Гомеровому одноокому циклопові Поліфему в Джойса відповідає егоїстично-бундючний і націоналістично-непримиренний Громадянин, якому протистоїть лагідний та миролюбний Блум-Улісс.
[…]
13. Н а в с і к а я
В «Одіссеї» царівна Навсікая знаходить на березі моря знеможеного Улісса й веде його до палацу свого батька, царя феаків Алкіноя, тоді як у Джойсовому «Уліссі» юна дівчина Герті МакДауелл, «кривенька качечка», кокетує з Блумом-Уліссом, виснаженим після драматичної втечі з харчувального закладу Барні Кірнана, а стиль цієї інтерлюдії витримано в дусі «дамського мережива» жіночих романів.
[…]
14. Б и к и С о н ц я
Як Одіссеєві супутці, попри заборону свого проводиря, все-таки повбивали священних биків Сонця, так і чоловіки, що завітали до Притулку Материнства начебто зі шляхетною метою: морально підтримати породіллю, що вже три дні ніяк не розродиться, — поводяться геть як пиворізи-гультіпаки, і їхнє блюзнірство вбиває морально сестер-працівниць, а можливо, й декого з породіль, до котрих могли долинути гуки того гульбища.
[…]
15. Ц и р ц е я
Як гомерівська Цирцея перетворює Уліссових супутців на свиней, так Белла Коген, господиня веселого дому на Маббот-стрит (звучить, невипадково, майже як Макбет-стрит!) обертає лагідно-жіночного Блума в жінку — Блуму, але зрештою Блум таки долає лихі Беллині чари, як Гомерів Улісс — Цирцеїні.
[…]
III. Повернення
16. Є в м е й
Гомерів Одіссей, повернувшись на рідну Ітаку, домовляється з вірним свинопасом Євмеєм, як перемогти нахабних женихів, що домагаються Пенелопиної руки. Хоча «Притулок візника» й відповідає Євмеєвій хижі, а Козолуп — самому Євмеєві, відповідність тут лише приблизна, як приблизно співвідноситься вигадана Одіссеєм повість із побрехеньками «морського вовка» Мерфі. Однак те, як Блум відкрився Стівенові, а той — Блумові, луною вторує возз’єднанню Одіссея з Телемахом.
[…]
17. І т а к а
У Гомера Одіссей із Телемахом знищують женихів фізично, а в Джойса перемога Блума над своїми суперниками має суто моральний характер. Розвиток стосунків Батько — Син між Блумом і Стівеном провадить до символізму розіп’ятого Сина Божого.
[…]
18. П е н е л о п а
Після такого тривалого перебування читача в умах Стівена й Блума опинитися йому нарешті в свідомості Моллі Блум як сучасної Пенелопи — це мовби пірнути в бурхливу річку, життєдайні води якої тільки й спроможні оживити пустелю чоловічих метань-блукань.
[…]
О. Мокровольський
До дня Джеймса Джойса
Отож, український переклад ірландського мегароману нарешті — є. Переклад, створений-приурочений ніби до сторіччя початку роботи Джеймса Джойса над його новітньою «Одіссеєю» (1914-й рік). І — ніби до стодесятиріччя того червневого дня 1904-го, коли й відбувається дія цієї ново-епопеї… Може, трохи запізно? Адже невдовзі після своєї появи (1922 р.) «Улісс» був перекладений німецькою, французькою, чеською мовами. А по тому… А по тому чи не всі національні письменства-мови світу влаштували свого роду планетарний перекладацький концерт входження Джойсового гіпертвору у той чи той — свій «дім буття», у мовне річище свого часопростору. Відтак мовна мапа перекладів «Улісса» лише за останні десятиріччя: на суахілі, на грузинську, на білоруську, на російську… А також — нелінгвістично кажучи — на «південнокорейську». Драма ж українського перекладу «Улісса» — то ніби метонімія чи синекдоха (частина замість цілого) драми всієї української літератури відомої «епохи» (лексема, яка взагалі-то означає «зупинка»). Несправедливо забута галичанка Дарія Віконська ще у передвоєнному Львові заговорила про Джойса та ще й у «пандант» з мистецтвом іншого «парижанина» — Архипенка (див. про це: «Всесвіт», 1995, № 3/4). А майже через піввіку потому той же «Всесвіт», 1966 року, видрукував, у вельми кваліфікованих перекладах Олександра Тереха, кілька розділів «Улісса». Та ще й за кваліфікованою редакцією Григорія Порфировича Кочура. Але, напевне, невипадково супровідна до тієї публікації стаття Валентини Івашової називалася «Безвихідь Джеймса Джойса». Приблизно через десять років у тому ж часописі має з’явитися (вперше в СРСР) «Портрет митця замолоду» — переддень «Улісса» — у перекладі молоденького Ярослава Стельмаха. І дурнуватий цензор, посилаючись на колись почуте ним у студентсько-сталінські часи («Джойс — декадент»), спробував призупинити появу того «Портрета». А невдовзі згадана літературознавиця Івашова у відчаї кинулася до «союзного» керівництва Спілки письменників СРСР з проханням призупинити черговий ідеологічно-адміністративний погром у редакції «Всесвіту». На що тамтешній літературно-генеральний секретар: «Но мы не будем вмешиваться. Пусть сами украинцы решають свои дела». Словом, епоха «зупинок».
А проте нині українці нарешті вже самі вирішують свої справи і нарешті з’явився український переклад ірландського мегароману! Передовсім завдяки героїчним зусиллям Олександра Івановича Тереха, якого, на жаль, уже нема з нами. І завдяки його колегам, які ті зусилля продовжили (передовсім Олександр Миколайович Мокровольський).
А тепер, у тональності, зрозуміло, очевидної інтелектуальної авантюри, спробуємо подати бодай ніби «анотацію» Джойсового твору, провідний його «пароль», головне його «гасло», які — бодай частинно! — дозволять зрозуміти, чому ж українське письменство віддавна, з появи «Улісса», намагалося, у темпі то а л е г р о, то а н д а н т е (у відповідності зі своєю історією…) приєднатися до всесвітнього хору шанувальників-перекладачів тієї над-книги Книги того «абсолютного» соліста всесвітнього письменства, а власне прози у ньому.
…Світова література (тоді вона була ще не «літературою», а «словесністю») витворила ґрандіозну шерегу ґрандіозних епосів (приміром, «Одіссею», таку «модальну» для «Улісса»…) Але настав інший час, так званий Новий час. (Час, який на теренах англійської історії розпочався з упокорення нею історії ірландської; зокрема, засобами вельми елементарними: англійські карателі, зачувши ірландську мову, стріляли в її носія…). Але разом з тим той Час інтелектуально-естетично був напрочуд плідний. Серед іншого, він витворив зовсім новий епос: епос новоєвропейського міста. Передовсім великого міста. Його романний портрет. Роман — «буржуазний епос» (Гегель).
І насамкінець тієї уявної бібліотечної полиці стоїть книга, що під нею та полиця аж вгинається: «Улісс» Джеймса Джойса. Абсолютний рекорд «міського епосу». За своєю ні з чим не порівнянною повнотою своєї урбаністичної семантики. Інформаційно-цілковито завершений портрет модерного великого міста, що його, слідом за Шпенґлером, зазвичай називають «світовим». Нинішньому городянину тодішній Дублін, напевно, видався б урбаністичним малям. Але то вже була абсолютна модель самого принципу «великого міста». І Джойс естетично-вичерпно віддав той принцип.
Отож, Джойсів міський гіпер-епос і закинута туди людина. Людина-«молекула» чи навіть «атом». Людинка… Та ще й в ультракатолицькому Дубліні — іноетнічна-іновірна. Але як же розщепив цей атом романіст, що був сучасником уже перших, ще лабораторних спалахів атомної фізики! «Невичерпність матерії», як висловився візаві Джойса у цюрихській кав’ярні — Лєнін-Ульянов. Дилетант від філософії — тут, однак, він ніби зірку з неба схопив. Джойс же по-художницькому відкрив невичерпність самої людини — людини взагалі; закинув свій романний ехолот у ті її буттєві глибини, де попередня література побувала лише вряди-годи (приміром, Достоєвський чи улюбленець Джойса Флобер, або великі аутсайдери лірики позаминулого сторіччя, автентично прочитані лише у сторіччі минулому).
Отже, атомна фізика створила свою «оптику» для споглядання глибин матерії, Джойс в «Уліссі» подав свою — для інших, людських, глибин. Так званий «потік свідомості» (кінематографічний фаворит Джойса Ейзенштейн перший в СРСР читає «Улісса» і по тому його ентузіаст до останніх днів свого життя — запропонував переконливіший термін-синонім: «внутрішній монолог»): дивовижна за своєю і смисловою й іншою повнотою «стенограма» ґрандіозного буттєвого видовища у тих глибинах. Бездонних у всіх людських випадках: чи то у великого дублінця, чи то у його зовні крихітного неройця…
