Замість Зої Фоссі на екрані з’явився відеозапис — Олбані-стріт, майже та сама перспектива, яку вони бачили з вікна конференц-зали. Спочатку Гебріел не зрозумів, на що він має дивитися. А тоді з’явилася стрілка, помічне зображення, додане телеканалом, що вказувало на темну фігуру з нижнього краю. Чоловік цілеспрямовано проминув поліцейські машини, командний трейлер. Жоден із копів, що стояли поблизу, не намагався зупинити його, хоча один непевно глянув на нього.

— Ми збільшили зображення, щоб краще роздивитися цього типа, — сказав ведучий. Зображення виросло й завмерло, тепер невідомий заповнював увесь екран. — Схоже, що в нього є рушниця і якийсь наплічник. Темний одяг і справді зливається з іншими копами, саме тому наш оператор на той момент і не розумів, що саме знімає. На перший погляд здається, що на ньому однострій спецпризначенця. Але якщо придивитися, помітно, що на спині немає нашивки, яка вказувала б на його належність до команди.

Відео прокрутилося на кілька кадрів уперед і знову завмерло, цього разу — на обличчі чоловіка, який саме озирався через плече. У нього було негусте темне волосся й вузьке, майже виснажене обличчя. Не схожий на Рембо. Його лице опинилося лише на цьому кадрі, знятому з далекої відстані. Відео запустилося знову, простежуючи ходу чоловіка до будівлі, аж поки він не зник у дверях.

Зої Фоссі повернулася на екран з мікрофоном у руці.

— Ми намагалися роздобути офіційну заяву стосовно того, що тут сталося, Дейве, але ніхто з нами не говорить.

— Думаєте, поліції може бути трошки соромно?

— Це м’яко кажучи. На додачу до сорому, я чула, що в гру вступило ФБР.

— Не дуже тонкий натяк на те, що можна було впоратися краще?

— Що ж, наразі тут і справді панує хаос.

— Маєте підтвердження кількості заручників?

— Під час дзвінка до радіостанції прозвучала заява про те, що жінка затримала шістьох людей. Після того я чула від джерел, що це, найімовірніше, правдива кількість. Троє співробітників лікарні, лікар і двоє пацієнтів. Наразі ми намагаємося встановити імена…

Гебріел закляк на своєму стільці, люто дивлячись на екран. На жінку, яка так заповзято прагнула розкрити ім’я Джейн. Яка могла несвідомо приректи її на смерть.

— …Як бачите, за моєю спиною коїться та ще паніка. Палкі суперечки в цю спеку. Оператора іншого каналу, який намагався підібратися ближче до периметра, щойно кинули на землю. Одна людина змогла пройти за поліцейський кордон, тож вони не збираються допускати повторення. Але це все одно що замкнути стайню після того, як з неї вибігли коні. Або, у цьому випадку, забігли.

— Є якісь версії того, хто цей Рембо?

— Як я вже сказала, ніхто нічого не каже. Та ми чули, що поліція наразі перевіряє автомобіль, припаркований проти правил за два квартали звідси.

— Вони вважають, що це — авто Рембо?

— Схоже, що так. Свідок бачив, як чоловік виходив з нього. Гадаю, навіть Рембо потребує транспорту.

— Але який у нього мотив?

— Слід розглянути два варіанти. Можливо, він намагається бути героєм. Може, серед заручників — знайома йому людина й він взявся за власну рятувальну операцію.

— А другий варіант?

— Другий варіант страшний. Цей чоловік може бути підкріп­ленням. Він може приєднатися до злочинниці.

Гебріел відкинувся на спинку стільця, ошелешений тим, що раптом стало таким очевидним.

— Ось що вона мала на увазі, — сказав він тихо. — Жереб кинуто.

Ейб різко розвернувся до нього.

— То це мало якесь значення?

Гебріел скочив на ноги.

— Мені треба до капітана Гейдера.

— Це код активації, — сказав Гебріел. — Невідома зателефонувала на радіо, щоб озвучити цю фразу. Щоб її почули якомога ширше.

— Код активації чого? — перепитав Гейдер.

— Це заклик для підкріплення.

Гейдер пирхнув.

— То чому вона не сказала просто: «Люди, допоможіть мені»? Навіщо був код?

— Ви ж не були готові, правда? Ніхто не був. — Гебріел подивився на Стіллмена, чиє обличчя блищало від поту. — Чоловік пройшов крізь ваш периметр, несучи бозна яку зброю в наплічнику. Ви не були готові до нього, бо не чекали, що стрілець може ввійти до будівлі.

— Ми завжди знаємо, що це можливо, — сказав Стіллмен. — Саме тому й ставимо периметри.

— Як тоді він пройшов?

— Пройшов, бо точно знав, що робить. Вбрання, спорядження. Усе було добре продумано, агенте Дін. Чоловік був готовий.

— А поліція Бостона — ні. Ось навіщо код — заскочити вас зненацька.

Гейдер з розпачем подивився у відчинені двері трейлера. Хоча в ньому стояли два вентилятори й на вулиці вже панував пообідній затінок, у трейлері все одно було нестерпно жарко. Копи на Олбані-стріт пітніли й червоніли, репортери відступали до своїх кондиціонованих фургонів. Усі чекали, коли ж щось станеться, — то був спокій перед ураганом.

— Усе починає складатися, — мовив Стіллмен. Він слухав Гебріелові аргументи й супився дедалі більше. — Розгляньмо послідовність подій. Джейн Доу відмовляється вести переговори, навіть не говорить зі мною. Це тому, що вона не готова: спершу мусить прикрити спину. Їй потрібно посилити свої позиції. Вона телефонує на радіо, там передають код активації. Минає п’ять годин, прибуває чоловік із наплічником. Він приходить, бо його покликали.

— І так блаженно йде на самогубство? — перепитав Гейдер. — Невже бувають аж такі віддані друзі?

— Морпіх за своїх життя віддасть, — завважив Гебріел.

— За братів по зброї? Так, авжеж.

— Я так розумію, ви не служили.

Гейдер став ще червоніший.

— Хочете сказати, це якась військова операція? То який буде наступний крок? Якщо все так логічно, скажіть, що вони робитимуть далі?

— Підуть на переговори, — сказав Гебріел. — Вони зміцнили свої позиції. Гадаю, скоро вийдуть на зв’язок.

Втрутився новий голос:

— Цілком розсудливо, агенте Дін. Імовірно — ваша правда.

Усі розвернулися на кремезного чолов’ягу, який щойно вві­йшов до трейлера. Агент Джон Барсанті був, як завжди, вбраний у шовкову краватку й застебнуту донизу сорочку; вбрання, як завжди, сиділо на ньому не дуже добре. На здивування Гебріела він відповів стриманим кивком.

— Дуже прикро щодо Джейн, — сказав Барсанті. — Мене повідомили, що вас затягло в цей безлад.

— Ніхто не казав мені, що ви приїдете, Джоне.

— Ми стежимо за розвитком подій. Готові допомогти в разі потреби.

— Навіщо відправляти когось аж із Вашингтона? Чому не скористатися ресурсами Бостонського офісу?

— Бо, найімовірніше, дійде до переговорів. Було логічно відправити когось досвідченого.

Двоє чоловіків мовчки дивились один на одного. Гебріел подумав: «Досвід не може бути єдиною причиною присутності Джона Барсанті». ФБР не мало звички надсилати людину заступника директора для нагляду за локальними переговорами.

— Хто тоді головує в переговорах? — запитав Гебріел. — ФБР? Чи поліція Бостона?

— Капітане Гейдер! — гукнув Емертон. — Маємо дзвінок з лікарні! На одній з їхніх ліній!

— Вони готові до переговорів, — мовив Гебріел.

Як він і передбачив.

Стіллмен з Барсанті перезирнулися.

— Ходіть, лейтенанте, — сказав Барсанті. Стіллмен кивнув і пішов до телефона.

— Ви на гучному зв’язку, — сказав Емертон.

Спеціаліст із переговорів набрав повітря, натиснув кнопку.

— Алло, — спокійно сказав він, — говорить Лерой Стіллмен.

Відповів чоловік із так само спокійним голосом. Доволі грубим, із натяком на південну протяжність.

— Ви поліціянт?

— Так, лейтенант Лерой Стіллмен, поліція Бостона. З ким я говорю?

— Ви вже знаєте моє ім’я.

— Боюся, що ні.

— То запитайте ФБРника. У вас там є ФБРник, правда? Стоїть у вашому трейлері?

Стіллмен глянув на Барсанті з виразом «звідки він, у біса, знає?» і сказав у слухавку:

— Перепрошую, сер. Я не знаю вашого імені, та хотів би знати, з ким веду розмову.

— Я Джо.

— Гаразд, Джо.

Лейтенант видихнув. Поки все йде правильно. Принаймні ім’я вони мають.