З озера Кок тече повноводий ручай, звиваючися широкими петлями і наповнюючи вщерть зелено-золоті, оторочені піском лагуни. Тож мій ціпок може попливти туди. Ну, почекаю. Ні, тече вбік, течія наражається на каменюки, вирує, і вбік. Та годі вже про це. Послухай-но: ось чотирислівна мова хвиль: сіісуу, грсс, рсіісс, уусс. Палкий подих вод звідти, де морські змії, здиблені коні та скелі. Вони хлюпотять у заглибинах скель: плесь, плюсь, плись: приплюснуті у бочках. І виснажившися, їхня мова змовкає. А вони шумлять, розпливаючися довкола, пирскаючи піною, що вибухає так, неначе то розпукуються пелюстки квітів.

Стежачи за рухом припливу, він бачив, як вихиляються водорослини, поволі підводячись і мляво розправляючи руки, піднімаючи подоли спідниць, і погойдуючись у шепотливому плині прибулої води, простягають догори свої боязкі сріблясті пагони. День у день, ніч у ніч: підводяться разом з водою, а потім знову хиляться. Боже, вони стомилися: і чуючи шепіт припливного плину, вони зітхають. Святий Амвросій^{120} чув це, чув зітхання листя і хвиль, які чекають і не можуть дочекатися, коли настане їхня година, diebus ас noctibus iniurias patiens ingemiscit[61]. Зібрані невідомо для чого, а потім невідомо чому розпущені, то нахиляються туди, то відхиляються сюди: ткацький верстат місяця. Він теж знеможений, як і вони, знемагає, мов оголена красуня у своїх осяйних палатах під ласими поглядами коханців, він-бо тягне вагу всіх вод.

Глибина там сажнів п’ять. Пірнув на сажнів п’ять, мабуть, твій батько. Сказали: о першій годині. Потопельника виявили. На Дублінській мілині саме пік припливу. Суне перед собою купи ріні, зграї риб, уламки черепашок. І тут із глибин виринає труп, аж білий від соли і, погойдуючись, рушає до берега, крок за кроком, скоком-боком. Ось він. Зачепи його швидше. І вже не сховатися йому під гладінню морських вод. Він у нашій обладі. Отепер поволі.

Лантух трупних газів, з якого плющить смердюча гноївка. Зграйка верховодок, що ласували досхочу розм’яклою плоттю, притьмом вихоплюється крізь щілини його защебнутої ширіньки. Бог стає людиною стає рибою стає гускою стає купою пір’я^{121}, яким напихають перину. Подихом мертвих дихаю я живий, ступаю по порохах мертвих, поглинаю тельбухи, просочені сечею всіх мертвих. Ось його тіло перекинули через облавок, і воно поширює сморід своєї зеленої могили, а його провалена, наче проказою, дірка носа хрипить, звертаючись до сонця.

Морське диво: карі очі від соли посиніли. Морська смерть, найлегша з усіх смертей, доступних для людини^{122}. Старезний батько Океан^{123}. Prix de Paris[62]: бережіться підробок. Перевірте, щоб без претензій. Задоволення ми отримали величезне.

Стривай. Я пити хочу. Нахмарилося^{124}. Але ж хмар немає, правда? Гроза. І ось вона у всій своїй красі, горда блискавка розуму. Lucifer, dico, qui nescit occasum[63]. Hi. Мій капелюх і ціпок, і його, а чи мої, взувачки. Тепер куди? Та у вечірній край. Там вечір знайде себе сам.

Він узяв ціпок за держак, ширнув ним злегка, як шпагою, ніби граючись. Атож, вечір знайде себе в мені, знайде без мене. Кожний день доходить свого кінця. До речі, як там цей день наступного тижня? Вівторок буде найдовшим днем року. З новим роком, мамо, щастя прийде^{125} швидким кроком, скоком, боком. До Лаун-Теннісона, шляхетного поета. Già[64]. До старої відьми з жовтими зубами. І до мсьє Дрюмона, благородного журналіста. Già. А мої зуби — далі вже нікуди. Цікаво, чому? Помацати. І цей хитається. Шкаралупи. Чи можна сходити до дантиста з цими грішми? І цей. Беззубий Кінчик, надлюдина. Цікаво, чому це так, або, може, тут криється якась причинна причина-притичина?

Моя хустинка. Він її кинув. Пригадую. А чи я підібрав її?

Його рука марно обшукувала кишені. Ні, не підібрав. Краще куплю нову.

Він дбайливо поклав на прискалок суху козу, виколупану з носа. Хай дивляться, кому цікаво.

Позаду. Здається, там хтось стоїть.

Він озирнувся через плече, поглянув назад. Високо несучи рангоути своїх трьох щогл, із вітрилами на гітових салінга, у гавань проти течії безмовно плинучи додому, безмовний корабель.

Містеру Леопольду Блумові смакували нутрощі тварин і птахів. Він любив густий суп з гусячих потрухів, пупки, що відгонили горіхами, тушковане смалене серце, нарізану скибочками печінку, спряжену з хлібними кришками, смажену тріскову ікру. А над усе він любив смажені баранячі нирки, які залишали в роті тонкий, ледь відчутний запах сечі.

Нирки не сходили йому з думки, коли він тихенько сновигав по кухні, збираючи їй снідання на тацю з нерівним дном. У кухні було холодне світло й повітря, а надворі — тихий літній ранок. І йому закортіло чого-небудь перехопити.

Вугілля шаріло.

Ще одну скибку з маслом; три, чотири: досить. Вона не любила, щоб тарілка з верхом. Досить. Він повернувся, зняв з камінної полиці чайник і поставив його збоку біля вогню. Чайник стояв, похмурий гладкий коротун, виставивши носика. Скоро буде чай. Добре. Пересохло в роті.

Кішка напружено кружляла навколо ніжки стола, задерши вгору хвоста.

— Няв!

— О, і ти тут, мовив містер Блум, повертаючись од вогню.

Кішка на відповідь нявкнула і знову напружено подибала, нявкаючи, навколо ніжки. Точнісінько так вона дибає по моєму письмовому столі. Мурр. Почухай мені голову. Мурр.

Містер Блум цікаво й доброзичливо споглядав гнучку чорну звірину. Чистенька, гладка, лискуче хутро, біла плямка під ріпицею, зелені іскристі очі. Він нахилився до неї, сперши руки на коліна.

— Кицьки хочуть молока, — мовив він.

— Мрняв! — заволала кішка.

А їх називають дурними. Вони краще розуміють нашу мову, аніж ми їхню. Вона розуміє все, що їй треба. До того ж і мстива. Цікаво, який я їй здаюся. Заввишки з вежу? Ні, вона може на мене стрибнути.

— Киця боїться курчаток, — мовив він жартівливо. — Боїться ціпоньок. Зроду ще не бачив такої дурненької кицьки.

Жорстока. Від природи. Дивно, що миші ніколи не пищать. Їм наче подобається.

— Мрняв! — нявкнула кішка.

Вона бликнула своїми жадібними безсоромними очима і жалібно протягло нявкнула, показавши свої молочно-білі зуби. Він спостеріг, як звузилися від жадоби темні зіниці й очі стали наче зелені камінці. Потому він підійшов до полиці, взяв кухоль, який щойно наповнив Генлонів молочар, налив у блюдце тепло-пінявого молока і поставив повагом на підлогу.

— Мр-рав! — заволала кішка, підбігаючи до блюдця.

Вона тричі ткнулася носом і лизнула молоко; він спостеріг, що її вуса блищать у напівсутінках, наче дротини. Чи правда, що коли їх обрізати, коти не можуть ловити мишей? Чому? Мабуть, вони світяться в темряві, кінчики. Або, може, правлять у темряві за мацаки.

Він слухав, як вона хлепче. Яєшню з шинкою, ні. У таку посуху немає добрих яєць. Потрібна чиста свіжа вода. Четвер; сьогодні баранячих нирок у Барклі навряд чи дістанеш. Засмажити на маслі, трохи перчиком потрусити. Краще свинячі нирки у Длугача. Поки закипить чайник. Вона хлебтала повільніше, потім начисто вилизала блюдце. Чому з них такі шорсткі язики? Щоб краще хлебтати, суцільно пористі. Вона нічого не з’їсть? Він озирнувся навколо. Ні.

Тихенько порипуючи черевиками, він побрався угору сходами в хол, спинився під дверима спочивальні. Може, вона схоче чогось смачного. Тоненькі скибочки хліба з маслом вона зранку любить. А проте хтозна; може, цього разу.