— Дай нам лапу! Дай лапу, песику! Ти ж у нас такий розумний пес. Ну, дай нам свою лапу! Дай же нам лапу!
Отуди к бісу! Його ручкання з клятим псищем скінчилося тим, що він ізсунувся з ослона і бехнувся б на пса, якби його не підхопив Елф, а сам плете свої околяси, мовляв, собак треба навчати, пестячи їх, і пес породистий, і пес розумний; слухаючи таке, аж плюнути хочеться. Тоді попросив Террі подати йому бляшанку з-під печива братів Джекоб і вишкрябав звідтам крихти для пса. Той гамнув їх за одним разом і язик вистромив довжелезний, просить іще. Мало не з’їв і бляшанку.
А Громадянин із Блумом завели балачку про те саме, про братів Ширів{609} і Вулфа Тона, який побував поблизу на Арбор-гіл, про Роберта Еммета і загибель за батьківщину і про той віршик Томмі Мура про Сару Керран і що вона далеко від рідного краю. А Блум красується із своєю дурною сиґарою та тлустими щоками, хоч кошенят ними бий. Феномен! І жінка його теж феномен неабиякий сама здорова як корова а спина завширшки така що можна на ній у кеглі грати. Колись вони мешкали в «Міському гербі» і як розказував мені Пісюн Берк там жила стара жінка з благуватим небожем і Блум намагався їй приподобатися цяцькався з нею грав у безик і певно розраховував що вона відпише йому якусь дещицю у своїй духівниці й перестав їсти м’ясо по п’ятницях бо стара постувала безперестану і благуватого бевзя виводив на прогулянки. І от одного разу повів він його по всьому Дубліну, не минаючи жодної забігайлівки, і в кожній вони закладали за комір, тож додому притягнув його п’яного як чіп і пояснив, що зробив це для того, щоб хлопець збагнув шкоду алкоголю, а три жінки накинулися на нього, як рій розлютованих ос, і ну допікати до печінок: і та стара, і Блумова жінка, й місіс О’Дауд{610}, хазяйка готелю. Господи-Боже мій, я мало кишки не порвав з реготу, слухаючи, як Пісюн Берк мавпує бабське кодло, що сварить Блума, а той своїм звичаєм бубонить але вам треба зважити на те що та але з іншого боку. Про цього бовдура мені розповідали ще одну цікаву річ: згодом він працював у винній лавці Пауера на Коуп-стрит, робив купажі, то п’ять разів на тиждень після роботи він вертався додому без задніх ніг на фіакрі після дегустації усіх своїх сьогоднішніх виробів у цьому закладі. Феномен!
— Слава героям! — проголошує Громадянин, піднімає кухоль і пильно дивиться Блумові просто в очі.
— Слава, слава, — підтримує його Джо.
— Власне, ви не зрозуміли суті того, що я хочу вам сказати, — править своєї Блум. — Я мав на увазі ось що…
— Sinn Fein! — каже Громадянин. — Sinn Fein amhaim[201]! Любі друзі з нами поруч, а вороги — вони супроти{611}.
Останнє прощання зворушило всіх до глибини душі. Усі дзвіниці, ближні й дальні, безперестану бамкали, звістуючи про свій жаль за загиблими героями, і з усіх боків довкола осередку скорботи линув приглушений стукіт сотень барабанів, який раз по раз перебивали лункі артилерійські залпи. Рокотіння грому і сліпучі спалахи блискавок, які опромінювали жахливе видовище, наводили на думку, що небесна артилерія невипадково демонструє зараз свою неймовірну потугу, щоб наддати страхітливости й так уже гнітючій картині. Страшна злива бурхнула потоками, наче відкрилися всі шлюзи небесні, на голі голови людського юрмиська, яке за найскромнішими підрахунками налічувало півмільйона душ. Уся поліція Дубліна на чолі з її начальником була задіяна для підтримання порядку в цьому юрмиську, і духовий оркестр із Йорк-стріт, щоб розважити люд, прикрасивши свої інструменти жалобним крепом, пречудово виконував незрівняну мелодію, знайомий нам із колиски витвір музи плачу Сперанци{612}. А для духовно спорідненого з нами люду, який прагнув сюди з усього обширу нашого краю, були впроваджені швидкі екскурсійні поїзди і диліжанси з м’якою оббивкою. Великим вкладом у спроби розважити публіку були виступи улюбленців Дублінського загалу, вуличних співців Л-н-г-н та М-лл-г-н, які у відомій усім своїй потішній манері виконали «У ніч перед тим, як Ларрі повели на шибеницю»{613}. Двоє наших незрівнянних комедіантів отримали неймовірний виторг, продаючи листівки з текстом цієї пісні шанувальникам гумору, і жоден із тих, чия душа плекає любов до щиро ірландського жарту без натяку на вульґарність, не дорікне їм за ці чесно зароблені пенси. А дітлахи з Притулку для Знайд Жіночої та Чоловічої Статі, які скупчилися біля вікон, що виходили туди, де відбувалася подія, були в захваті від такого несподіваного розширення спектру їхніх звичних розваг, і тут доречно буде вимовити слова подяки черницям Сестрам Доброчинницям за їхню чудову ідею надати бідолашним малюкам, позбавленим батьківського й материнського піклування, можливість побачити воістину повчальне видовище. Особи, близькі до віце-короля, серед яких помічено кілька вельми відомих у нашому світі леді, були запрошені їхніми ясновельможностями на велику трибуну з найвигіднішими місцями, в той час як для мальовничої чужоземної делегації, відомої під назвою Друзі Смарагдового Острова, була споруджена трибуна навпроти. Делегація, яка була присутня в повному складі, очолювалася командором Бачібачі Бенінобеноне (напівпаралізованого дуаєна довелося підняти на трибуну за допомогою потужного парового крана), ось її члени: мсьє П’єр-Поль Птіпоц, Владімір Вєлікошмарклін, архідрюк Леопольд Рудольф фон Свинбад-Худийталер, графиня Маруха Віруха Кицясоня Путряпешті, Гірам Ю. Бомбюст, граф Атанатос Карамелопулос, Алі Баба Бакшиш Рахат Лукум Ефенді, сеньйор Ідальго Кабальєро Дон Грішильйо і Палабрас і Патерностер де ла Малора де ла Малярія, Хокопоко Харакірі, Хай Хун Чан, Олаф Кобберкеддельсен, мінгерр Трик ван Трумпс, пан Полякс Піддеревський, Гускостав Прхклстр Кратчінабрітчісич, герр Бардакдиректорпрезидент Ганс Тецьки-Пецьки, ординарнийприватдоцентдержавнихгімназіймузеївсанаторіївсуспензоріївзагальноїісторії-екстраординарнийпрофесордоктор Кіґфрільд Юберальгемайн. Усі без винятку делегати у найрізноманітніших і найдошкульніших виразах затаврували це паскудне варварське дійство, яке їх запросили спостерегти. Потім серед делегатів ДСО розпочалася жвава дискусія (участь у ній узяли всі присутні), якого числа достеменно народився святий заступник Ірландії — восьмого березня чи дев’ятого{614}. Протягом суперечки пішли в хід гарматні ядра, ятагани, бумеранги, димові шашки, сікачі, парасолі, катапульти, кастети, мішки з піском, ломи, а також суперечники завзято молотили один одного кулаками. За зразковим полісменом — а ним вважається здоровань Макфадден — послали гінця в Бутерстаун. Той зразу відновив порядок і з неймовірною швидкістю зміркував, як вирішити згубну суперечку щодо дати: запропонував вважати, що святий народився сімнадцятого березня — число, яке об’єднує пропозиції обох сперечальних сторін. Дотепне рішення сподобалося всім ДСО і було схвалене одностайно. Весь їхній гурт щиро дякував довготелесому молодчазі полісменові за його поміч, хоча у багатьох із них фізії ще сочилися юшкою. Командора Бенінобеноне витягли з-під крісла головуючого, і його юрисконсульт Пагамімі{615} пояснив, що різноманітні речі, сховані в його тридцяти двох кишенях, він забрав у своїх молодших колег тоді, коли вони чубилися один з одним, сподіваючись привести їх до тями. Усі ці речі (серед них кілька сот жіночих і чоловічих золотих та срібних годинників) були незагайно повернені їхнім законним власникам, і між ними запанували мир і згода.
Спокійно, не пишаючись, Ромбольд зійшов на ешафот у бездоганному костюмі, і в петлиці улюблена його квітка Gladiolus{616} Cruentus. Про свою присутність він сповістив своїм стишеним ромбольдівським кахиканням, яке дехто намагався (безуспішно) наслідувати — коротким, силуваним, а проте неповторним, характерним тільки для нього. Увесь наш велелюдний наплив зустрів появу всесвітньо відомого ката з гучним захватом: леді із супроводу віце-короля нестямно вимахували хусточками, а чужоземні делегати ще з більшим завзяттям вітали його, горлаючи різними мовами: гох, банзай, ельєн, живіо, чінчін, полла кронія, гіп-гіп, вів, Аллах, і серед них можна було розчути лунке еввіва делегата з країни пісень (його високе подвійне фа нагадувало ті пронизливі ноти, якими євнух Каталані{617} чарував слух наших прапрабабусь). Рівно о сімнадцятій годині через мегафони пролунав сигнал до молитви, і всі голови враз оголилися; патріархальне сомбреро, яке зберігали в родині командора від часів революції Рієнці{618}, зняв із його голови особистий черговий медик, доктор Піппі. Вчений прелат, який мав дати героєві мученику перед стратою останню розраду нашої святої релігії, з щиро християнською покірністю став навколішки в калюжі дощової води і, задерши полу сутани собі на сиву голову, звернувся до престолу милосердя з палкою молитвою зглянутися над душею страдника. Біля колоди стояла страхітлива постать виконавця вироку, його обличчя ховалося у відерному горшку з двома круглими отворами, крізь які пекучим лютим поглядом визирали його очі. Чекаючи сигналу до дії, він випробовував своє страшне знаряддя, чи досить воно гостре, підгострював його, проводячи по своєму м’язистому рамені, або одтинав голови цілій отарі баранів, яку пригнали для цього шанувальники його жорстокого, проте необхідного вміння. На гарненькому столику з червоного дерева були впорядковано розкладені ніж, щоб розчленувати тіло скараного, набір струментів, щоб його тельбушити, (спеціально зроблених на замовлення всесвітньо відомою Шеффільдською фірмою ножових виробів Джон Раунд і Сини), горщик із теракоти, призначений для дванадцятипалої кишки, товстої кишки, сліпої кишки, апендиксу тощо, коли їх буде успішно видалено, а також два чималі молочні дзбани, щоб зібрати дорогоцінну кров дорогоцінної жертви. Завгосп об’єднаного притулку для котів та собак, тут же присутній, чекав, щоб забрати наповнені дзбани і віднести їх у свій доброчинний заклад. Упорядники цього ґрандіозного дійства вирішили попоштувати його героя чудовим частунком, який складався з яєшні з шинкою, добре просмаженого біфштекса з цибулею, гарячих булочок і міцного чаю, який підбадьорить і мертвого, а герой, приготувавшись до неминучої смерти, виявляв зразкове самовладання і живий інтерес до всіх перипетій драматичного видовища, проте він, прагнучи до високого і довершуючи своє самозречення, рідкісне в наші часи, висловив своє останнє побажання (виконане негайно), щоб його частунок розділили порівну між членами Товариства Хворих і Нужденних Квартиронаймачів на знак його уваги до них і пошани. Емоційний настрій загалу сягнув свого nec і non plus ultra[202], коли наречена його проштовхалася крізь тисняву глядачів, зашарівшися, і впала на його груди, на мужні груди того, хто ладен був вирушити у вічність заради неї. Герой обняв її гнучкий стан, ніжно шепочучи: Шейло, ти ж моя кохана{619}. Коли він назвав її так інтимно на ім’я, вона стала пристрасно цілувати всі містини свого коханого, які були доступні для її поривів, попри суцільний крій його в’язничного вбрання. Вона присягнулася йому, що ніколи не забуде свого хлопця-героя, який пішов на смерть, співаючи пісню, наче на матч ірландського футболу в парку Клонтерк, і солоні струмки їхніх сліз потекли єдиним потоком. Вона нагадала йому про щасливі дні їхнього дитинства на берегах Анни Ліффі, де вони тішилися невинними підлітковими розвагами, і, забувши про жахливі обставини сьогодення, вони сміялися від щирого серця, і весь огром глядачів разом із високоповажним пастором поринув у вир усезагальних веселощів. Це стовпище люду несамовитіло від радісного сміху. Однак довелося згадати про те, що їх чекає сумна дійсність, і вони востаннє потиснули одне одному руки. Потоки сліз знову ринули з їхніх сльозоточивих залоз, і все людське юрмище, зворушене до глибини душі, зайшлося нестямним плачем, та навіть слуга Христовий похилого віку і той був засмучений не менше, ніж інші. Здорові дужі хлопці, доглядачі порядку, привітливі крем’язні з ірландської королівської поліції, не соромлячись, відкрито послуговувались своїми носовими хусточками, витираючи сльози, і можна з певністю твердити, що в усьому цьому досі небаченому велетенському зборищі жодне око не залишилося сухим. А потім сталася оказія, що, певно, вразила кожного своєю незвичайною романтичністю. Річ у тім, що красунчик, який щойно закінчив Оксфордський університет, відомий своєю лицарською прихильністю до жіноцтва, показує свою візитну картку, банківський рахунок і родовідне дерево й пропонує свою руку й серце бідолашній юній леді, благаючи відразу призначити день шлюбу. І його пропозицію прийняли тут-таки. Кожній леді з тих, що присутні, вручили високохудожній сувенір — брожку з черепом і кістками, і цей дарунок, як коштовний, так і доречний, спричинився до нової хвилі радісного захвату; коли ж галантний вихованець Оксфорду (до речі, нагадаємо, нащадок одного з найшанованіших родів у історії Альбіону) настромив на палець нареченої, що мило зашарілася, коштовну обручку зі смарагдами у формі трилисника з чотирьох листів, захват публіки перейшов усі межі. Та навіть сам суворий начальник військової поліції Томкін-Максвелл ффренчмуллан Томлінсон, що керував сумною процедурою, той, який, не повівши вусом, розстрілював десятки сипаїв, прив’язуючи їх до жерла гармат, навіть він не спромігся стримати своїх природних почуттів. Його рука в броньованій рукавичці змахнула непрохану сльозу, й ті обрані бюргери, які складали його близький entourage[203], могли почути, як він мимрить сам до себе:
