— Він приєднається до нас нагорі. Я хотіла скористатися нагодою і спочатку замиритися з вами, а вже потім переходити до справи. Те, що сталося сьогодні ввечері, просто непорозуміння.

— Те, що сталося, — порушення наших прав.

Глассер махнула на двері.

— Прошу, ходімо нагору і все обговорімо.

Вони пройшли коридором до ліфта, Глассер вставила кодовану картку, натиснула кнопку верхнього поверху. З підвалу вони піднялися до пентгаузу. Двері роз’їхалися, і жінки ввійшли до кімнати з великими вікнами та видом на Рестон. Кімната була обставлена невиразно — типово для урядових кабінетів. Джейн побачила сіру канапу й крісла на бляклому килимку, стіл із кавоваркою й тацею блюдець і чашок. На стіні висіла самотня оздоба — абстрактна картина з пухнастим оранжевим м’ячем. «Повісь таку в поліцейському відділку, — подумала вона, — і якийсь розумник точно домалює на ній мішень».

Ліфт зарипів, вона розвернулася й побачила, як із нього виходить Гебріел.

— Усе гаразд? — спитав він.

— Електрошокер був не надто приємний. Але так…

Джейн замовкла, упізнаючи чоловіка, який щойно вийшов з ліфта за Гебріелом. Це його обличчя вона сьогодні бачила на відео з місця злочину.

Джон Барсанті кивнув.

— Детектив Ріццолі.

Джейн глянула на чоловіка.

— Ти розумієш, що відбувається?

— Сядьмо всі, — сказала Глассер. — Час нам дещо розплутати.

Джейн втомлено опустилася на канапу поряд із Гебріелом. Поки Глассер наливала каву й роздавала чашки, усі мовчали. Після того, як з ними поводилися цього вечора, ця ввічливість була запізніла, і Джейн не була готова відмовитися від обґрунтованого гніву в обмін на саму лише усмішку й чашку кави. Вона навіть не сьорбнула — поставила горня на стіл у мовчазному протесті проти запропонованого цією жінкою перемир’я.

— Ми можемо запитувати? — спитала вона. — Чи це допит в один бік?

— Хотілося б мені мати змогу відповісти на всі ваші запитання. Але ми маємо захищати поточне розслідування, — сказала Глассер. — На вас це ніяк не вплине. Ми перевірили вас з агентом Діном. Ви обоє проявили себе видатними правоохоронцями.

— І все-таки ви нам не довіряєте.

Глассер кинула на неї погляд, такий же сталевий, як її волосся.

— Ми не можемо собі дозволити комусь довіряти. Не в такій тонкій справі. Ми з агентом Барсанті намагалися приховувати свою роботу, однак кожен наш крок відстежувався. Наші комп’ю­тери перевірялися, до мого кабінету вдерлися, і я не певна, що мій телефон надійно захищений. Хтось втручається в наше розслідування. — Вона поставила свою каву. — Я мушу знати, що ви тут робите й чому пішли до того будинку.

— Напевно, з тих само причин, з яких ви за ним спостерігаєте.

— Ви знаєте, що тут сталося.

— Бачили документи детектива Вордлоу.

— Ви далеко від дому. Чому вас цікавить справа в Ешберні?

— Чому б вам спочатку не відповісти на наше запитання? — запропонувала Джейн. — Чому міністерство юстиції так зацікавила смерть п’яти повій?

Глассер мовчала, вираз обличчя неможливо було прочитати. Вона спокійно сьорбнула кави, наче запитання її не стосувалося. Джейн не могла не відчути захвату до цієї жінки, яка поки що не показала жодної ознаки вразливості. Вочевидь, саме вона тут була головна.

— Ви знаєте, що особи жертв так і не було встановлено, — сказала Глассер.

— Так.

— Ми вважаємо, що вони — нелегальні мігрантки. Намагаємося дізнатися, як вони потрапили до країни, хто їх привіз і де саме вони перетнули кордон.

— Зараз скажете, що це питання національної безпеки?

Джейн не могла стримати скепсису.

— Тільки частково. Після одинадцятого вересня американці вважають, що ми зміцнили кордони, зупинили нелегальну міграцію. Це не зовсім так. Нелегальні переміщення між Мексикою та США за завантаженням усе одно подібні на велике шосе. У нас багато кілометрів берегової лінії без жодного контролю. Кордони з Канадою майже не патрулюються. А торговці людьми знають усі маршрути, усі нюанси. Увозити до країни жінок — просто. А щойно вони опиняються тут, не так складно поставити їх до роботи.

Глассер поставила чашку на столик. Нахилилася вперед, очі блиснули, мов наглянсоване чорне дерево.

— Знаєте, скільки жінок зайняті в секс-роботі в цій країні? У нашій начебто цивілізованій країні? Принаймні п’ятдесят тисяч. І йдеться не про повій. Вони — рабині, які служать проти своєї волі. Тисячі дівчат ввозяться до США і просто зникають, стають невидимі. Та все-таки вони навколо нас — у великих і маленьких містах. Сховані в борделях, замкнені в квартирах. І мало хто знає, що вони насправді існують.

Джейн пригадала ґрати на вікнах і подумала про ізоляцію в будинку. Не дивно, що він нагадав їй в’язницю. «Бо це саме в’язниця».

— Дівчата надто нажахані, щоб співпрацювати з владою. Якщо їх на цьому спіймають сутенери, наслідки будуть страшні. І навіть якщо їм вдасться втекти й повернутися до рідної країни, там їх теж можуть вистежити. Краще вже померти. — Глассер помовчала. — Ви бачили звіт про розтин жертви номер п’ять. Старшої.

Джейн ковтнула клубок у горлі.

— Так.

— Те, що з нею сталося, — дуже ясне повідомлення. «Лізтимете до нас — і теж так закінчите». Ми не знаємо, чим саме вона їх так розлютила, яку межу перейшла. Може, присвоїла чужі гроші, може, вела справи на стороні. Вочевидь, вона в тому домі була матрона, мала владу, але це її не врятувало. Хоч би що вона зробила не так, довелося за це заплатити. І дівчата заплатили разом з нею.

— То ваше розслідування не стосується тероризму, — сказав Гебріел.

— А до чого тут тероризм? — спитав Барсанті.

— Нелегальні мігранти зі Східної Європи. Можливі зв’язки з чеченцями.

— Цих жінок привезли до країни з комерційною метою, і ні для чого більше.

Глассер спохмурніла, глянула на Гебріела.

— Хто говорив вам про тероризм?

— Сенатор Конвей. І заступник директора Служби національної розвідки.

— Девід Сілвер?

— Він прилетів до Бостона через кризу з заручниками. Тоді вони розглядали ситуацію саме так. Загроза чеченського тероризму.

Глассер пирхнула.

— Девід Сілвер зациклений на терористах, агенте Дін. Бачить їх під кожним мостом.

— Він сказав, що тривога дійшла аж до верху. Тому директор Вінн його й відправив.

— Цій службі платять саме за такі думки. Так він виправдовує власне існування. Для цих людей «усе тероризм, повсякчас».

— Сенатора Конвея теж непокоїла ця можливість.

— Ви довіряєте сенатору?

— А не варто?

Втрутився Барсанті:

— Ви вели справи з Конвеєм, чи не так?

— Сенатор Конвей — член комісії з розвідки. Ми багато разів зустрічалися щодо моєї роботи в Боснії. Розслідування військових злочинів.

— Але чи добре ви насправді його знаєте, агенте Дін?

— Ви натякаєте, що ні.

— Він три терміни був сенатором, — сказала Глассер. — Щоб стільки втриматися, мусиш укладати чимало угод, іти на компроміси. Будьте обережні з тим, кому довіряєте, ось і все, що ми маємо на увазі. Самі вивчили цей урок уже давно.

— Тож вас непокоїть не тероризм, — сказала Джейн.

— Мене непокоять п’ятдесят тисяч зниклих жінок. Рабство в нашій країні. Насильство й експлуатація живих людей клієнтами, які хочуть лише добре потрахатися. — Вона замовкла, глибоко вдихнула. Тихо закінчила: — Саме в цьому річ.

— Схоже, це ваш особистий хрестовий похід.

Глассер кивнула.

— Уже майже чотири роки.

— То чому ви не врятували тих жінок в Ешберні? Мали знати про те, що коїлося в тому будинку.

Глассер промовчала, слова були зайві. Її вражений погляд підтвердив те, про що Джейн уже здогадалася.

Вона глянула на Барсанті.

— Це тому ви так швидко приїхали на місце злочину, практично водночас із поліцією. Ви вже знали, що там відбувається. Мусили знати.

— Отримали наведення за кілька днів до того, — підтвердив Барсанті.

— І не втрутилися негайно? Не врятували цих жінок?