Жодна з нас не ворушиться. Нам досі не віриться в те, що він наказав.

— Ви мене чули? — питає водій. — Що, усі хочете бути схожі на неї?

Він тицяє на моє набрякле обличчя, яке досі гуде від удару.

— Бігом.

Одна з дівчат хитає головою і плаче. Це викликає в нього лють. Від ляпаса її голова наче відлітає набік, вона мало не падає. Водій смикає її за руку, хапає блузку й розриває її. Дів­чина кричить, намагається його відштовхнути. Другий удар кидає її на землю. Відтак підходить водій і дає їй добрячого копняка під ребра.

— Ну що, — розвертається він до нас, — хто хоче бути на­ступною?

Одна з дівчат починає метушливо розстібати ґудзики. Ми всі слухаємося, знімаємо сорочки, розстібаємо спідниці й штани. Навіть Аня, маленька сором’язлива Аня, слухняно стягує свій топ.

— Усе, — наказує водій. — Усе знімайте. Чого копаєтеся, сучки? Скоро навчитеся робити це швидко.

Він підходить до дівчини, яка стоїть, закривши груди схрещеними руками. Білизну вона не зняла. Чоловік береться за пояс трусів, і дівчина здригається, коли він різко опускає їх.

Чотири американці оточують нас, немов вовки, їхні погляди жадібно блукають нашими тілами. Аню так трусить, що я чую, як цокотять її зуби.

— Проведу цій тест-драйв.

Одна з дівчат схлипує, коли її висмикують з ряду. Чоловік навіть не завдає собі клопоту щось приховати — кладе дівчину обличчям на капот, розстібає свої штани й встромляється в неї. Вона скрикує.

Підходять інші, роблять свій вибір. Раптом Аню відтягують від мене. Я намагаюсь її затримати, але водій викручує мені руку.

— Тебе ніхто не хоче, — каже він.

Пхає мене до фургону й замикає там.

Крізь вікно я все бачу, все чую. Як регочуть чоловіки, як борсаються дівчата, як кричать. На це нестерпно дивитися — утім, відвернутись я не можу.

— Міло! — верещить Аня. — Міло, допоможи!

Я гачу в зачинені двері, відчайдушно намагаючись дістатися до неї. Чоловік повалив її на землю, розсунув їй ноги, утиснув зап’ястки у бруд. Вона міцно заплющила очі від болю. Я теж кричу, б’ю кулаками у вікно, та пробитися не в змозі.

Коли чоловік закінчує, бачу, що він вимазаний її кров’ю. Застібає штани й голосно промовляє:

— Добре. Дуже добре.

Я дивлюся на Аню. Спочатку мені здається, що вона мертва, бо лежить і не ворушиться. Чоловік навіть не дивиться на неї — він дістає з наплічника пляшку води й п’є, довго. Він не бачить, як Аня повертається до життя.

Раптом вона підводиться й починає бігти.

Вона мчить у пустелю, я притискаю долоні до скла. Швидше, Аню! Біжи. Біжи!

— Гей! — гукає інший чоловік. — Одна тікає!

Аня біжить. Вона боса, гола, гостре каміння ріже їй ноги. Але попереду — відкрита пустеля, і вона не спотикається.

Не озирайся. Біжи! Біжи…

Від звуку пострілу холоне кров.

Аню кидає вперед, вона падає на землю. Але вона ще не переможена. Їй удається звестися на ноги, вона робить кілька хитких кроків, наче п’яна, тоді падає на коліна. Тепер вона повзе, кожен дюйм — це боротьба, це тріумф. Тягнеться вперед, мов намагається вхопитися за руку допомоги, яку ніхто з нас не бачить.

Лунає другий постріл.

Коли Аня падає цього разу, вона вже не підводиться.

Водій засовує пістолет за ремінь, озирається на дівчат. Усі плачуть, охопивши себе руками, і дивляться в пустелю, на Анине тіло.

— Оце шкода, — каже чоловік, який її зґвалтував.

— Забагато клопоту за ними бігати, — каже водій. — Усе одно лишилося ще шість, є з чого обрати.

Вони спробували товар, тепер починають торгуватися. Закінчивши, ділять нас, наче худобу, по три дівчини в кожен фургон. Я не чую, скільки за нас заплачено, знаю тільки, що я — бонус, наче додаток до основної угоди.

Коли ми від’їжджаємо, я озираюся на тіло Ані. Вони не завдали собі клопоту її поховати; вона лежить, відкрита сонцю й вітру, і над нею вже кружляють голодні птахи. За кілька тижнів від неї нічого не залишиться. Вона зникне, як от зараз зникаю я, у землі, де ніхто не знає мого імені. В Америці.

Ми звертаємо на шосе. Я бачу знак: US 94.

Докторка Мора Айлс увесь день не дихала свіжим повітрям. З сьомої години ранку вона вдихала запах смерті — такий знайомий, що сморід органів, відкритих розтином холодної шкіри, давно не викликав бажання відсахнутися. Поліцейські, які час від часу спостерігають за розтинами, зазвичай не такі стоїки. Іноді Мора вловлювала аромат мазі «Вікс», якою вони мастили ніздрі, щоб перебити сморід. Іноді навіть мазь не рятувала, і вона бачила, як у спостерігачів раптом підгиналися коліна й вони схилялися над умивальником. На відміну від неї, копи не звикли до різкої терпкості формаліну чи сірчаності гниття перетинок.

Сьогодні до цього букету запахів додалася недоречна солодкава нота аромату кокосової олії, що йшла від шкіри місіс Глорії Ледер, яка лежала на столі для аутопсії. Їй було п’ят­десят років, розлучена жінка з широкими стегнами, важкими грудьми та блискучим рожевим лаком на нігтях пальців ніг. Краї купальника, в якому її й знайшли біля басейну, відзначала глибока темна засмага. Бікіні: не найпринадніший вибір для обвислого тіла середнього віку. «Коли я востаннє мала нагоду вдягнути купальник?» — подумала Мора й відчула спалах абсурдних заздрощів до місіс Глорії Ледер, яка останні миті свого життя насолоджувалася теплим літнім днем. Був уже майже серпень, а Мора жодного разу не вибралася на пляж, не сиділа біля басейну, навіть на задньому дворі не засмагала.

— Ром з колою, — сказав молодий коп, що стояв у неї в ногах. — Здається, у склянці було саме це, вона біля шезлонга стояла.

Мора вперше бачила офіцера Б’юкенена в своєму моргу. Він змушував її нервуватися — метушливо посмикував паперову маску, переступав з ноги на ногу. На вигляд хлопчина був надто юний для копа. Вони всі починали здаватися надто молодими.

— Ви проаналізували вміст склянки? — запитала вона офіцера Б’юкенена.

— Ем… ні, мем. Я понюхав. Вона точно пила ром з колою.

— О дев’ятій ранку?

Мора глянула через стіл на свого асистента, Йошиму. Він мовчав, як завжди, але вона побачила, як піднялася одна темна брова — красномовнішого коментаря від нього годі було й чекати.

— Випила вона небагато, — відповів офіцер Б’юкенен. — Склянка була майже повна.

— Гаразд, — мовила докторка Айлс. — Подивімося на спину.

Вони з Йошимою перекотили тіло на бік.

— На стегні татуювання, — відзначила Мора. — Маленький блакитний метелик.

— Боже, — протягнув Б’юкенен. — І це в її віці?

Мора підняла на нього очі.

— Вважаєте, що п’ятдесят — це вже старість, чи не так?

— Ну… це вік моєї мами.

«Обережніше, хлопче. Я лише на десять років молодша».

Вона взяла скальпель і почала різати. Це була вже п’ята аутопсія того дня, і працювала докторка Айлс швидко. Доктор Костас був у відпустці, минулого вечора сталася велика автомобільна аварія, тож холодильна кімната зранку була повна мішків з тілами. І поки вона працювала, надолужуючи, привезли ще два тіла. Цим уже доведеться почекати до завтра. Усі адміністративні працівники вже роз’їхалися, і Йошима все поглядав на годинник — йому теж помітно не терпілося потрапити додому.

Мора розрізала шкіру, розкрила живіт і грудну клітку. Вийняла мокрі органи, поклала на дошку для розтину. Глорія Ледер помалу відкривала свої таємниці: укрита жиром печінка красномовно свідчила про надмір рому й коли, матку вкривали фіброїдні вузлики.

А коли нарешті було розкрито череп, відкрилася й загадка її смерті. Мора побачила її, піднявши мозок затягнутими в рукавички руками.

— Субарахноїдальний крововилив, — констатувала вона й подивилася на Б’юкенена. Той був значно блідіший, ніж коли вперше переступив цей поріг. — Імовірно, ця жінка мала ягідну аневризму — слабке місце в одній з артерій основи мозку. Підвищений тиск міг погіршити її стан.

Б’юкенен ковтнув слину, не зводячи погляду зі шматка шкіри, який був скальпом Глорії Ледер, а тепер звисав, закриваючи обличчя. Саме це зазвичай найбільше їх жахало: коли обличчя згорталося, мов зношена гумова маска, вони всі кривилися чи відверталися.