Вона не відповіла.

Він засміявся, але це було схоже на голос пораненої тва­рини.

— Так, я скалка в дупі, завжди намагаюся тебе захистити від тебе ж самої. Хтось мусить це робити, бо ти — свій найгірший ворог. Ніколи не перестаєш намагатися щось довести. Ти досі — молодша сестра Френкі Ріццолі, яку всі зневажають. Дівчисько. Ти досі недостатньо хороша для того, щоб бавитися разом з хлопцями, і ніколи такою не станеш.

Джейн просто дивилася на нього: те, як добре він її знав, було нестерпно. Як точно цілили його стріли, як жорстоко.

— Джейн. — Гебріел простягнув руку через стіл. Вона не встиг­ла відсахнутися, і він уже тримав її за руку, не збираючись відпускати. — Ти не мусиш доводити свою цінність мені, чи Френкі, чи будь-кому іншому. Я знаю, зараз тобі важко, але ти й не помітиш, як уже повернешся до роботи. Тож дай адреналіну відпочити. Дай мені відпочити. Дозволь просто насолодитися тим, що моя дружина й дочка вдома і в безпеці, хоч трохи.

Він не відпускав її руку. Вона подивилася на це й подумала: «Цей чоловік не вагається. Байдуже, як я на нього тисну, він завжди поруч. Заслуговую я на нього чи ні». Їхні пальці переплелися в мовчазному перемир’ї.

Задзвонив телефон.

Реджина заверещала.

— Що ж, — зітхнув Гебріел. — Спокій тривав недовго.

Він похитав головою й підвівся, щоб узяти слухавку. Джейн несла Реджину з кухні, коли почула:

— Ваша правда. Не будемо про це по телефону.

Вона одразу ж насторожилася, розвернулася, шукаючи в обличчі чоловіка відповіді на те, чому його голос так змінився. Та він дивився у стіну, тож вона зосередилася на вузлі м’язів його шиї.

— Ми чекатимемо, — сказав він і поклав слухавку.

— Хто це був?

— Мора. Вона в дорозі.

Мора з’явилася в їхній квартирі не сама. Поруч із нею в коридорі стояв привабливий чорнявий чоловік з охайною борідкою.

— Це Пітер Лукас, — сказала вона.

Джейн кинула на неї недовірливий погляд.

— Ви привели репортера?

— Джейн, він нам потрібен.

— Відколи це нам потрібні репортери?

Лукас весело помахав рукою.

— Я теж радий знайомству, детективе Ріццолі, агенте Дін. Можна ввійти?

— Ні, не будемо розмовляти тут, — мовив Гебріел, і вони з Джейн, яка тримала на руках Реджину, вийшли з квартири.

— Куди підемо? — запитав Лукас.

— Ідіть за мною.

Гебріел повів їх на сходи, два марші нагору, і вони вийшли на дах. Тут мешканці будинку створили розкішний сад домашніх рослин, однак оаза на розпеченому деку бітумних плит уже в’яла від спеки міського літа. Томати посохли в горщиках, лози в’юнка чіплялися за решітку, мов усохлі пальці, листя спеклося, стало коричневе. Джейн поклала Реджину в колисці в затінок під парасольку на столі, і рожевощоке немовля одразу ж закуняло. З цієї вигідної точки вони бачили інші схожі садки на дахах, інші жадані зелені плями в бетонному пейзажі.

Лукас поклав папку поряд із дитиною.

— Докторка Айлс подумала, що вас це зацікавить.

Гебріел розгорнув папку. Там була вирізка з газети з усміхненим чоловічим обличчям і заголовком: «Мешканця Рестона знайшли мертвим на яхті. З 2 січня бізнесмена ніхто не бачив».

— Хто цей Чарльз Дезмонд? — запитав Гебріел.

— Чоловік, якого мало хто знав насправді, — мовив Лукас. — І це саме собою вже інтригує. Саме тому я й зосередився на цій історії. Хоча судмедексперт вельми зручно оголосив це самогубством.

— А ви в цьому сумніваєтеся?

— Немає способу довести, що це було не так. Дезмонда знайшли у вбиральні його моторної яхти в марині на річці Потомак. Він помер у ванні — перерізані зап’ястки, у каюті залишилася передсмертна записка. На той момент, коли його знайшли, він уже днів десять був мертвий. Судмедексперти не публікували фотографій, але можете уявити, який приємний то був розтин.

Джейн скривилася.

— Краще й не уявлятиму.

— Записка особливих одкровень не містила. «Я пригнічений, життя паскудне, сил жити більше немає». Дезмонда знали як того ще пияка, і він був уже п’ять років розлучений. Тож пригнічення зрозуміле. Схоже на цілком переконливий випадок самогубства, правда ж?

— Ви невпевнено це кажете.

— Щось мене лоскоче. Шосте чуття репортера про те, що коїться щось інше, щось таке, що веде до більшої історії. Ось він, заможний тип із яхтою, десять днів, як зник, перш ніж хтось почав його шукати. Дату зникнення змогли встановити лише завдяки тому, що його авто було припарковане біля доку й на квитанції стояла дата 2 січня. Сусіди сказали, що він так часто їздив за кордон, що, не бачивши його тиждень, вони не переживали.

— За кордон? — перепитала Джейн. — Чому?

— Цього мені ніхто не сказав.

— Може, не схотіли казати.

Лукас усміхнувся.

— А ви підозріла, детективе. От і я теж. Тож Дезмонд зацікавив мене ще більше. Стало цікаво, чи є за цією історію щось більше. Знаєте, так почалась історія Вотергейту. Рутинне пограбування роздулось у дещо значно серйозніше.

— І що ж такого великого в цій історії?

— Ідеться про те, ким був цей чоловік. Чарльз Дезмонд.

Джейн подивилася на фото Дезмондового обличчя. Він мав приємну усмішку, охайно зав’язану краватку. Таке фото могло б з’явитись у будь-якому корпоративному дописі. Виконавчий директор компанії, випромінює впевненість.

— Що більше я про нього розпитував, то цікавіші речі виринали. Чарльз Дезмонд ніколи не вчився в коледжі. Двадцять років служив у війську, переважно у військовій розвідці. За п’ять років після демобілізації уже володів гарною яхтою й великим будинком у Рестоні. Тож мусимо поставити очевидне запитання: як саме він зміг накопичити стільки грошей на банківському рахунку?

— У вашій статті написано, що він працював на компанію під назвою «Пірамід Сервісес», — завважила Джейн. — Що це таке?

— От і мені стало цікаво. Довелося доволі довго розкопувати, але за кілька днів я дізнався, що «Пірамід Сервісес» — дочірня компанія вгадайте кого?

— І не кажіть, — відповіла Джейн. — «Баллентрі».

— Саме так, детективе.

Джейн перевела погляд на чоловіка.

— Ця назва все спливає й спливає, правда?

— Погляньте на дату його зникнення, — сказала Мора. — Ось що привабило мою увагу. Друге січня.

— За день до вбивств в Ешберні.

— Цікавий збіг, не думаєте?

— Розкажіть ще про «Пірамід», — попросив Гебріел.

Лукас кивнув.

— Це транспортне й охоронне крило «Баллентрі», саме такі послуги вони надають у воєнних зонах. Хай би що було потрібно нашим оборонцям за кордоном — охоронці, транспортний супровід, приватна поліція, — «Баллентрі» може це забезпечити. Вони працюватимуть у тих частинах світу, де немає дієвих урядів.

— Наживаються на війні, — сказала Джейн.

— Ну а чому б ні? На війні можна чимало заробити. Під час конфлікту в Косово приватні вояки «Баллентрі» захищали будівельні команди. Зараз вони керують приватними поліцейськими силами в Кабулі й Багдаді, у містечках на Каспійському морі. За все платять американські платники податків. Саме так Чарльз Дезмонд і забезпечив собі яхту.

— Я працюю не на ту поліцію, чорт забирай, — сказала Джейн. — Може, краще було б поїхати до Кабула, і в мене теж була б яхта.

— На цих людей вам не захочеться працювати, Джейн, — сказала Мора. — Не тоді, як почуєте, що до цього входить.

— Ви про роботу в бойових зонах?

— Ні, — відповів Лукас. — Про те, що вони залучені до доволі неприглядних схем. Щоразу як ви стаєте до роботи у воєнній зоні, мусите укладати угоди з місцевою мафією. Практичний підхід — укладати партнерства, тож місцеві бандити зрештою спів­працюють із компаніями типу «Баллентрі». На чорному ринку торгують чим завгодно — наркотиками, зброєю, алкоголем, жінками. Кожна війна відкриває нові нагоди, і всі хочуть долучитися до трофеїв. Ось чому за контракти в цій сфері йде така конкуренція. І не лише за самі контракти, а й за нагоду долучитися до бізнесу на чорному ринку, який неодмінно до них додається. «Баллентрі» минулого року підписала більше угод, ніж будь-які підрядники міністерства оборони. — Він помовчав. — Частково саме через це Чарльз Дезмонд і робив свою роботу так добре.