив, як це було? Не знаєш, чи Гейдер казав правду?

— Я знаю, що Джо з Оленою мертві. Їхніми тілами опікується бюро судмедекспертизи.

Джейн замовкла, намагаючись пригадати останні миті, проведені в тій кімнаті. Згадала, як Гебріел і Джо розмовляли, сидячи один навпроти одного. «Джо хотів нам щось розповісти, — подумала вона. — Але так і не мав нагоди закінчити…»

— Невже кінець мусив бути саме такий? — запитала вона. — Невже вони обоє мусили померти?

Гебріел підвівся, підійшов до вікна. Сказав, дивлячись на вулицю:

— Це був надійний спосіб усе скінчити.

— Ми всі були непритомні. Не обов’язково було вбивати.

— Вочевидь, штурмова група вирішила інакше.

Вона дивилася чоловікові в спину.

— Джо сказав стільки божевільних речей. Це ж усе неправда, так?

— Я не знаю.

— Мікрочіп в Олени в руці? Переслідування ФБР? Класичні марення параноїка.

Гебріел не відповів.

— Гаразд, — сказала вона. — Розповідай, що думаєш.

Він розвернувся до неї.

— Що тут робив Джон Барсанті? Ніхто так на це й не відповів.

— Ти питав у бюро?

— Усе, що я зміг витягти з офісу заступника директора, — це те, що Барсанті має спеціальне завдання від міністерства юстиції. Більше мені ніхто нічого не сказав. І коли я вчора говорив з Девідом Сілвером у будинку сенатора Конвея, він не знав про втручання ФБР.

— Ну, Джо ФБР точно не довіряв.

— І тепер Джо мертвий.

Джейн пильно подивилася на нього.

— Ти починаєш мене лякати. Виникає думка…

Раптовий стукіт у двері змусив її мало не підстрибнути. Вона розвернулася, серце закалатало. У двері просунулася голова Анджели Ріццолі.

— Джейні, не спиш? Можна до тебе навідатися?

— О! — Джейн сполохано засміялася. — Привіт, мамо.

— Вона красуня, така красуня! Бачили її у вікно.

Анджела ввірвалася до палати зі старою каструлькою марки «Ревере», і в повітрі розлився аромат, який Джейн завжди вважала кращим за будь-які парфуми, — запах маминих страв. Слідом за дружиною ввійшов Френк Ріццолі з таким величезним букетом, що сам скидався на дослідника, який пробирається крізь джунглі.

— Як моя дівчинка? — мовив Френк.

— Чудово почуваюся, тату.

— Мала навела гармидеру в дитячій кімнаті. Нічогенькі в неї легені.

— Майкі після роботи теж до тебе заїде, — сказала Анджела. — Дивись, я спагеті з ягнятиною привезла. Можеш не розповідати, чим годують по лікарнях. Що тобі хоч на сніданок принесли?

Вона підійшла до таці, підняла кришку.

— Господи, ти лише глянь на ці яйця, Френку! Наче гумові! Вони спеціально роблять їжу такою огидною?

— Нема нічого поганого, щоб стати батьком донечки, сер, — сказав Френк. — Знаєш, Гейбе, дочка — це прекрасно. Та за нею треба стежити. Коли буде шістнадцять, почнеш хлопців відганяти.

— Шістнадцять? — пирхнула Джейн. — Тату, на той час коней у стайні вже не лишилося.

— Що ти таке кажеш? Хочеш сказати, коли тобі було шіст­надцять…

— …То як ви її назвете, люба? Не віриться, що ви досі не обрали ім’я.

— Ще думаємо.

— Про що тут думати? Назвіть на честь твої бабусі Реджини.

— Знаєш, у неї ще одна бабуся є, — завважив Френк.

— Хто назве дівчинку Ігнацією?

— Моїй мамі це ім’я згодилося.

Джейн подивилася через кімнату на Гебріела й побачила, що він знову дивиться у вікно. «Досі думає про Джозефа Роука. Досі сумнівається щодо його смерті».

У двері постукали, з’явилася ще одна знайома голова.

— Ріццолі, привіт! — гукнув Вінс Корсак. — То що, ти знову худенька?

Він увійшов, стискаючи стрічки з трьома повітряними кульками, що погойдувалися в нього над головою.

— Як ви, місіс Ріццолі, містере Ріццолі? Вітаю вас з онучкою!

— Детективе Корсаку, — почала Анджела. — Їсти хочете? Я принесла Джейн її улюблені спагеті, і маємо ще паперові тарілки.

— Ну, мем, я наче на дієті.

— Спагеті з ягнятиною.

— О-о-о, нечемна ви жінко, так спокушаєте…

Корсак помахав на неї товстим пальцем, Анджела високо, по-дівчачому, реготнула.

«Господи, — подумала Джейн. — Корсак фліртує з моєю ма­тір’ю. Щось не хочеться на це дивитися».

— Френку, тарілки дістанеш? Вони в торбі.

— Зараз лише десята ранку, ще навіть не обід.

— Детектив Корсак голодний.

— Він щойно тобі сказав, що на дієті. Чому ти не слухаєш?

Знову постукали в двері. Цього разу ввійшла медсестра з дитячим ліжечком. Підкотивши його до ліжка Джейн, виголосила:

— Час навідати матусю!

Вона підняла сповите немовля і вклала Джейн до рук.

Хижою пташкою налетіла Анджела:

— О, Френку, глянь на неї! Боже, яка гарнюня! Ти подивися на це личко!