— Так.

— Поясните, чому це важливо? Бо я певен, що багато в кого є татуювання зі скорпіоном.

Конвей потягнувся по аркуш.

— Кажете, це було в нього на спині? І встановити особу не вийшло?

— Перевірка відбитків пальців нічого не дала.

— Дивно, що їх не було в базі.

— Чому? — запитав Сілвер.

Гебріел подивився на нього.

— Бо цілком імовірно, що цей чоловік — військовий.

— Ви це кажете з самого лише татуювання?

— Це не просте татуювання.

— Що в ньому особливого?

— Воно не на руці, а на спині. У морській піхоті такі татуювання називають «м’ясні ярлики», бо вони допомагають упізнати труп. У вибуху дуже легко можна втратити кінцівки. Тож багато хто з солдатів робить татуювання на грудях чи на спині.

Сілвер скривився.

— Нездорова якась причина.

— Але практична.

— А скорпіон? Він теж щось окремо значить?

— Мою увагу привернуло число 13, — сказав Гебріел. — Бачите, воно обведене жалом. Гадаю, йдеться про «Бойовий Трина­дцятий».

— Це військовий підрозділ?

— Експедиційний загін морської піхоти. Може використовуватися для спеціальних операцій.

— Тобто ви хочете сказати, що цей мрець був колишній морпіх?

— Колишніх морпіхів не буває, — завважив Гебріел.

— Так, звісно. — Сілвер виправився: — Він загиблий морпіх.

— І це приводить нас до деталі, яка бентежить мене найбільше, — вів далі Гебріел. — До того, що його відбитків немає в жодній базі даних. Немає записів про його службу.

— Тоді ви можете помилятися щодо значення цього татуювання. І двохкульних патронів.

— Або ж я маю рацію. І його відбитки спеціально витерли з системи, щоб зробити його невидимим для правоохоронців.

Запала довга тиша.

Раптом Сілвер вирячив очі, усвідомивши, на що натякає Гебріел.

— То ви кажете, що одна з наших розвідувальних агенцій витерла його відбитки?

— Щоб приховати спецоперації на нашій території.

— Кого саме ви звинувачуєте? ЦРУ? Військову розвідку? Якщо це був хтось із наших, мене про це точно не повідомили.

— Хай би хто був цей чоловік, хоч би на кого він працював, тепер зрозуміло, що вони зі спільником з’явились у тій палаті з однієї причини. — Гебріел глянув на Конвея. — Ви засідаєте в Сенатській комісії з розвідки. Маєте джерела.

— Але в цій ситуації я зовсім не в курсі, — похитав головою сенатор. — Якщо одна з наших агенцій замовила вбивство цієї жінки, то це серйозний скандал. Замовне вбивство на території США?

— Це вбивство пішло не так, — сказав Гебріел. — Докторка Айлс увійшла, перш ніж вони змогли з ним закінчити. Жертва не лише пережила замах, а й захопила заручників. Тепер це все широко висвітлюється ЗМІ. Провалена спеціальна операція, про яку напишуть на перших сторінках. Факти все одно стануть відомі, тому, якщо ви щось знаєте, можете мені сказати. Хто ця жінка, чому наша країна хоче її смерті?

— Це спекуляція, — відповів Сілвер. — Ваша теорія висить на тонкій нитці, агенте Дін. Від татуювання та кулі до замовного вбивства, спонсорованого урядом.

— Ці люди захопили мою дружину, — тихо сказав Гебріел. — Я готовий іти за будь-якою ниткою. Мушу знати, як усе це скінчити, поки нікого не вбили. Це все, чого я хочу. Щоб ніхто не помер.

Сілвер кивнув:

— Ми всі цього хочемо.

Коли Мора звернула на тиху вулицю Бруклайна, де стояв її будинок, уже було темно. Вона проїхала повз знайомі будинки, знайомі садки. Усе той же рудий хлопчисько кидав баскетбольного м’яча в корзину на гаражі. Як завжди, не влучав. Усе здавалося таким само, як учора, — черговий спекотний літній вечір у передмісті. «Але сьогодні все інакше», — подумала вона. Сьогодні їй не відпочивати з келихом холодного вина чи свіжим числом «Веніті Фейр». Як вона може насолоджуватися звичними радощами, знаючи, що саме зараз мусить переживати Джейн?

Якщо Джейн іще жива.

Мора поставила автомобіль у гараж, увійшла в будинок, вдячна за прохолодний подих кондиціонера. Зайшла не надовго, лише повечеряти нашвидкуруч, прийняти душ і перевдягнутися. І почувалася винною навіть за цей короткий перепочинок. «Принесу Гебріелові сандвічів», — подумала вона. Навряд чи він думає про їжу.

Вона щойно вийшла з душу, коли у двері подзвонили. Накинувши халат, Мора поспішила відчинити.

На ґанку стояв Пітер Лукас. Вони розмовляли лише нині зранку, але, судячи із зім’ятої сорочки та зморщок навколо очей, минулі години взяли своє.

— Пробачте, що так прийшов до вас додому, — сказав він. — Намагався зателефонувати кілька хвилин тому.

— Я не чула дзвінка. Була в душі.

Його погляд на мить упав на її банний халат. Тоді він відвів очі, дивлячись на точку в неї за плечем, наче йому було незручно дивитися на невдягнену жінку прямо.

— Можемо поговорити? Мені потрібна ваша порада.

— Порада?

— Щодо того, про що мене просить поліція.

— Ви говорили з капітаном Гейдером?

— І ще з тим ФБРником. Агентом Барсанті.

— Тоді ви вже знаєте, чого хочуть злочинці.

Лукас кивнув.

— Саме тому я тут. Мені треба знати, що ви думаєте про все це божевілля.

— Ви справді розглядаєте цю можливість?

— Мені треба знати, що зробили б ви, докторко Айлс. Я довіряю вашій думці.

Нарешті їхні погляди зустрілися, і Мора відчула, як пече щоки, зрозуміла, що інстинктивно тісніше зав’язує халат.

— Заходьте, — нарешті сказала вона. — Я вдягнуся, і ми все обговоримо.

Поки Лукас чекав у вітальні, Мора вполювала в шафі чисті слакси та блузу. Затрималася перед дзеркалом, скривилася, побачивши розмазану туш і сплутане волосся. «Він лише репортер, — подумала вона. — Це не побачення. Твій вигляд не має жодного значення».

Коли вона нарешті повернулася до вітальні, побачила, що він стоїть біля вікна й дивиться на темну вулицю.

— Знаєте, це набуло національних масштабів, — сказав він, розвертаючись до неї. — Просто зараз відео дивляться в Лос-Анджелесі.

— Це тому ви думаєте туди піти? Бачите в цьому шанс прославитися? Потрапити до заголовків?

— Авжеж, так і бачу: «Репортер отримує кулю в потилицю». Від такого заголовку аж голова обертом.

— Отже, ви розумієте, що це не найрозумніший крок.

— Я ще не вирішив.

— Якщо хочете від мене пораду…

— Я хочу не лише поради. Мені потрібна інформація.

— Що я можу вам сказати?

— Можете почати з того, що тут робить ФБР.

— Ви ж сказали, що мали розмову з агентом Барсанті. Не запитували його?

— Я чув, що агент Дін також займається справою. Барсанті мені нічого не каже. Чому бюро відправило двох агентів з Вашингтона для ситуації, якою мала б займатися бостонська поліція?

Його запитання стривожило Мору. Якщо він уже знав про Гебріела, то скоро має дізнатися й про те, що Джейн — заручниця.

— Не знаю, — збрехала вона.

Важко було витримати його погляд. Він дивився так пильно, що вона мусила відвернутися й сісти на диван.

— Якщо є щось таке, що мені краще знати, — сказав репортер, — сподіваюся, ви мені скажете. Я хотів би заздалегідь розуміти, на що йду.

— Гадаю, зараз ви знаєте стільки ж, скільки й я.

Лукас сів у крісло навпроти неї, дивився так прямо, що вона відчула себе метеликом на шпильці.

— Чого хочуть ці люди?

— А що вам сказав Барсанті?

— Розповів про їхню пропозицію. Про те, що вони обіцяли звільнити двох заручників, тоді до них прийдемо ми з оператором, поговоримо з цим типом і вони відпустять ще двох. Угода така. Можна тільки здогадуватися про те, що буде потім.

Мора подумала, що цей чоловік міг би врятувати Джейн життя. Якби він пішов туди, Джейн могли б випустити. «Я б пішла. Та я не можу просити цього чоловіка ризикувати власним життям, навіть заради Джейн».

— Не щодня можна отримати нагоду стати героєм, — сказав Лукас. — Так, це справді певний шанс. Багато хто з журналістів накинувся б на таке.

Вона засміялася.