Він гортав скручені аркуші, зачіпаючи підборіддям стоячий комірець. Може викликати сикоз. Через тісний комірець випаде волосся. Краще віддати газету, і хай собі йде.

— Забирайте її, — сказав містер Блум.

— Аскот. Золотий кубок. Зачекайте, — мимрив Бентам Лайонс. — Хвилинку. Максимум другий.

— Я збирався її геть к бісу, — пояснив містер Блум.

Бентам Лайонс враз підвів на нього погляд і хитрувато посміхнувся.

— Тобто як саме? — різко запитав він.

— Я кажу, що можете її забрати, — відповів містер Блум. — Я вже зібрався кинути її геть к бісу.

Бентам Лайонс постояв хвилину, вагаючись, із тією самою посмішкою; тоді простягнув, повертаючи, містерові Блуму розгорнені аркуші газети.

— Ну все, ризикну, — сказав він. — Ось, дякую.

І швидким кроком рушив до рогу Конвею. Ну що ж. Боже поможи!

Містер Блум, посміхнувшися, склав докупи аркуші газети в прямокутник і поклав усередину брусок мила. Верзе чоловік бозна-що, не збагнеш. Грає на кінських перегонах. Останнім часом у нас це просто зараза. Посильні хлопчаки ладні вкрасти, щоб поставити шість пенсів. Оголошують лотерею, приз — велика ніжна індичка. Обід на Різдво за три пенси. Джек Флемінг грав на присвоєні з каси гроші, потім дременув до Америки. Тепер у нього там готель. Такі ніколи не повертаються. Казани з м’ясом, якого було вдосталь у Єгипті.

Він бадьоро простував до мечеті з лазнями. Нагадує мечеть, з червоної цегли, мінарети. Бачу, в університеті сьогодні спортивні змагання. Подивився на афішу у формі підкови над ворітьми університетського парку: велосипедист зігнувся в три дуги. Нікудишня афіша. Треба було зробити круглу як колесо. А в ньому на спицях: вело, вело, вело, і посередині великими: університет. Отоді вона б відразу впадала в очі.

А ось і Горнбловер стоїть біля входу. Треба з ним дружити: може пустити туди й задурно. Як ся маєте, містере Горнбловере? Як ви ся маєте, сер?

Погода на диво чудова. От якби вона тривала така до кінця наших днів. Погода для крикету. Сидять собі під накриттям. Шість кидків і ще раз шість кидків. Аут. Гра у них тут не ладиться. У бетсмена нічого не вийшло. Капітан Буллер був ударив із лівого краю і розбив вікно в клубі на Кілдер-стрит. Такій команді грати хіба що на ярмарку в Доннібруку. Ось скуштуєте ви перцю^{169}, як на поле вийде Мак. Спекота. Вона мине. Безнастанний потік життя — і в цім потоці погляд наш шукає те, що нам найлюбіше.

А тепер насолодимося купіллю: чиста, наповнена водою ванна, прохолодна емаль, приємний тепленький струмінь. Це тіло моє.

Він тішився наперед тим, що його бліде тіло, намащене запашним розм’якшеним милом і ніжно обмите, повністю порине оголене в лоно тепла. Бачив, як його тулуб і кінцівки зависли під пожмуреною поверхнею води і стали поволі підійматися вгору, лимонно-жовті: його пуп, брунька плоті; і бачив, як колихаються темні волоски його розкошланого заросту, гойдаються у струмені навколо обвислого батька тисяч^{170}, навколо квітки, що гойдається мляво.

Мартін Каннінгем перший устромив голову з нап’ятим циліндром у скрипучу карету і, спритно вскочивши, сів. Містер Пауер ступив слідом за ним, обережно зігнувши своє довготелесе тіло.

— Сідайте, Саймоне.

— Прошу, я за вами, — сказав містер Блум.

Містер Дедалус швиденько насадив циліндр і скочив у карету, мовивши:

— Гаразд, гаразд.

— Ну що, всі вже? — спитав Мартін Каннінгем. — Сідайте, Блуме.

Містер Блум зайшов і вмостився на вільному місці. Він потягнув за собою дверцята, щоб вони причинилися щільно. Потім засунув руку в ремінну петлю і поважно визирнув у відчинене вікно карети на спущені штори авеню. Одну відхилено: якась стара визирає. Приплюснула до шибки носа. Дякує долі, що не її черга… Аж дивно, як вони мертвяками цікавляться. Радіють, що ми йдемо з цього світу адже, з’являючись, ми їм таких мук завдаємо. Мабуть, люблять це діло. Тишкуються по кутках. Тихо тупцяють у виступцях, аби він не прокинувся. Потому беруться до покійника. Споряджають його. Моллі з місіс Флемінг прибирають постіль^{171}. Потягни трохи до себе. Наш саван. Навіть гадки не маєш, хто тебе мертвого торкатиметься. І скупають, і голову змиють. Мабуть, зрізають нігті й стрижуть. Щось кладуть у конверт на згадку. Все одно потім виросте. Нечиста робота.

Всі чекали. Ні пари з уст. Мабуть, виносять вінки. Я сиджу на чомусь твердому. Ага, це мило в задній кишені. Краще його вийняти. Почекаю нагоди.

Всі чекали. Аж ось попереду зарипіли колеса; потім ближче; потім копита зацокали. Сіпнуло. Карета зрушила з місця, порипуючи й погойдуючись. Позаду зацокали інші копита, заскрипіли колеса. За вікном попливли штори і номер дев’ять, молоток завинений у креп, двері прочинені. Їхали ступою.

Вони все ще чекали, їхні коліна підскакували, аж поки карета звернула і поїхала трамвайною лінією. Трайтонвіл-роуд. Швидше. Колеса застукотіли по брукові, у дверях несамовито забряжчали шибки.

— Кудою він нас везе? — спитав містер Пауер, визираючи на обидва боки.

— Через Айріштаун, — відповів Мартін Каннінгем. Рінгсенд. Брунсвік-стрит.

Містер Дедалус хитнув головою, дивлячись у вікно.

— Чудовий давній звичай^{172}, — сказав він. — Приємно, що він ще існує.

Деякий час усі дивилися крізь вікна, як перехожі знімають шапки й капелюхи. Шана. Карета звернула з трамвайної лінії на рівнішу дорогу за Уотері-лейн. Містер Блум здивовано побачив юнака гнучкої статури, вбраного у жалобний стрій, капелюх з широкими крисами.

— Он ми проминули вашого приятеля, Дедалусе, — сказав він.

— Якого?

— Вашого сина і спадкоємця.

— Де він? — спитав містер Дедалус, перехиляючись через сидіння.

Карета, проїхавши повз розриті труби й насипи перекопаної дороги перед житловими будинками, нахилилася, повертаючи за ріг, знову звернула на трамвайну колію й покотилася далі, стукочучи колесами. Містер Дедалус ізнову відкинувся, питаючи:

— А цей поганець Мулліген теж був з ним? Його fidus Achates[80]^{173}?

— Ні, — відповів містер Блум. — Він був сам.

— Мабуть, живе на околиці у своєї тітоньки Селлі, — сказав містер Дедалус, — Гулдінгівське поріддя, п’яний куций рахівник і Кріссі, таткова улюблена бурулька, мудра дитина, що знає свого батька.

Містер Блум усміхнувся безрадісно до Рінгсєнд-роуд. Брати Уоллес, завод скляної тари. Доддерський міст.

Річі Гулдінг і правничий фах. Гулдінг, Колліс і Уорд, так він називає свою фірму. Від його жартів уже трохи цвіллю тхне. А був хлопець зух. У неділю вранці вальсував було на Стеймер-стрит з Ігнаціусом Галлахером^{174}, нап’явши на голову два капелюшки своєї господині. Гуляє, бувало, по місту до самого світа. Мабуть, тепер починає взнаки даватися: отой його біль у спині. Дружина прасує йому спину. Думає, що вилікується піґулками. Всі вони з хлібної м’якушки. Відсотків шістсот зиску.

— Він з усяким непотребом знається, — бурчав містер Дедалус. — Той гаспидський Мулліген, з усього висновуючи, геть зіпсований запеклий негідник. Його ймення смердить на весь Дублін. Та з поміччю Всевишнього і його пресвятої матері я докладу рук до цього діла і напишу коли-небудь такого листа його матері чи тітці, чи ким вона йому там доводиться, що їй очі рогом повилазять. Я доведу його до згуби, можете мені повірити.

Він підвищив голос, силкуючись перекричати торохкотіння коліс.

— Я не дозволю, щоб її племінник-виродок звів з пуття мого сина. Прикажчиків синок. Продавав тасьму у мого кузена Пітера Поля МакСвайні^{175}. Ні в якому разі.