Олена хапає ковдри.

— Лізь, — наказує. — Мерщій, нагору, де нас не побачать.

Я видряпуюся до найвищої точки даху, Олена вимахує ковдрою, затираючи сліди, які ми лишили на засніженому килимі. Те ж саме робить там, де ми сиділи, знищує сліди нашої присутності. Тоді видирається до мене, на виступ над вікном горища. Ми тулимося там, дві тремтливі гаргуйлі.

Раптом я пригадую.

— Стілець, — шепочу Олені. — Ми лишили стілець під люком!

— Уже пізно.

— Якщо його побачать, то знатимуть, що ми тут.

Вона хапає мене за руку й стискає так сильно, наче хоче поламати мені кістки. На горищі вмикається світло.

Ми тулимося до даху, не наважуючись поворухнутися. Одне рипіння, одна купка снігу, що котиться з-під ноги, і вони зна­тимуть, де ми. Я відчуваю, що серце гупає об покрівлю — це точно чути крізь стелю.

Відчиняється вікно. Минає мить. Що він бачить, визираючи звідти? Залишок відбитку ноги на карнизі? Красномовний слід, який не зачепило Оленине вимахування ковдрою? Тоді вікно знову зачиняється. Я тихо полегшено схлипую, але Олена знову стискає мою руку. Попередження.

«Він може досі бути там. Може, він досі слухає».

Чути голосне гупання, а за ним крик, який не здатні приглушити навіть зачинені вікна. Вереск такого нищівного болю, що я тремчу, мене пробиває піт. Чоловік кричить англійською. «Де вони? Їх мало бути шість! Шість хвойд!»

Вони шукають дівчат, яких бракує.

Мама схлипує, благає. Вона справді не знає.

Ще один удар.

Мамин вереск пронизує кістки. Я затуляю руками вуха, втискаюсь обличчям у крижаний дах. Не можу цього слухати, але й вибору не маю. Це не припиняється. Удари, вереск — вони все тривають і тривають, так довго, що я думаю: нас знайдуть тут на світанку й ми досі чіплятимемося крижаними руками за дах. Я заплющую очі, намагаючись подолати нудоту. «Не бачити лихого, не чути лихого». Ось що я промовляю до себе тисячу разів, щоб перекрити звуки того, як катують Маму. «Не бачити лихого, не чути лихого».

Коли крики нарешті припиняються, у мене вже заніміли руки і зуби цокотять від холоду. Я піднімаю голову, відчуваю на обличчі замерзлі сльози.

— Вони йдуть геть, — шепоче Олена.

Чути, як риплять вхідні двері, тоді кроки на ґанку. З даху видно, як вони йдуть доріжкою. Цього разу це не просто нерозбірливі силуети: вони не вимкнули світло, і в сяйві, що ллється з вікон, видно, що це двоє чоловіків у темному одязі. Один зупиняється, і світло з ґанку відбивається від короткого білявого волосся. Він озирається на будинок, погляд піднімається до даху. Протягом кількох страхітливих ударів серця мені здається, що він нас бачить. Але світло б’є йому в очі, а нас ховають тіні.

Вони сідають в автомобіль і їдуть геть.

Ми так і сидимо. Місяць ллє на нас своє крижане сяйво. Ніч така тиха, що я чую власний пульс, цокотіння зубів. Нарешті Олена ворушиться.

— Ні, — шепочу. — Що, як вони досі там? Що, як вони стежать?

— Ми не можемо сидіти на даху цілу ніч. Замерзнемо на смерть.

— Зачекай ще трохи, Олено, прошу!

Але вона вже спускається покрівлею, повертається до вікна горища. Мені дуже страшно лишитися самій, не маю вибору, окрім як іти за нею. Коли я залізаю всередину, вона вже вилізла з люка й спускається драбиною.

Хочеться кричати: «Зачекай, благаю!». Але я надто перелякана, щоб видавати якісь звуки. Теж спускаюся вниз. Іду за Оленою в коридор.

Вона зупинилася на сходах, дивиться вниз. Тільки підійшовши до неї, я бачу, що змусило її завмерти.

На сходах лежить Катя, мертва. Її кров тече по сходинках, наче темний водоспад, а вона сама — плавчиня, яка пірнає до блискучої водойми внизу.

— До спальні не заходь, — каже Олена. — Вони всі мертві.

Голос у неї рівний. Не людський — це голос машини, холодний, буденний. Я не знаю цієї Олени, і вона мене лякає. Вона спускається сходами, обходить кров, обходить тіло. Я йду за нею, не в змозі відвести очей від Каті. Бачу, де куля вилетіла, розірвавши на спині футболку — ту ж футболку, яку вона вдягає щоночі. На ній жовті ромашки й слова BE HAPPY. Думаю: «Ох, Катю. Тепер ти ніколи не станеш щасливою». Внизу сходів, де кров зібралася калюжею, видно відбитки великих черевиків, які перетнули її на шляху до вхідних дверей.

Аж тоді я помічаю, що двері розчахнуто навстіж.

Думаю: «Тікай!» Геть із будинку, з ґанку, в ліси. Це наш вихід, наш шанс на свободу.

Однак Олена не тікає. Натомість звертає праворуч, до їдальні.

— Куди ти? — шепочу я.

Вона не відповідає, іде до кухні.

— Олено! — благаю я, плентаючись за нею. — Ходімо зараз, поки…

Я стаю в дверях і затискаю рота руками, бо здається, що зараз зблюю. На стінах, на холодильнику — плями крові. Кров Мами. Вона сидить за кухонним столом, простягнувши перед собою криваві рештки рук. Очі розплющені, і на мить мені здається, що, може, вона нас бачить. Але, звісно ж, ні.

Олена проходить повз неї, через кухню, до задньої спальні.

Я так відчайдушно хочу втекти, що думаю зробити це негайно, без Олени. Лишити її тут, заради того божевілля, яке ще тримає її в будинку. Але вона рухається так цілеспрямовано, що я йду за нею до Маминої спальні, яка завжди була на замку.

Я вперше бачу цю кімнату, витріщаюся на велике ліжко з атласним простирадлом, на комод із мереживною серветкою та ряд срібних щіток для волосся. Олена йде одразу до комода, висмикує шухляди, порпається в їхньому вмісті.

— Що шукаєш? — питаю я.

— Нам потрібні гроші. Ми не виживемо без них. Вона мусить їх десь тримати.

Олена витягає з шухляди вовняну шапку, кидає мені.

— Тримай. Теплий одяг знадобиться.

Мені огидно навіть торкатися шапки, бо вона належала Мамі — її бридке коричневе волосся досі висить на вовні.

Олена нишпорить тумбочкою, витягає шухляду, дістає мобільний і пачку готівки.

— Це не може бути все, — каже вона. — Мусить бути більше.

Мені хочеться тільки втекти, але я знаю, що вона має рацію: нам потрібні гроші. Іду до відчиненої шафи. Убивці обшукали її, на підлозі лежать кілька вішаків. Але вони полювали на наляканих дівчат, а не на гроші, тож верхню полицю не чіпали. Витягаю коробку з-під взуття, з неї висипаються старі фотографії. Я бачу знімки Москви, усміхнені обличчя, молоду жінку з бентежно знайомими очима. І думаю: «Навіть Мама колись була молода. Ось доказ».

Дістаю велику торбу. Усередині — важкий футляр для коштовностей, відеокасета й десяток паспортів. І гроші. Товстий згорток американської готівки, перев’язаний гумкою.

— Олено! Знайшла.

Вона підходить до мене, зазирає в торбу.

— Бери все, — каже. — Потім подивимося, що там.

Укидає до торби й мобільний. Тоді бере з шафи светра, жбурляє мені.

Я не хочу вдягати Мамин одяг: на ньому лишився її запах, мов кислі дріжджі. Та все одно вдягаю, тамуючи огиду. Гольф, светр, шарф поверх моєї блузки. Ми вдягаємося швидко, мовчки, в одяг жінки, яка сидить за стіною мертва.

Біля вхідних дверей вагаємося, дивлячись у ліс. Чи вони чекають на нас? Може, сидять у своєму темному авто трохи далі дорогою, знаючи, що ми рано чи пізно покажемося?

— Не сюди, — каже Олена, читаючи мої думки. — Не на дорогу.

Ми вислизаємо, обходимо будинок і занурюємось у хащі.

Гебріел урізався в юрбу репортерів, не зводячи очей з білявки зі складною зачіскою, яка стояла під прожекторами метрів за двадцять. Наблизившись, він побачив, що Зої Фоссі саме говорила на камеру. Помітивши його, вона завмерла, притискаючи мікрофон до мовчазних вуст.

— Вимкніть це, — сказав Гебріел.

— Тихо, — цитьнув оператор. — Ми в прямому ефірі…

— Вимкніть цей сраний мікрофон!

— Ви за кого себе маєте…

Гебріел відштовхнув камеру, смикнув за дроти, прожектори згасли.

— Заберіть цього чоловіка! — заверещала Зої.

— Ви знаєте, що накоїли? — спитав Гебріел. — Ви хоч розу­мієте?

— Я роблю свою роботу, — зухвало відповіла вона.