Він посунув на неї, і щось в його очах змусило її зіщулитися й позадкувати, аж поки вона не вперлась у фургон служби новин і далі задкувати вже не було куди.
— Ви, ймовірно, щойно стратили мою дружину.
— Я? — Зої похитала головою й сказала з викликом: — Це ж не я тримаю пістолет.
— Ви щойно сказали їм, що вона коп.
— Я просто повідомляю про факти.
— І начхати на наслідки.
— Це і є новини, чи не так?
— Знаєш, хто ти? — Він підсунувся ближче і виявив, що заледве стримує бажання придушити її. — Ти хвойда. Ні, беру свої слова назад. Ти гірша за хвойду. Не просто продаєшся, а й кого завгодно продаси.
— Бобе! — заверещала вона до оператора. — Прибери від мене цього типа!
— Назад, містере!
Важка рука оператора опустилася на плече Гебріела. Він скинув її, не зводячи очей із Зої.
— Якщо з Джейн щось станеться, присягаюся…
— Кажу, назад!
Оператор знову схопив Гебріела за плече.
Раптом усі Гебріелові страхи й відчай злились у сліпучу лють. Він розвернувся й ударив чітко в бочкоподібні груди. Почув, як повітря зі свистом вилетіло з легень чоловіка, і краєм ока побачив його перелякане обличчя в польоті на землю, на гадюче гніздо переплетених дротів. Гебріел умить опинився над ним, заніс кулак, напружив усі м’язи для удару. Тоді раптом зір знову сфокусувався, і він усвідомив, як зіщулився оператор під його руками. Усвідомив, що навколо зібралися глядачі, щоб подивитися виставу. Усі люблять вистави.
Гебріел підвівся, важко дихаючи. Побачив Зої за кілька метрів від себе — її обличчя збуджено сяяло.
— Ти це зняв? — гукнула вона до іншого оператора. — Бляха, хоч хтось це зафільмував?
Гебріел згиджено відвернувся й пішов геть. Ішов подалі від натовпу, від пильного погляду прожекторів. За два квартали від лікарні зупинився на розі вулиць, сам. Навіть у темряві не було полегшення від літньої спеки — її досі випромінювали тротуари, що весь день пеклися. Він раптом відчув, що ноги наче приросли до бруківки, обтяжені горем і жахом.
«Я не знаю, як тебе врятувати. Моя робота — берегти людей, але я не можу захистити людину, яку люблю найдужче».
Задзвонив мобільний. Гебріел упізнав номер на дисплеї й не відповів. То були батьки Джейн. Вони вже телефонували, коли він сидів у машині, після ефіру Зої. Він тихо зніс істеричні схлипування Анджели Ріццолі й Френкові заклики до дій. А тепер подумав: «Я не можу зараз мати з ними справу. Може, за п’ять чи десять хвилин. Але не зараз».
Він стояв сам у темряві, намагаючись опанувати себе. Був не з тих, хто легко втрачає контроль над собою, але кілька хвилин тому мало не вгатив кулаком чоловікові в обличчя. Подумав: «Джейн була б шокована». А ще, певно, розвеселилася б, побачивши, що її чоловік втратив витримку. Якось у нападі роздратування вона назвала його «Містер діловий костюм», бо він був такий незворушний у порівнянні з її запальним темпераментом. «Ти пишалася б мною, Джейн, — подумав він. — Я нарешті відкрив, що теж людина».
«Але тебе тут немає, ти цього не побачиш. Ти не знаєш, що все це через тебе».
— Гебріеле?
Він випростався. Розвернувся до Мори: вона підійшла так тихо, що він навіть не помітив її.
— Мусив забратися геть із того цирку, — сказав він. — Інакше, присягаюся, просто скрутив би тій жінці шию. І без того погано, що я зірвався на її оператора.
— Я про це чула. — Вона помовчала. — Щойно приїхали батьки Джейн. Я бачила їх на стоянці.
— Вони зателефонували одразу після новин.
— Шукають вас. Краще йдіть до них.
— Я цього зараз не винесу.
— Боюся, що маєте ще одну проблему.
— Яку?
— Детектив Корсак тут. Дуже незадоволений тим, що йому нічого не сказали.
— Господи. Він останній, кого мені хочеться бачити.
— Корсак — її друг. Вони з нею знайомі стільки ж, скільки й ви. Може, ви з ним і не дуже ладнаєте, але Джейн йому дорога.
— Так, я знаю. — Гебріел зітхнув. — Знаю.
— Усі ці люди люблять її. Гебріеле, ви не сам у цій біді. Тут увесь вечір вештається Баррі Фрост. Навіть детектив Кроу заглядав. Ми всі страшенно хвилюємося й боїмося за неї. — Вона помовчала. Додала: — Знаю, що я боюся.
Гебріел озирнувся на вулицю, у бік лікарні.
— І я мушу їх втішати? Я сам заледве тримаюся купи.
— У тому й річ, ви все взяли на себе. Усе на ваших плечах. — Вона торкнулася його руки. — Ідіть до її родини, до її друзів. Ви зараз одні одним потрібні.
Він кивнув. Глибоко вдихнув і пішов назад.
Першим його побачив Вінс Корсак. Колишній детектив із Ньютона пішов йому назустріч, перехопив на тротуарі. Стоячи під ліхтарем, Корсак мав вигляд розлюченого войовничого троля з бичачою шиєю.
— Чому ти мені не зателефонував? — вимогливо запитав він.
— Не мав нагоди, Вінсе. Усе відбувалося так швидко…
— Кажуть, вона там увесь день.
— Гаразд, твоя правда. Треба було зателефонувати.
— Треба-шмеба було — однаково. Якого біса, Діне? Думаєш, я не вартий твого дзвінка? Думаєш, я не хотів би знати, що тут, у дідька, коїться?
— Вінсе, заспокойся.
Він потягнувся до Корсака, той розлючено відмахнувся від його руки.
— Вона моя подруга, чорт забирай!
— Знаю. Але ми намагалися запобігти витоку інформації. Не хотіли, щоб ЗМІ почули, що всередині є коп.
— Думаєш, це від мене витекло б? Думаєш, я спроможний на таку грану дурню?
— Ні, звісно ж ні.
— Тоді ти мав мені зателефонувати. Нехай це ти з нею одружився, Діне. Але мені вона теж дорога! — Голос Корсака зірвався. — Мені вона теж дорога, — тихо повторив він і раптом відвернувся.
«Знаю, що дорога. А ще знаю, що ти в неї закоханий, хай і ніколи цього не визнаєш. Ось чому ми ніколи не зможемо подружитися. Ми обидва хотіли її, але вийшла вона за мене».
— Що тут відбувається? — глухо спитав Корсак, досі не дивлячись на нього. — Хтось щось знає?
— Нічогісінько невідомо.
— Та сучка вибовкала таємницю в ефірі з пів години тому. Не було дзвінків від злочинців? Звуків пострілів… — Він осікся й продовжив: — Жодної реакції?
— Може, вони не дивилися телевізор. Може, не чули, що затримали копа. Я на це сподіваюся — на те, що вони не знають.
— Коли був останній контакт?
— Вони телефонували десь о п’ятій, поставили свої вимоги.
— Що за вимоги?
— Хочуть дати телеінтерв’ю наживо. В обмін на це відпустять двох заручників.
— То давайте! Навіщо тягнути?
— Поліція не хотіла відправляти туди цивільних осіб. Це значить наразити репортера й оператора на небезпеку.
— Та я сам готовий стати за камеру, якщо хтось покаже, як це робиться. А ти можеш удати репортера. Хай відправлять нас.
— Їм потрібен конкретний репортер. Чоловік на ім’я Пітер Лукас.
— Той тип, що пише для «Триб’юн»? Чому він?
— Нам усім це цікаво.
— То покінчімо з цим. Витягнімо її звідти, поки не…
Задзвонив телефон Гебріела, він скривився, думаючи, що це знову батьки Джейн намагаються з ним зв’язатися. Не можна було й далі від них ховатися. Він потягнувся по телефон і насупився, дивлячись на дисплей. Номер був незнайомий.
— Гебріел Дін, — відповів він.
— Агент Дін? З ФБР?
— Хто це?
— Це Джо. Гадаю, ви знаєте, хто я.
Гебріел завмер. Побачив, що Корсак дивиться на нього, негайно насторожившись.
— Нам є про що поговорити, агенте Дін.
— Звідки ви знаєте…
— Ваша дружина каже, що вам можна довіряти. Що ваше слово надійне. Сподіваюся, це правда.
— Дайте з нею поговорити. Почути її голос.
— За хвилину. Спочатку пообіцяйте.
— Що? Скажіть, чого ви хочете?
— Справедливості. Хочемо, щоб ви пообіцяли зробити свою роботу.
— Я не розумію.
— Нам потрібно, щоб ви стали свідком. Вислухали те, що ми хочемо сказати, бо цілком імовірно, що цю ніч ми не переживемо.
Тілом Діна пробіг холод. «Суїцидальний настрій. Невже вони хочуть забрати з собою всіх?»
— Ми хочемо, щоб ви розповіли світові правду, — сказав Джо. — Вас послухають. Приходьте з репортером, агенте Дін. Поговоріть з нами. Коли все скінчиться, розкажіть іншим про те, що почуєте.
