— Бачите, який рух? Вона могла вночі впасти з якогось мотор­ного човна. Сюди могло припливом принести.

— Менше з тим, — мовив Мур, — нам потрібен список усіх членів вашого клубу.

— Це справді необхідно?

— Так, містере Бойнтон, — відповів Мур спокійно, але дуже авторитетно. — Необхідно.

Скіп проковтнув решту своєї горілки. Голова в нього стала яскраво-червона від спеки, він витер піт з чола.

— Наші клієнти поставляться до цього не дуже добре. От виконуємо громадський обов’язок, дістаємо жінку з води й тепер усі стаємо підозрюваними?

Гебріел перевів погляд до берега, де до спуску задом під’їж­джала вантажівка, щоб спустити на воду моторний човен. Ще три вантажівки з човнами вишикувалися на стоянці, чекаючи своєї черги.

— Яка у вас уночі охорона, містере Бойнтон? — запитав він.

— Охорона? — стенув плечима Скіп. — Опівночі замикаємо двері клубу.

— А пірс? Човни? Охоронців немає?

— Ніхто сюди не вдирався. Човни всі замкнені. До того ж місцина тиха. Ближче до міста люди цілу ніч зависають біля води. А в нас — особливий маленький клуб. Місце, де можна від усього цього відпочити.

«Місце, де можна під’їхати до спуску вночі, — подумав Гебріел. — Під’їхати аж до води, і ніхто не побачить, як відкриваєш багажник, як дістаєш тіло й кидаєш у затоку Гінґем. Правильна течія віднесла б тіло далі, повз острови, до затоки Массачусетс».

Але течія могла рухатися в інший бік.

Задзвонив його мобільний. Гебріел відійшов від інших, зробив кілька кроків уздовж пристані й лише тоді відповів.

Це була Мора.

— Гадаю, вам варто приїхати сюди, — сказала вона. — Ми збираємося робити розтин.

— Який розтин?

— Охоронця з лікарні.

— Але ж причина смерті зрозуміла, правда?

— З’явилося інше питання.

— Яке саме?

— Ми не знаємо, хто цей чоловік.

— Ніхто з лікарні його не впізнав? Це ж був їхній співробітник.

— У тому й проблема, — сказала Мора. — Не був.

Із тіла ще не зняли одяг.

Гебріел був знайомий з жахами зали для розтинів, і вигляд жертви, з його досвіду, не особливо шокував. Він бачив лише одну вхідну рану, у лівій щоці; в іншому обличчя лишилося неспотвореним. Чоловікові було більше тридцяти, він мав охайно підстрижене темне волосся й м’язисту щелепу. Карі очі вже затягло плівкою, вони залишилися напіврозплющені. На нагрудній кишені висів бедж із прізвищем ПЕРРІН. Дивлячись на стіл, Гебріел бентежився переважно не через кров чи очі, які вже нічого не бачили; його лякало усвідомлення того, що та ж зброя, яка обірвала життя цього чоловіка, нині загрожує Джейн.

— Ми на вас чекали, — сказав доктор Ейб Брістол. — Мора вирішила, що ви захочете побачити все з самого початку.

Гебріел глянув на Мору, вбрану в халат і маску, — вона стояла біля столу, та не на звичному місці праворуч від тіла. Коли він раніше бував у цій лабораторії, вона тримала скальпеля, вона була головна. Він не звик бачити, що вона поступається владою у приміщенні, де завжди царювала.

— Не ви робите розтин? — спитав він.

— Не можу. Я була свідком його смерті, — сказала Мора. — Цим займатиметься Ейб.

— І ви досі не знаєте, хто він такий?

Вона похитала головою.

— У лікарні немає співробітників на прізвище Перрін. Керівник охорони приходив подивитися на тіло й не впізнав його.

— Відбитки пальців?

— Провели через систему. Поки що нічого не прийшло. Так само і з відбитками тієї жінки.

— То в нас тут Джон Доу та Джейн Доу? — Гебріел пильно подивився на тіло. — Хто, у біса, ці люди?

— Роздягнімо його, — звернувся Ейб до Йошими.

Двоє чоловіків зняли з тіла взуття та шкарпетки, розстібнули пояс, стягнули штани, викладаючи вбрання на чисте простирадло. Ейб у рукавичках обшукав кишені штанів і нічого не знайшов. Ані гребінця, ані гаманця, ані ключів.

— Навіть дрібних грошей немає, — завважив він.

— Хоч кілька монет мали б завалятися, — сказав Йошима.

— Кишені чисті. — Ейб підняв до них очі. — Форма новенька?

Вони зосередилися на сорочці. Тканина зашкарубла від засох­лої крові, довелося зідрати її з грудей, відкривши накачані груди й густе темне волосся. І шрами. Товсті, мов покручена мотузка; один скоса йшов нагору під правим соском, другий — діагонально від живота до тазової кістки зліва.

— Це не хірургічні шрами, — завважила Мора, суплячись зі своєї позиції в ногах столу.

— Я б сказав, що цей хлопчина потрапив у доволі неприємну бійку, — озвався Ейб. — Це наче старі шрами від ножа.

— Хочете зрізати рукави? — спитав Йошима.

— Ні, їх можна буде обробити. Знімемо так.

Вони перевернули тіло на лівий бік, щоб вивільнити руку. Раптом Йошима, глянувши на спину трупа, сказав:

— Ого. Подивіться на це.

Татуювання вкривало всю ліву лопатку. Мора нахилилася поглянути й аж відсахнулася, наче зображення було живе й отруйне жало готове до удару. Щиток був яскраво-синій. Клешні тягнулися до шиї чоловіка. Згорнутий хвіст огортав цифру 13.

— Скорпіон, — тихо мовила Мора.

— М’ясний ярлик вражає, — сказав Йошима.

Мора подивилася на нього, суплячись:

— Що?

— Ми в армії це так називали. Працюючи в моргу, я бачив справжні витвори мистецтва. Кобри, тарантули… Один хлопчина витатуював ім’я своєї дівчини на… — Йошима замовкнув, а тоді закінчив: — Я до свого й голку піднести не дозволив би.

Вони стягнули другий рукав і знову поклали тіло, вже оголене, на спину. Чоловік був ще молодий, та його плоть уже зібрала цілий реєстр травм. Шрами, татуювання. І останнє пошкодження: кульове поранення в ліву щоку.

Ейб підніс до рани лупу:

— Бачу, тут припалено. — Він подивився на Мору. — Вони були близько?

— Він нахилився над її ліжком і намагався її прив’язати, коли вона вистрелила.

— Можна подивитися рентгенівські знімки черепа?

Йошима дістав знімки з конверта, почепив на негатоскоп. Дві проекції, пряма й бокова. Ейб проманеврував своїм важким черевом навколо столу, щоб подивитися ближче на схожі на привидів тіні від кісток черепа й обличчя. Помовчав. Тоді подивився на Мору.

— Як ви сказали, скільки було пострілів? — запитав він.

— Один.

— Може, глянете?

Мора підійшла до негатоскопа.

— Не розумію, — пробуркотіла вона. — Це сталося в моїй присутності.

— Там однозначно дві кулі.

— Я знаю, що постріл був лише один.

Ейб повернувся до столу, пильно вдивився в голову трупа. В отвір від кулі з овальним ореолом припеченої шкіри.

— Вхідна рана лише одна. Якщо пістолет вистрелив двічі підряд, це могло б пояснити одну рану.

— Я чула не це, Ейбе.

— У всій тій веремії ви могли пропустити те, що пострілів було два.

Мора не зводила очей зі знімків. Гебріел ніколи не бачив її такою невпевненою в собі. У ту мить їй було помітно важко звести докупи те, що вона пам’ятала, з беззаперечним доказом, який сяяв з негатоскопа.

— Опишіть, що сталося в палаті, Моро, — попросив Гебріел.

— Нас там було троє, ми намагалися її знерухомити, — почала вона. — Я не бачила, як вона схопила пістолет охоронця, бо зосередилася на ремені на її зап’ястку, намагалася його застібнути. Саме змогла його схопити, коли пролунав постріл.

— А другий свідок?

— То був лікар.

— Що він пригадує? Один постріл чи два?

Вона розвернулася, їхні з Гебріелом погляди зустрілися.

— Поліція його не допитала.

— Чому?

— Бо ніхто не знає, про кого йдеться. — Уперше він почув в її голосі розуміння. — Схоже, я єдина його пам’ятаю.

Йошима розвернувся до телефона.

— Наберу відділ балістики, — сказав він. — Там знатимуть, скільки гільз лишилося на місці злочину.

— Почнімо, — сказав Ейб і взяв із таці скальпель.

Вони так мало знали про жертву. Ані справжнього імені, ані історії, ані того, як він опинився саме в цей час на тому місці, де загинув. Та коли ця аутопсія завершиться, вони знатимуть його ближче, ніж будь-хто до того.