Статечний^{1}, огрядний Красень Мулліган вийшов сходами на горішній майданчик вежі. В руках у нього була мисочка з мильною піною, а на ній лежали навхрест люстерко і бритва. Його жовтий, не підперезаний халат злегка надувався позаду від подихів ранкового вітерця. Він підніс догори мисочку і загугнявив^{2}:

— Introibo ad altare Dei[1].

Спинившися, зазирнув униз у темний колодязь із гвинтовими сходами і погукав грубим голосом:

— Виходь же, Кінчику! Виходь, богобоязливий єзуїте!

Урочисто він рушив до круглої гарматної платформи і ступив на неї. Потім озирнувся навколо і поважно тричі благословив вежу, весь навколишній обшир і гори, що прокидалися від сну. Тоді, угледівши Стівена Дедала, нахилився до нього і став швидко хрестити повітря, харчачи і хитаючи головою. Стівен Дедал, невдоволений та заспаний, сперся ліктями на верхній східець і холодно дивився на довге коняче обличчя, що, благословляючи його, хиталося і харчало, на білявий без тонзури чуб, наче пофарбований під колір світлого дуба.

Красень Мулліган зазирнув під люстерко і зразу ж прикрив ним мисочку.

— Марш у казарму! — скомандував він.

І додав голосом пастора:

— Тому що се, любі мої, є достеменна христина, тіло і душа, і кров, і все інше. Музику, прошу, повільніше. Заплющте очі, панове. Хвилинку. Щось там не так із білими кров’яними тільцями. Всім помовчати.

Він позирнув скоса вгору і заклично засвистів тривалим свистом, тоді завмер, пильно дослухаючись, а його рівні білі зуби яскріли золотими блискітками. Златоуст. І в тиші на відповідь йому пролунали два пронизливі свистки.

— Дякую, друзяко, — зразу ж озвався він. — Все вийшло, як треба. Вимикай струм.

Він скочив із платформи й поважно подивився на свого глядача, збираючи біля ніг складки широкого халата. Пухке затінене обличчя і масивне овальне підборіддя робили його схожим на середньовічного прелата^{3} — з тих, що опікуються мистецтвами. Губи його вигнулися в задоволеній усмішці.

— Смішна штуковина, — сказав він весело. — Твоє нісенітне прізвище, наче у давнього грека.

Грайливим жестом тицьнув у того пальцем і, посміюючись, пішов до парапету. Стівен Дедал піднявся зі сходів на майданчик і стомлено рушив слідом за ним, та не дійшов — сів на край платформи і став спостерігати, як той прилаштовує на парапеті люстерко, намочує в піні помазок і намилює щоки та шию.

А Красень Мулліган вів своєї веселим голосом.

— Моє ім’я теж нісенітне — Мáлакай Мýлліган, два дактилі. Але звучить воно як еллінське, хіба ні? Щось стрімке і веселе, як біг красеня бика. Нам із тобою конче треба побувати в Атенах. Поїдеш, якщо я вимантачу в тітоньки двадцять фунтів?

Він поклав помазок і захоплено вигукнув:

— Та хіба він поїде? Кволий єзуїт.

І урвавши свою мову, став старанно голитися.

— Послухай-но, Муллігане, — стиха промовив Стівен.

— Слухаю, мій любий друже?

— Чи довго ще Гейнс житиме в цій нашій вежі?

Красень Мулліган повернув голову, показуючи над правим плечем свіжовиголену щоку.

— Господи, до чого занудний тип, правда? — озвався він імпульсивно. — Природний занудний сакс. Він вважає, що ти не джентльмен. Господи, до чого вони кляті, ці англійці! У кожного повна кишеня грошей і нестравлення шлунку. Він, куди твоє діло, з Оксфорда! А до твого відома, Дедале, справжнє оксфордське мислення саме у тебе. Він не може тебе розчолопати. Та найкраще ймення для тебе придумав я: Кінчик, — гостряк, кінець ножа.

Він старанно голив підборіддя.

— Цілу ніч Гейнс марив про якусь чорну пантеру, — сказав Стівен. — Де тут у нього рушниця?

— Хлопець зсунувся з глузду, — завважив Мулліган. — А ти, мабуть, нажахався?

— Авжеж, — відповів Стівен, запалюючись пережитим страхом. — Лежати тут у темряві поряд із незнайомцем, який стогне і марить, що треба застрелити чорну пантеру. Ти рятував потопельників^{4}. А от я не герой. Якщо він залишиться, мене тут не буде.

Красень Мулліган насуплено розглядав бритву, вкриту мильною піною. Тоді скочив з підвищення і став квапливо порпатися в кишенях штанів.

— Щез! — зрештою буркнув він.

Підступивши до платформи, він застромив руку в Стівенову верхню кишеню і сказав:

— Дозвольте нам позичити ваш носовик, щоб витерти мою бритву.

Стівен не заперечував, і Мулліган витягнув та й розгорнув, тримаючи за ріжок, зіжмакану несвіжу носову хустку. Він ретельно витер лезо. По тому, розглядаючи хустку, сказав:

— Ось носовик барда. Він додає нової барви в кольори нашої ірландської поезії, сопливо-зеленої. Здається, можна відчути її на смак, хіба ні?

Він знову став на приступку парапету й обвів поглядом затоку. Його русявий, під колір світлого дуба, чуб ледь ворушився від подиху вітерця.

— Господи! — озвався він стиха. — Адже море саме таке, як його влучно назвав Алджі: лагідна сива мати. Хіба ні? Сопливо-зелене море. Мошонко-підтягуюче море. Епі ойнопа понтон[2]^{5}. Греки це греки, Дедале. Треба мені тебе просвітити. Слід тобі прочитати їх в оригіналі. Талатта! Талатта[3]^{6}! Наша велика лагідна мати^{7}. Ось підійди поглянь.

Стівен підвівся й підійшов до парапету. Сперся на нього і подивився вниз на воду і на пакетбот, що виходив з гавані Кінгстауна.

— Наша могутня мати, — сказав Красень Мулліган.

Він ураз одвів свій зосереджений погляд від моря і допитливо подивився в очі Стівенові.

— Моя тітка вважає, що ти вбив свою матір, — сказав він. — І тому вона не хоче, щоб я з тобою знався будь-яким чином.

— Хтось її та вбив, — похмуро відмовив Стівен^{8}.

— Невже ти, бісової віри Кінчику, не міг стати навколішки, коли просить твоя умируща мати? — дорікнув Красень Мулліган. — Я теж гіпербореєць^{9}, такий самий, як і ти. Та подумати тільки: твоя мати, конаючи, благає тебе стати навколішки^{10} і помолитися за неї. А ти відмовляєшся. От же є в тобі щось лиховісне…

Він урвав мову і ще раз злегка намилив іншу щоку. Губи його вигнулися у поблажливій посмішці.

— Але який чудовий лицедій, — промимрив він сам до себе. — Кінчик — найчудовіший з усіх лицедіїв.

Він голився зосереджено й мовчки, водячи бритву розміреними обережними рухами.

А Стівен, поставивши лікоть на нерівний граніт парапету, підпер долонею чоло і дивився на обстріпані лискучі краї рукава свого чорного піджака. Його серце щеміло від болю, який, проте, не був болем любови. Безмовна, вона була з’явилася йому вві сні після смерти, її змарніле тіло в просторому брунатному погребному вбранні пахтіло воском і палісандровим деревом, а коли вона, німотно йому докоряючи, схилилася над ним, то дихнула на нього вологим подихом могильної ями. З-поза потертої манжети він бачив море, яке поруч славив, називаючи великою ласкавою матір’ю, угодований голос. Кільце затоки й обрію заповнила зеленкувата рідина. Вазу білої порцеляни коло її смертельної постелі заповнювала зелена густа жовч, що вивергалася з її гнилої печінки в блювотних нападах, супроводжуваних гучними стогонами.