— Що це, у біса, таке? — сказав Стіллмен. — Це ошуканство. Ми ж ізолювали телефонні лінії.

— Послухайте, — наполіг Гейдер.

— …Агов, міс? — сказав діджей. — Поговоріть з нами. Скажіть, як вас звати.

Відповів хрипкий жіночий голос:

— Моє ім’я не має значення.

— Гаразд. То якого дідька ви це робите?

— Жереб кинуто. Це все, що я хочу сказати.

— І що це має значити?

— Скажіть їм. Скажіть, що жереб кинуто.

— Гаразд, гаразд. Хоч що б це значило, весь Бостон щойно це почув. Люди, якщо ви слухаєте — жереб кинуто. З вами Роб Рой на хвилі KBUR, і на телефоні в нас пані, яка здійняла стільки метушні в…

— Скажіть, щоб поліція трималася якомога далі, — мовила жінка. — У мене тут шестеро людей. І куль на всіх вистачить.

— Вау, мем! Заспокойтеся там. Немає причин когось кривдити.

Обличчя Стіллмена спалахнуло. Він розвернувся до Гейдера.

— Як це сталося? Я думав, ми обрізали зв’язок.

— Так і є. Вона зателефонувала з мобільного.

— Чийого?

— Номер закріплено за Стефані Тем.

— Ми знаємо, хто це?

— …Йой, народе, у мене проблема! — сказав Роб Рой. — Продюсер щойно повідомив, що поліція Бостона наказує мені припинити розмови з цією слухачкою. Поліція нас закриє, друзі, тож я змушений закінчити цю розмову. Ви ще там, мем? Алло? — Мовчання. — Схоже, зв’язок перервано. Що ж, сподіваюся, що вона заспокоїться. Пані, якщо ви мене слухаєте, прошу — не кривдіть нікого. Ми вам допоможемо, гаразд? А ви, мої любі слухачі, чули все на хвилі KBUR. Жереб кинуто…

Емертон зупинив запис.

— Це все, — сказав він. — Те, що ми встигли записати. Перебили дзвінок, щойно почули, з ким говорить діджей. Але цей шмат розмови потрапив до ефіру.

Стіллмен мав ошелешений вигляд. Він витріщився на обладнання, яке вже мовчало.

— Якого біса вона це робить, Лерою? — запитав Гейдер. — Це спроба привернути увагу? Вона намагається завоювати співчуття?

— Не знаю. Це було дивно.

— Чому вона не говорить з нами? Навіщо телефонувати на радіо? Ми намагалися з нею зв’язатися, вона кидає слухавку!

— Вона говорить з акцентом. — Стіллмен подивився на Гейдера. — Точно не американка.

— І що вона таке сказала? «Жереб кинуто». Що це має значити? Це якась гра?

— Це слова Юлія Цезаря, — втрутилася Мора. Усі очі звернулися до неї.

— Що?

— Цезар сказав це, стоячи на березі Рубікону. Якщо перейти річку, почнеться громадянська війна з Римом. Він знав: якщо зробить це, вороття не буде.

— До чого тут узагалі Юлій Цезар? — спитав Гейдер.

— Я просто кажу, звідки походить цей вислів. Коли Цезар наказав своїм військам перейти річку, він знав, що це точка неповернення. Він був людина азартна, покладався на долю, тож, зробивши вибір, так і сказав: «Жереб кинуто». — Мора помовчала. — Так він увійшов в історію.

— То от що значить «перейти Рубікон», — сказав Стіллмен.

Мора кивнула.

— Наша злочинниця зробила вибір. І щойно сказала нам, що шляху назад немає.

Озвався Емертон:

— Маємо інформацію щодо мобільного. Стефані Тем — лікарка цього медичного центру, гінекологія та акушерство. Вона не відповідає на виклики пейджером, і востаннє її бачили, коли вона спускалася до пацієнтки у відділення діагностики. Лікарня наразі вивчає списки співробітників, намагається визначити, про кого немає звісток.

— Схоже, ми знаємо ім’я принаймні однієї заручниці, — підсумував Стіллмен.

— Що з мобільним? Ми намагалися телефонувати, але вона дає відбій. Нехай залишається на зв’язку?

— Якщо вимкнемо і його, можемо її розлютити. Поки що залишмо. Просто стежитимемо за дзвінками. — Стіллмен помовчав, дістав носовичка, промокнув піт з чола. — Вона принаймні заговорила. Просто не з нами.

«Тут і без того задушливо», — подумала Мора, дивлячись на червоне обличчя Стіллмена. А стане ще спекотніше. Вона відчула, що хитається, і зрозуміла, що не може залишатися в трейлері.

— Мені треба на повітря, — сказала вона. — Можна я піду?

Стіллмен глянув на неї відсутнім поглядом.

— Так. Так, ідіть. Заждіть… маємо ваші контактні дані?

— У капітана Гейдера є номери мого мобільного й домашнього телефону. Я доступна цілодобово.

Вона вийшла надвір і спинилася, кліпаючи на денному сонці. Вбираючи запамороченими очима хаос на Олбані-стріт. Цією вулицею вона щодня їздила на роботу, бачила її щоранку, під’їжджаючи до бюро судмедекспертизи. Тепер вулиця перетворилася на вузол транспорту і вбраних у чорне спецпризначенців. Усі чекали наступного кроку жінки, яка спричинилася до цієї кризи. Жінки, особа якої досі залишалася загадкою для всіх них.

Мора рушила до бюро, петляючи поміж патрульними автомобілями, пірнула під жовту стрічку. Тільки випроставшись, помітила, що до неї прямує знайома постать. За ті два роки, що знала Гебріела Діна, вона ніколи не бачила його схвильованим: він узагалі нечасто проявляв сильні емоції. Але на обличчі чоловіка, якого вона бачила зараз, панувала незатьмарена паніка.

— Якісь імена вже називали? — запитав він.

Мора спантеличено похитала головою.

— Імена?

— Заручники. Хто залишився в лікарні?

— Я поки чула лише одне ім’я. Лікарка.

— Хто?

Різкість запитання стривожила її.

— Лікарка Тем. Це з її номера телефонували на радіостанцію.

Гебріел розвернувся, витріщився на лікарню.

— Господи…

— Що сталося?

— Не можу знайти Джейн. Її не евакуювали разом з іншими пацієнтами її поверху.

— Коли її поклали до лікарні?

— Зранку, у неї води відійшли. — Він подивився на Мору. — Це лікарка Тем її поклала.

Мора пильно подивилася на нього й раптом згадала почуте в штабному трейлері. Лікарка Тем прямувала до відділення візуалізаційної діагностики до своєї пацієнтки.

«Джейн. Вона спускалася до Джейн».

— Вам краще піти зі мною, — сказала Мора.

«Я приїхала до лікарні, щоб народити дитину. Замість цього ризикую зараз позбутися голови».

Джейн сиділа на диванчику, затиснута між лікаркою Тем з правого боку й чорношкірим санітаром з лівого. Вона відчувала, як він тремтить під кондиціонером, яка холодна й липка в нього шкіра. Лікарка Тем сиділа не ворушачись, обличчя було схоже на кам’яну маску. На іншому диванчику реєстраторка охопила себе руками, а дівчина-технік з УЗД стиха плакала біля неї. Ніхто не наважувався вимовити ані слова; звук линув тільки з телевізора, який не вимикався. Джейн роззирнулася, читаючи написи на беджах. МАК. ДОМЕНІКА. ҐЛЕННА. ТЕМ. Вона глянула на браслет у себе на зап’ястку. РІЦЦОЛІ, ДЖЕЙН. «Ми всі чудово позначені для моргу. Жодних проблем з упізнанням». Їй подумалося, як завтра зранку бостонці розгорнуть свій примірник «Триб’юн» і побачать ці ж імена чорним по білому на першій сторінці. ЖЕРТВИ ОБЛОГИ ЛІКАРНІ. Вона подумала про те, як читачі побіжно глянуть на оте «Ріццолі, Джейн» і перейдуть одразу до новин спорту.

Невже все скінчиться отак? Такою дурнею, як опинитися не в тому місці не в той час? Їй хотілося кричати: «Заждіть! Я вагітна! У кіно ніхто не стріляє у вагітних заручниць!»

Але це було не кіно, і вона не могла передбачити, що зробить божевільна пані з пістолетом. Так Джейн собі її назвала. Божевільна пані. Бо як іще можна назвати жінку, яка ходить туди-сюди, помахуючи зброєю? Час від часу вона зупинялася глянути на телеекран, налаштований на Шостий канал. У прямому ефірі висвітлення ситуації з заручниками в медичному центрі. «Ма, дивися, мене по телевізору показують, — подумала Джейн. — Я одна зі щасливців, полонених у цій будівлі. Це як реаліті-шоу “Останній герой”, тільки з кулями».

І справжньою кров’ю.

Вона зауважила, що на Божевільній пані був такий само браслет пацієнтки, як і в неї. Утекла з психіатрії? Спробуй таку змусити слухняно сидіти у візку. Жінка була боса, з розкритої ззаду лікарняної сорочки визирав пружний зад. У неї були довгі ноги, м’язисті стегна й розкішна грива чорного, як ніч, волосся. Якби її вбрати в сексуальний шкіряний костюм, була б точно Ксена, принцеса-воїн.