— Що?

— Перемотайте.

— Далеко?

— Секунд десять.

Вордлоу насупився, дивлячись на нього, помітно збентежений тим, що ж могло його зацікавити. Він передав Гебріелові пульт.

— Прошу.

Гебріел натиснув перемотку, тоді відтворення. Камера позадкувала до вітальні й повторила огляд старого дивана, килимка. Далі перейшла до фоє й раптом хитнулася до вхідних дверей. Надворі на вкритих кригою гілках дерев сяяло сонце. У дворі розмовляли двоє чоловіків, один із них розвернувся до будинку.

Гебріел натиснув паузу, зупиняючи чоловіка на місці, в обрамленні одвірку.

— Це Джон Барсанті, — мовив він.

— Ви його знаєте? — запитав Вордлоу.

— У Бостоні він теж з’явився, — відповів Гебріел.

— Ну, схоже, що він усюди з’являється, так? Ми приїхали туди хіба що за годину до прибуття Барсанті з його командою. Вони намагалися нас перебити, і зрештою ми трохи повоювали на ґанку. А тоді отримали дзвінок від міністерства юстиції з проханням про співпрацю.

— Як ФБР так швидко дізналося про справу? — запитала Джейн.

— Ми так і не отримали відповіді на це запитання.

Вордлоу підійшов до відеоплеєра, дістав касету, а тоді розвернувся до неї.

— Ось із чим ми маємо справу. П’ять мертвих жінок, відбитків жодної в базах немає. Ніхто не повідомляв про зникнення. Усі — невідомі.

— Незаконні іммігрантки, — сказав Гебріел.

Вордлоу кивнув.

— Підозрюю — зі Східної Європи. У спальні внизу було кілька газет російською плюс коробка з-під взуття, повна фотографій Москви. Зважаючи на інші знахідки, можна скласти доволі точне враження про їхні заняття. У коморі — запас пеніциліну, екстрена контрацепція й коробка презервативів. — Він узяв теку зі звітами про аутопсію, передав Гебріелу. — Гляньте результати аналізів ДНК.

Гебріел перегорнув одразу до них. Прочитав:

— Численні сексуальні партнери.

Вордлоу кивнув.

— Складіть усе докупи. Компанія молодих, привабливих жінок живе під одним дахом, розважає чимало різних чоловіків. Скажімо так: це точно був не монастир.

Приватна дорога проходила через зарості дубів, сосон і карії. Крізь гілля пробивалися друзки сонячного світла, у зелених тінях густого підліску росли молоді деревця.

— Не дивно, що сусіди тієї ночі нічого не чули, — сказала Джейн, дивлячись на хащі. — Я жодних сусідів навіть не бачу.

— Думаю, вони попереду, за тими деревами.

Ще за тридцять метрів дорога стала ширшою, і авто несподівано виїхало на світло пізнього пообіддя. Перед ними височів двоповерховий будинок. Хоч і занедбаний зараз, він мав хороший кістяк: фасад із червоної цегли, широкий ґанок. Але нічого привітного в будинку не було: сталеві ґрати на вікнах, таблички «Стороннім вхід заборонено» на стовпах. Бур’яни по коліно уже запанували на всипаній гравієм доріжці — перша хвиля вторгнення, що торує дорогу для лісу. Вордлоу розповів їм, що два місяці тому спроби ремонту різко припинилися: обладнання постраждало від невеликої пожежі, яка випалила спальню на другому поверсі. Полум’я залишило чорні сліди на рамі вікна, замість вибитого скла досі була фанера. «Може, пожежа була попередженням, — подумала Джейн. — Це не дружній дім».

Вони з Гебріелом вийшли з винайнятої напрокат машини. Їхали з кондиціонером, тому спека заскочила їх зненацька. Джейн зупинилася на доріжці, вдихаючи густе, гнітюче повітря. На обличчі одразу ж виступили краплі поту. Хоча вона й не бачила комарів, та чула, як вони кружляють поблизу, і, ляснувши себе по щоці, побачила на долоні свіжу кров. Окрім гудіння комашні, нічого не було чути — ані звуків дороги, ані пташиного співу; навіть дерева стояли незворушно. Джейн відчула, як шию поколює — не від спеки, а він раптового, інстинктивного прагнення забратися звідси. Сісти назад в авто, замкнути дверцята й поїхати геть. Іти всередину не хотілося.

— Ну, подивимося, чи ключі Вордлоу досі працюють, — сказав Гебріел, рушаючи до ґанку.

Дружина нерішуче піднялася слідом за ним рипливими сходами, між дошками яких вибивалася трава. На відео Вордлоу була зима, рослин перед будинком не було. А зараз перила обвивали лози й пилок усипав поріг жовтим снігом.

Біля дверей Гебріел зупинився, спохмурнів, дивлячись на те, що лишилося від висячого замка, який колись захищав голов­ний вхід.

— Це тут давно, — мовив він, показуючи на іржу.

Ґрати на вікнах. Замок на дверях. «Це не захист від вторгнення, — подумала Джейн, — це все мало утримати людей усередині».

Гебріел поворушив ключем у замку й штовхнув двері. Вони з рипінням піддалися, надвір виплив застояний запах диму — наслідки пожежі. Можна вимити будинок, перефарбувати стіни, замінити завіси, килими й меблі, а сморід пожежі залишиться.

Він ступив усередину. Після невеликої паузи Джейн пішла за ним. Вона здивувалася, побачивши голу дерев’яну підлогу; на відео там лежав огидний зелений килим: вочевидь, забрали після ремонту. Перила на сходах, що вели вгору, мали прекрасне різьблення, стеля у вітальні була триметрова, з ліпниною — на відео з місця злочину цих деталей не було видно. На стелі були плями від води, схожі на темні хмари.

— Той, хто звів цей будинок, мав гроші, — завважив Гебріел.

Джейн підійшла до вікна, визирнула крізь ґрати на дерева. Пообіддя хилилося до вечора; лишилася хіба година до того, як світло згасне.

— Після будівництва це мав бути прекрасний дім, — сказала вона.

Але це було давно. До огидного килима й сталевих ґрат. До плям крові.

Вони пройшли через порожню, без меблів, вітальню. На квітчастих шпалерах були помітні сліди часу — відсталі краї, плями, жовтуватий відтінок від десятиліть сигаретного диму. Проминувши їдальню, вони зупинилися на кухні. Стола й стільців не було, перед очима — лише старий лінолеум, краї якого потріскалися й загорталися. Крізь заґратовані вікна просочувалося пообіднє сонце. «Тут померла старша жінка, — подумала Джейн. — Вона сиділа в центрі кімнати, прив’язана до стільця, пальці підставлені ударам молотка». Хоча Джейн зараз дивилася на порожню кухню, уява домалювала побачене на відео. Цей образ жив у сонячному вирі порошинок.

— Піднімімося нагору, — запропонував Гебріел.

Вони вийшли з кухні, спинилися перед сходами. Дивлячись на сходову клітину другого поверху, вона подумала: «Тут померла інша жінка, на цих сходах. Жінка з каштановим волоссям». Вона схопилася за перила, стиснула різьблений дуб і відчула власний пульс у кінчиках пальців. Їй не хотілося йти нагору. Але голос знову шепотів до неї:

«Міла знає».

«Я мушу щось там побачити, — подумала Джейн. — Голос до чогось мене веде».

Гебріел рушив нагору. Джейн пішла за ним повільніше, не зводячи очей зі сходинок, чіпляючись за перила липкою долонею. Різко зупинилася над світлішою плямою. Нахилилася, торкнулася нещодавно відшліфованої поверхні й відчула, як волосинки на шиї стали дибки. Закрити від світла вікна, побризкати сходи люміналом, і зернисте дерево точно засяє моторошним зеленим. Прибиральники спробували відтерти найгірші плями, але докази нікуди не поділися, вони були тут, де пролилася кров жертви. Тут вона померла, розпростерта на сходах, на місці, якого зараз торкалася Джейн.

Гебріел уже був на другому поверсі, ходив кімнатами.

Вона пішла за ним. Нагорі запах диму був сильніший. На стінах у коридорі були тьмяні зелені шпалери, підлога — темний дуб. Двері були розчахнуті, з них лилися прямокутники світла. Джейн звернула в перші-ліпші двері, побачила порожню кімнату зі схожими на привиди квадратами на стінах, там, де колись висіли картини. Це могла б бути порожня кімната будь-якого порожнього будинку, без жодних слідів мешканців. Вона перейшла до вікна, підняла раму. Ґрати були на місці. «У пожежу не втечеш», — подумала Джейн. Навіть якби вдалося вилізти, довелося б стрибати на гравій з висоти чотирьох з половиною метрів, і жодні кущі не полегшили б падіння.

— Джейн! — почула вона Гебріела.

Поспішила на голос, через коридор, до іншої кімнати.