— То… хочете сказати, що це природна смерть? — тихо спитав він.
— Саме так. Це все, що вам потрібно було побачити.
Юнак уже зривав з себе халат, відступаючи від столу.
— Мені треба на свіже повітря…
«Мені теж, — подумала Мора. — Літній вечір, треба полити сад, і я за день навіть не виходила звідси».
Але минула година, а вона досі була в бюро, сиділа за своїм столом, переглядаючи лабораторні записи й надиктовуючи звіти. Хоча вона й перевдяглася, здавалося, що запахи моргу нікуди не поділися: жодна кількість води й мила не могла їх знищити, бо насправді їх зберігала пам’ять. Вона взяла диктофон і почала надиктовувати звіт щодо Глорії Ледер.
— Жінка п’ятдесяти років, знайдена на шезлонгу біля басейну свого житлового комплексу. Жінка добре розвинута, добре харчувалася, візуальних ознак травм немає. Під час внутрішнього огляду на животі знайдено шрам, імовірно від апендектомії. Маленьке татуювання метелика на…
Мора завагалася, уявляючи татуювання. Воно було на лівому чи на правому стегні? «Боже, як я втомилася, — подумала вона. — Не можу пригадати». Деталь була незначна, вона не впливала на її висновки, та все ж судмедекспертка ненавиділа неточність.
Вона встала з-за столу, рушила спорожнілим коридором до сходової клітини, кроки відлунювали на бетонних сходинках. У лабораторії Мора ввімкнула світло й побачила, що Йошима, як завжди, залишив усе в стерильному стані: вимиті столи блищать, підлога заметена начисто. Вона пройшла до холодильника, відчинила важкі двері. З-за них вирвалися пасма туману. Мора невпевнено вдихнула, наче перед зануренням у брудну воду, і ввійшла до холодильника.
Вісім каталок були зайняті; переважно чекали на працівників похоронних бюро. Рухаючись між ними, вона перевіряла бирки, поки не знайшла Глорію Ледер. Розстібнула мішок, просунула руки під сідниці трупа й перекотила його набік, поки не побачила татуювання.
Воно було на лівому стегні.
Мора знову застібнула мішок і вже збиралася зачинити двері, аж ось завмерла. Розвернулася, вдивляючись у холодну кімнату.
«Невже я справді щось почула?»
Увімкнувся кондиціонер, з-за решіток полинуло крижане повітря. «Так, оце й усе, — подумала вона. — Кондиціонер. Або компресор холодильника. Або вода у трубах. Час додому». Вона так утомилася, що їй почало вчуватися.
Вона знову розвернулася, збираючись іти.
І знову завмерла. Озирнулася, вдивилася в ряд мішків з тілами. Серце калатало так гучно, що зараз нічого, окрім його стукоту, чути не було.
«Там щось поворухнулось. Я впевнена».
Мора розстібнула перший мішок, подивилася на чоловіка з зашитими грудьми. «Розтин було проведено, — подумала вона. — Цей точно мрець».
«То котрий з них? Котрий видає звуки?».
Вона різко розстібнула наступний, побачила вкрите синцями обличчя, пробитий череп. «Мрець».
Тремтячими руками розстібнула третій мішок. Пластик розійшовся, відкривши бліде обличчя молодої жінки з чорним волоссям і синюшними вустами. Розкривши зіпер до кінця, докторка Айлс відкрила мокру блузку, що прилипла до білої плоті, блиск холодних крапель води на шкірі. Розстібнувши блузку, побачила повні груди, тонку талію. Торс був цілий, скальпель патологоанатома його не торкався. Пальці на руках і ногах були пурпурові, руки пронизані синім.
Мора притисла пальця до шиї жінки, відчула дотик крижаної шкіри. Схилилася до її вуст, чекаючи на найтихіше дихання, найслабший порух повітря проти щоки.
Мертва розплющила очі.
Мора зойкнула й відсахнулася, врізалася в каталку за спиною й мало не впала, коли та покотилася. Виструнчилася й побачила, що очі жінки широко розплющені, та не сфокусовані. Синюшні губи рухалися, формуючи нечутні слова.
«Витягти її з холодильника! Зігріти!».
Мора взялася штовхати каталку до дверей, але та не піддавалася: у паніці судмедекспертка забула розблокувати колеса. Тож зараз різко натиснула на важіль і знову штовхнула. Цього разу каталка з брязкотом покотилася з холодильника до теплішої приймальної зони.
Очі жінки знову заплющилися. Схилившись до неї, Мора не відчула дихання на її вустах. «Господи Ісусе. Я не можу тепер тебе втратити».
Вона нічого не знала про незнайомку — ані імені, ані медичної історії. Ця жінка могла аж кишіти вірусами, і все одно Мора накрила її рот своїм — і мало не зблювала від присмаку холодної плоті. Тричі глибоко видихнула, притисла пальці до шиї, шукаючи пульсу.
«Це все моя уява? Це свій пульс я відчуваю, він б’ється в моїх пальцях?»
Вона схопила телефонну слухавку зі стіни, набрала 911.
— Оператор слухає.
— Це докторка Айлс із бюро судово-медичної експертизи. Потрібна швидка. Тут жінка з зупинкою дихання…
— Перепрошую, бюро судово-медичної експертизи?
— Так! Задній вхід, одразу за вантажним майданчиком. Ми на Олбані-стріт, через дорогу від медичного центру!
— Негайно відправляю швидку.
Мора поклала слухавку. Знову втамувала огиду й притисла губи до вуст жінки. Ще три швидкі видихи, пальці знову на сонній артерії.
Пульс. Пульс точно був!
Раптом вона почула хрипіння, кашель. Жінка втягувала повітря, у горлі клекотав слиз.
«Будь зі мною. Дихай, дівчино. Дихай!»
Гучний сигнал повідомив про прибуття швидкої. Мора розчахнула двері, примружилася від спалахів. Швидка під’їхала до платформи, вистрибнули двоє парамедиків із сумками.
— Вона тут! — гукнула Мора.
— Досі зупинка дихання?
— Ні, уже дихає. І я відчуваю пульс.
Двоє чоловіків забігли до будинку й зупинилися, дивлячись на жінку на каталці.
— Господи, — промимрив один із них. — Це що, мішок для тіла?
— Я знайшла її в холодильнику, — відповіла Мора. — Вона, напевно, переохолоджена.
— Боже. Це як у паршивому кошмарі.
Із сумок з’явилася киснева маска та крапельниці. На жінку почепили сенсори ЕКГ. Повільний синусний ритм блимав на екрані, як малюнок ручки лінивого мультиплікатора. У жінки билося серце, вона дихала, та все одно здавалася мертвою.
Закріпляючи турнікет на млявій руці, парамедик запитав:
— Що з нею сталося? Як вона сюди потрапила?
— Я нічого про неї не знаю, — відповіла Мора. — Спустилася перевірити інше тіло й почула, як вона ворушиться.
— І часто у вас таке трапляється?
— У мене це вперше.
І вона щиро сподівалася, що це було й востаннє.
— Довго вона пролежала в холодильнику?
Мора глянула на дошку, на якій занотовувалися надходження дня, і побачила, що невідому привезли до моргу близько полудня. «Вісім годин тому. Вісім годин у пластиковому савані. Що, якби вона опинилася в мене на столі? Якби я розрізала їй груди?». Покопирсавшись у кошику прийому, Мора знайшла конверт із документацією щодо жінки.
— Її привезла пожежно-рятувальна бригада з Веймута, — сказала вона. — Вочевидь, утоплення…
— Ого, легше!
Парамедик увів голку крапельниці у вену, і пацієнтка різко смикнулася, забилася в судомах на каталці. Місце уколу магічно посиніло, кров із пробитої вени полилася під шкіру.
— Чорт, загубив. Допоможіть притримати її!
— Слухай, ця дівчина зараз устане й піде.
— Вона дуже опирається. Не можу поставити крапельницю.
— То перекладімо її на ноші — і вперед.
— Куди ви її повезете? — запитала Мора.
— Через дорогу, до приймального. Якщо у вас є папери, їм знадобиться копія.
Мора кивнула.
— Там і зустрінемося.
Біля вікна реєстрації до приймального відділення вишикувалася довга черга пацієнтів, і медсестра за столом ніяк не реагувала на Морині спроби привернути її увагу. У такий вечір лише відрізана кінцівка й фонтани крові виправдали б спроби пробитися до початку черги, та Мора не зважала на гнівні зиркання пацієнтів і проштовхалася до вікна. Постукала по склу.
— Мусите дочекатися черги, — сказала медсестра.
— Я докторка Айлс. У мене папери пацієнтки, лікареві вони знадобляться.
— Якої пацієнтки?
— Жінки, яку щойно привезли з закладу через дорогу.
