Щось заторохкотіло ззаду, вона смикнулася, автоматично схопившись за зброю. Рука завмерла на кобурі, коли виявилося, що це лише нечупарний чоловік із торбою алюмінієвих бляшанок. Джейн знову всілася на лавці, серце калатало. Парком пролетів вітерець, здійняв брижі на воді, яка замерехтіла блискітками відображення вогників. Чоловік із бляшанками потягнув свою торбу до великої урни біля її лави й почав длубатися в смітті. Він неквапом розкопував свої скарби, і про кожну знахідку сповіщав цимбалевий дзвін алюмінію. Невже він ніколи не піде? Вона гнівно підвелася, щоб забратися подалі.

Задзвонив мобільний.

Джейн сунула руку до кишені, вихопила телефон.

— Алло? Алло?

Тиша.

— Я тут, — сказала вона. — Сиджу біля ставка, де ти й сказала. Міло?

Чутно було лише удари її власного серця. Зв’язку не було.

Вона різко розвернулася, продивилася парк, але побачила лише тих само людей, що й раніше. На лавці милувалася пара, грала на гітарі молодь. І чоловік із торбою бляшанок. Він не ворушився, завмер над смітником, наче виглядав крихітну коштовність у горі газет та обгорток їжі.

«Він слухає».

— Агов, — сказала Джейн.

Чоловік одразу ж випростався. Почав відходити, торохкочучи бляшанками.

Вона рушила за ним.

— Треба поговорити.

Чоловік не озирався, але й не зупинявся. Наддав ходу, знаючи, що його переслідують. Джейн помчала за ним, наздогнала вже на тротуарі. Схопила за куртку, смикнула. Вони витріщились одне на одного під ліхтарем. Джейн побачила запалі очі, не­охайну бороду з плямами сивини. Дихання смерділо алкоголем і гнилими зубами.

Він відбив її руку:

— Ти що робиш? Дамочко, якого дідька?

— Ріццолі? — гавкнув у навушнику голос Мура. — Підкріплення потрібне?

— Ні. Ні, все гаразд.

— До кого це ти говориш? — спитав безхатченко.

Джейн розлючено відмахнулася від нього.

— Іди. Забирайся звідси.

— За кого ти себе маєш, командуєш тут?

— Просто йди.

— Ага, ага, — пирхнув чоловік і потягнув за собою торбу з бляшанками. — У парках стало стільки божевільних…

Джейн розвернулася й зрозуміла, що її оточили. Гебріел, Мур і Фрост — усі стояли на відстані кількох метрів від неї захисним колом.

— От же ж, — зітхнула вона. — Я просила про допомогу?

— Ми не знали, що відбувається, — сказав Гебріел.

— Тепер усе зіпсовано.

Вона роззирнулася, і парк видався їй ще порожнішим. Парочка йшла геть від лавки, лишилися тільки дітлахи з гітарою, реготали собі десь у тінях.

— Якщо Міла була тут, то тепер знає, що це підстава. Тепер і близько до мене не підійде.

— Дев’ята сорок п’ять, — сказав Фрост. — Що скажете?

Мур похитав головою.

— Закінчуємо. Сьогодні вже нічого не буде.

— Усе було добре, — сказала Джейн. — Кавалерія не була потрібна.

Гебріел поставив авто на своє місце за будинком, вимкнув двигун.

— Ми не знали, що відбувається. Побачили, що ти біжиш за тим чоловіком, а тоді здалося, що він на тебе замахнувся.

— Він просто намагався від мене забратися.

— Я цього не знав. Думав лише… — Він зупинився й глянув на неї. — Просто відреагував. От і все.

— Знаєш, ми її, напевно, загубили.

— То й загубили.

— Говориш так, наче тобі начхати.

— Знаєш, на що мені не начхати? Щоб ти не постраждала. Це важливіше за все.

Він вибрався з машини, Джейн слідом за ним.

— Ти, бува, не пригадуєш, чим я заробляю на життя? — спитала вона.

— Намагаюся не пригадувати.

— Раптом моя робота перестала тебе влаштовувати.

Гебріел зачинив двері авто й подивився їй в очі понад дахом.

— Визнаю. Зараз мені важко це прийняти.

— То ти просиш мене піти з роботи?

— Попросив би, якби знав, що це зійде мені з рук.

— І чим мені тоді займатися?

— Ось тобі новаторська ідея: можеш сидіти вдома з Реджиною.

— Коли це ти почав так старомодно до мене ставитися? Аж не віриться, що ти це справді сказав.

Гебріел зітхнув, похитав головою.

— Мені самому не віриться.

— Гебріеле, ти знав, хто я така, коли ми одружувалися.

Джейн розвернулася й пішла до будинку. Уже піднімалася на другий поверх, коли почула його голос знизу сходів:

— Можливо, я не знав, хто я такий.

Вона глянула на нього.

— Що ти маєш на увазі?

— Ви з Реджиною — це все, що в мене є. — Він почав повільно підніматися, поки не опинився віч-на-віч з нею на майданчику. — Я раніше ні про кого не хвилювався, нічого не боявся втратити. Не знав, що це так мене лякатиме. Тепер маю цю величезну, відкриту ахіллесову п’яту і спроможний думати тільки про те, як її захистити.

— Ти не можеш її захистити, — відповіла Джейн. — Просто маєш жити з цим. Так воно буває, коли в тебе є родина.

— Це завелика втрата.

Двері їхньої квартири раптом відчинилися, у коридор висунулася голова Анджели.

— Так і зрозуміла, що це ви там.

Джейн розвернулася до неї.

— Привіт, мам.

— Я саме її вклала, тож говоріть тихенько.

— Як вона?

— Точнісінько така ж, як ти в її віці.

— Усе аж так погано?

Увійшовши до квартири, Джейн була заскочена тим, якою охайною вона стала. Тарілки перемиті й складені, усі поверхні витерті. Обідній стіл прикрашала мереживна серветка. Коли це в неї взагалі з’явилася мереживна серветка?

— Посварилися, так? — спитала Анджела. — Це видно, навіть якщо просто глянути на вас.

— Невдалий вечір, от і все.

Джейн зняла піджак, повісила до шафи. Коли розвернулася до матері, помітила, що Анджела не зводить очей з її кобури.

— Ти ж покладеш цю штуку під замок, правда?

— Завжди так роблю.

— Бо діти і зброя…

— Добре, добре. — Джейн зняла пістолет, опустила до шухляди. — Знаєш, їй ще місяця немає.

— Вона розвивається швидко, як і ти. — Анджела глянула на Гебріела. — Я тобі не розповідала, що Джейн накоїла, коли їй було три?

— Мамо, він не хоче цього слухати.

— Ні, хочу, — заперечив Гебріел.

Джейн зітхнула.

— Там ідеться про запальничку і штори у вітальні. І пожежників Ревере.

— А, он ти про що, — сказала Анджела. — А я про це вже й забула.

— Місіс Ріццолі, може, розкажете мені, поки я везтиму вас додому? — запропонував Гебріел, дістаючи з шафи светр Анджели.

У сусідній кімнаті раптом завила Реджина, оголошуючи, що не погоджується бути вкладеною. Джейн пішла до неї, вийняла дочку з колиски. Коли повернулася до вітальні, Гебріел з її матір’ю вже пішли. Колишучи Реджину в одній руці, Джейн підійшла до раковини й почала набирати теплої води в каструлю, щоб підігріти пляшечку. У двері подзвонили.

— Джейні? — затріщав голос Анджели в домофоні. — Впустиш мене? Я окуляри забула.

— Піднімайся, мамо.

Джейн натиснула кнопку й зачекала з окулярами біля дверей. Мати піднялася до неї.

— Я без них читати не можу, — сказала Анджела. Затрималася поцілувати свою метушливу онучку. — Тепер піду. У нього там двигун працює.

— Бувай, мамо.

Джейн повернулася до кухні. Вода вже переливалася через край каструлі. Вона поклала туди пляшечку і, поки суміш грілася, міряла кроками кімнату, заспокоюючи заплакану дочку.

У двері знову подзвонили.

«О, ма. Що ти цього разу забула?» — подумала вона й натиснула кнопку.

Пляшечка вже нагрілася. Вона сунула її Реджині до рота, але дочка виплюнула пипку, наче з огидою. «Маленька, чого ти хочеш? — із відчаєм подумала Джейн, несучи її до вітальні. — Якби ж ти мені сказала, що тобі потрібно!»

Вона відчинила двері матері.

Але на порозі стояла не Анджела.

Дівчина прослизнула до квартири повз Джейн, не сказавши й слова, і замкнула за собою двері. Тоді прожогом кинулася до вікон, швидко опустила жалюзі одні за одними, поки Джейн спантеличено на неї дивилася.

— Що це ти таке робиш?

Непрохана гостя розвернулася до неї, приклала палець до вуст. Вона була дрібна, радше дитина, ніж жінка; худа фігурка майже губилася в об’ємистому світшоті. Здавалося, кісточки в руках, що визирали з вицвілих рукавів, були тонкі, мов пташині, а роздута торба на тоненькому плечі наче тягнула його донизу. Руде волосся було підстрижене нерівними торочками, мов вона сама тримала ножиці й тяла всліпу. Очі в неї були бліді, прозорі, мов скло, з неприродним сіруватим відтінком. Це було голодне, хиже обличчя з гострими вилицями й поглядом, який метався кімнатою в пошуках пасток.