— На виході повернете, мем, — сказав охоронець.

— Не забудьте, — додав Лукас, — або він переслідуватиме вас, мов той пес.

— Зрозуміла, — відгукнулася Мора, чіпляючи бедж на блузку. — У вас тут охорона краща, ніж у Пентагоні.

— Уявляєте, скількох людей щодня вибішує ця газета? — Він натиснув кнопку виклику ліфта, глянув на її обличчя й усмішки не побачив. — Ой. Ви, певно, одна з них. Це тому не перетелефонували?

— Чимало людей були незадоволені тією колонкою, яку ви про мене написали.

— Незадоволені вами чи мною?

— Мною.

— Я не так вас процитував? Не так представив?

Мора завагалася. Визнала:

— Ні.

— То чому ви злі на мене? Бо це помітно.

Вона глянула на нього:

— Я була з вами надто відверта. Не варто було.

— Ну, мені було приємно поговорити з відвертою жінкою, — сказав він. — Таке нечасто буває.

— Знаєте, скільки дзвінків я отримала? Про теорію воскресіння Христа?

— А. Це.

— Навіть з Флориди. Людей зачепило моє святотатство.

— Ви сказали те, що думаєте.

— З публічною роботою, як у мене, це буває небезпечно.

— Це нюанс вашої роботи, докторко Айлс. Ви — публічна особа, і якщо скажете щось цікаве, це потрапить у ЗМІ. Принаймні ви змогли сказати щось цікаве, на відміну від більшості тих, у кого я беру інтерв’ю.

Відчинилися двері ліфта, вони ввійшли. Знову будучи з ним наодинці, вона гостро усвідомлювала, що він її пильнує. Що стоїть до незручного близько.

— То чому ви мені телефонували? — спитала вона. — Намагаєтеся створити мені ще більшу халепу?

— Хотів дізнатись, як пройшли розтини Джо та Олени. Звіту так і не було.

— Я не завершила аутопсію. Тіла було переведено до лабораторії ФБР.

— Але ж ваше бюро мало тимчасовий контроль над ситуацією. Не віриться, що тіла просто лежали у вашому холодильнику і ви їх не оглядали. Це на вас не схоже.

— А що саме було б на мене схоже? — Мора подивилася на нього.

— Допитливість. Рішучість. — Лукас усміхнувся. — Упертість.

— Як у вас?

— З вами впертість мені нічого не дає. А я думав, що ми можемо потоваришувати. Не те щоб чекав чогось особливого.

— А чого ви чекаєте?

— Вечері? Танців? Принаймні коктейлів?

— Ви серйозно?

Репортер відповів, сором’язливо стенувши плечима.

— Варто було спробувати.

Ліфт відчинився, вони вийшли.

— Вона померла від вогнепальних поранень у бік і голову, — сказала Мора. — Гадаю, ви це хотіли знати.

— Скільки поранень? Скільки було стрільців?

— Хочете кривавих подробиць?

— Хочу точності. Це значить піти до самого джерела, навіть виставивши себе дурнем.

Вони пройшли відділом новин, повз репортерів, які клацали клавіатурами, до столу, на якому кожен квадратний сантиметр поверхні вкривали документи й наліпки з нотатками. Жодної фотографії дитини, чи жінки, чи бодай собаки. Це місце було призначене суто для роботи, хоча вона й спитала себе, скільки роботи можна спромогтися виконати в такому хаосі.

Лукас конфіскував стілець від сусіднього столу, прикотив для Мори. Стілець голосно завищав, коли вона на нього сіла.

— Отже, ви мені не перетелефоновуєте, — сказав репортер, теж сідаючи. — Але приходите до мене на роботу. Це можна вважати неоднозначним сигналом?

— Справа ускладнилася.

— І тепер вам щось від мене потрібно.

— Ми всі намагаємося зрозуміти, що сталося тієї ночі. І чому так сталося.

— Якщо ви маєте до мене якісь запитання, можна було просто взяти телефон. — Він пришпилив її до місця поглядом. — Я б вам перетелефонував, докторко Айлс.

Вони помовчали. За іншими столами дзвонили телефони, клацали клавіатури, а Мора з Лукасом дивилися один на одного, і повітря між ними гострилося роздратуванням і чимось іншим, чого вона не хотіла визнавати. Сильним духом взаємного притягнення. «Чи це мені тільки здається?»

— Пробачте, — нарешті сказав він. — Я поводжусь як придурок. Тобто ви ж приїхали. Навіть якщо задля своїх цілей.

— Ви теж маєте зрозуміти мою позицію, — відповіла Мора. — Як публічна особа, я постійно отримую дзвінки від репортерів. Дехто з них — тобто більшість — не дбає про збереження приватності жертв чи згорьованих родин, не кажучи вже про те, щоб не ставити під загрозу розслідування. Я навчилася бути обачна й стежити за словами. Забагато разів обпікалася на репортерах, які присягалися, що мої слова залишаться «поза протоколом».

— То ви тому не телефонували? Професійна обачність?

— Так.

— Інших причин не було?

— Які ще можуть бути причини?

— Не знаю. Може, я вам не сподобався.

Він дивився так пильно, що ставало важко підтримувати зоровий контакт. Їй було незатишно.

— Ви мені не «не подобаєтеся», містере Лукас.

— Йой. От тепер я знаю, що таке, коли тебе проклинають добрим словом.

— Я думала, у репортерів шкіра товща.

— Ми всі хочемо подобатися, особливо людям, якими захоплюємося. — Він нахилився ближче. — І, до речі, не містер Лукас. Пітер.

Знову тиша, бо Мора так і не зрозуміла, флірт то був чи маніпуляція. Для цього чоловіка це могло бути одне й те саме.

— Пролетів, як фанера над Парижем, — прокоментував Лукас.

— Мені приємні лестощі, але краще б ви говорили прямо.

— Я думав, що так і говорю.

— Вам від мене потрібна інформація. Мені від вас — так само. Просто не хотіла говорити про це по телефону.

Він із розумінням кивнув.

— Гаразд. Отже, простий обмін.

— Мені треба знати…

— Одразу до справ? Я навіть кави вам запропонувати не можу?

Лукас підвівся й пішов до кавника.

Глянувши на карафу, Мора побачила лише тягучі, мов смола, рештки й швидко сказала:

— Мені не треба, дякую.

Він налив собі кави й усівся.

— То звідки небажання обговорювати це по телефону?

— Багато чого… сталося.

— Багато чого? Хочете сказати, що ви не довіряєте власному телефону?

— Як я вже казала, це складна справа.

— Втручання федералів. Конфісковані балістичні докази. ФБР воює з Пентагоном. Ті, хто взяли заручників, досі не впізнані. — Він засміявся. — Так, я б сказав, що все стає дуже складно.

— Вам усе це відомо.

— Тому нас і називають репортерами.

— З ким ви говорили?

— Думаєте, я відповідатиму на це? Скажімо так: я маю друзів серед правоохоронців. І маю свої теорії.

— Щодо чого?

— Джозеф Роук і Олена. І що насправді стояло за ситуацією з заручниками.

— Ніхто насправді не знає відповіді.

— Але я знаю, що думають правоохоронці. Знаю, які в них теорії. — Він поставив горня на стіл. — Джон Барсанті провів зі мною години зо три, ви це знали? Усе смикав, розкопував, намагався дізнатися, чому Джозеф Роук хотів говорити лише зі мною. Є в допитах дещо цікаве. Той, кого допитують, може чимало дізнатися з запитань. Я знаю, що два місяці тому Олена та Джо разом були в Нью-Гейвені, де він застрелив копа. Можливо, вони були коханці, можливо — колеги за божевіллям, але після такого інциденту вирішили розділитися. Принаймні мали б вирішити, якщо були розумні, а тупими вони мені не здаються. Але мусили мати спосіб тримати контакт. Перегрупуватися за потреби. І вони обрали Бостон за місце зустрічі.

— Чому Бостон?

Він дивився прямо, погляду було не уникнути.

— Ви дивитеся на причину цього.

— Це ви?

— Це не з егоїзму. Я просто кажу про те, як, схоже, думає Барсанті. Джо й Олена чомусь побачили в мені героя-хрестоносця і приїхали в Бостон до мене.

— І це приводить нас до запитання, з яким прийшла я. — Мора нахилилася до нього. — Чому ви? Вони ж не з капелюха ваше ім’я витягли. Може, Джо й був психічно нестабільний, але він був розумний. Активно читав газети й журнали. Його увагу мало привернути щось, написане вами.

— Я знаю відповідь. Барсанті проговорився, коли питав про колонку, яку я написав на початку червня. Про «Баллентрі Компані».

Вони замовкли, поки повз них до кавника пройшла інша репортерка. Чекаючи, поки вона наллє собі кави, не зводили очей одне з одного. Лише коли жінка знову відійшла на достатню відстань, Мора сказала: