КОРНІ КЕЛЛЕГЕР (сміючись, показує через плече на кеб, що стоїть біля риштування): Два комерсанти всіх частували шампаном у Джеммета. Геть мов князі які, їй-бо. Один із них програв два фунти на перегонах. То випили з горя, а тоді надумали розважитися з веселими дівчатами. То я їх у Беганів екіпаж і прямісінько до веселого кварталу.

БЛУМ: А я вертався додому по Гардінер-стрит і геть випадково…

КОРНІ КЕЛЛЕГЕР (сміючись): Авжеж! Вони й мене тягли до гулящих: за компанію, мовляв. Ба ні, кажу, так не піде. Це не для таких стріляних горобців, як оце ми з вами. (Знову сміється, косуючи тьмяним поглядом.) У нас, хвалити Бога, воно й дома знайдеться — чи не правду я кажу, га? Ха-ха-ха!

БЛУМ (силувано вторуючи): Хи-хи-хи! Атож. Я, власне, перевідував мого друга, Вірага, ви його не знаєте (бідолаха провалявся, хворуючи, цілий тиждень), ну, і ми хильнули по чарчині, а потім я саме чимчикував додому…

Кінь ірже.

КІНЬ: Йогогогого! Йогогогогодому!

КОРНІ КЕЛЛЕГЕР: Еге ж, а мені Беган і каже, кучер наш, коли ми лишили комерсантів тих двох у Когенихи, а я йому на це стань мовляв то я піду та й гляну. (Сміється.) Тверезі візники — це те, що якраз мені треба для катафалків. То як, підкинути його додому? Де він пробуває? Десь у Кабрі^{841}, га?

БЛУМ: Та ні, наче в Сендикоуві, — здається мені, щось таке він якось був зронив.

Стівен лежить собі й дихає до зірок. Корні Келлегер косує на коняку. Блум від дум впав у сум.

КОРНІ КЕЛЛЕГЕР (чухаючи потилицю): Сендикоув! (Нахиляється і гукає Стівена.) Егей! (Знову гукає.) Агей! Ну, що ж, він тут лежить на стружках, мов на перині. Тільки глядіть, щоб його не обікрали.

БЛУМ: Ні-ні. Його гроші й капелюх у мене, і ціпок також.

КОРНІ КЕЛЛЕГЕР: О! То й чудово. Він оклигає. Кістки цілі. Ну, а я попхаюся далі. (Сміється.) Бо вранці маю рандеву. Мертвих ховати. У спокій світу того.

КІНЬ: Іііігого!

БЛУМ: Доброї вам ночі. А я зачекаю трохи й одвезу його за кілька…

Корні Келлегер повертається до свого кеба й залізає в нього. Бряжчить збруя.

КОРНІ КЕЛЛЕГЕР (стоячи в бричці): Дбраніч.

БЛУМ: Браніч.

Кучер сіпає віжки й підохотливо хльоскає нагаєм. Бричка з конем помалу, незграбно задкують, розвертаються. Корні Келлегер на пасажирському сидінні похитує головою, посміюючись над Блумовим безталанням. Кучер приєднується до тих німо-пантомімічних веселощів — киває головою. Блум і собі приєднується до їхніх веселощів, відповідаючи киванням. Долонею і великим пальцем Корні запевняє, що ті два копи не потурбують сплюха, бо й що ще тут можна вдіяти. Нахилом голови Блум виражає вдячність адже Стівенові наразі тільки сну й треба. Бричка поверничка втім трімтімтім за ріг. Корні Келлегер іще раз трімтімтім запевняє в тім. Блум рукою відповідає Корні Келлегеру в тім що він, утім, запевне запевнений трімтімтім. Цокання копит і брязкання збруї затихають у міру їхнього в тім віддаляння трімтімтім. Блум, тримаючи в руках Стівенові ціпок і капелюх, прикрашений стружками, стоїть нерішуче. Тоді нахиляється над лежачим і трясе його за плече.

БЛУМ: Гей! Агей! (Відповіді немає. Він нахиляється знову.) Містере Дедале! (Жодної відповіді.) Погукати на ім’я. Як сновид окликують. (Схиляється знову й, повагавшись, наближає губи до вуха лежачого.) Стівене! (Без відповіді. Гукає ще раз.) Стівене!

СТІВЕН (зі стогоном): Хто це? Чорна пантера. Вампір. (Зітхає, потягується і майже незрозуміло, розтягуючи голосівки, мурмотить):

Перевертається на лівий бік, зітхає, скручується калачиком.

БЛУМ: Вірші. Добра освіта. Жаль. (Знову нахиляється й розщібає ґудзики Стівенової камізельки.) Щоб легше дихалось. (Обережно рукою, мов щіткою, змітає стружки зі Стівенової одежі.) Фунт і сім. Принаймні немає поранень. (Дослухається.) Що-що?

СТІВЕН (мурмотить):

Простягає руки, знову зітхає і скручується клубочком. Блум стоїть випростаний, тримаючи капелюха й ціпка. Віддалеки загавкала собака. Блум то зціплює, то розціплює пальці на ціпку. Не зводить погляду з простертої постаті, обличчя Стівена.

БЛУМ (бесідуючи з ніччю): Обличчя нагадує мені його бідолашну матір. Ліси мережаної тьми. Моря сиву далину. Здається, він сказав Фергусон. Дівчина. Якась дівчина. Це було б найліпше для нього. (Бурмотить.) …присягаюсь свято шанувати й завжди зберігати і ніколи не розкривати жодної частини чи частин, істини чи істин… (Бурмотить.) …на піщаному морському дні… за кабельтов від берега… де приплив спадає… і течія…

Безмовний, задуманий і пильний, стоїть він на сторожі, приклавши пальця до уст у жесті таємного навчителя. На темному тлі стіни повільно виникає постать, чарівний хлопчик літ одинадцяти, викрадене феями й підмінене дитя ^{842} ; він в ітонській курточці й кришталевих черевичках, на голові невеликий бронзовий шолом, а в руці книга. Він безгучно читає її справа наліво, усміхаючись, цілуючи сторінку.

БЛУМ (вражений, кличе без голосу): Руді!

РУДІ (дивиться в Блумові очі, не бачачи їх, і читає собі далі, усміхаючись, цілуючи книгу. На його щоках ніжний рум’янець. Ґудзики на одежі діамантові та рубінові. В лівій руці він тримає тоненьку паличку слонокости з бузковим бантиком. Біле ягнятко визирає з кишені його камізельки.)

Коли Стівен нарешті прокинувся, пан Блум змів із нього основну масу стружок, уручив капелюха з ціпком і взагалі, на манір доброго самаритянина, постарався його підбадьорити, в чому той мав украй велику потребу. Перебільшенням було б сказати, буцім він (Стівен) виявився не при своєму розумі, одначе розум його трохи таки хитався туди-сюди, і коли Стівен висловив бажання утамувати спрагу, пан Блум, попри глупу ніч і цілковиту недосяжність колонок із водою Вартрі^{843}, придатною коли не для внутрішнього, то бодай для зовнішнього користування, зумів-таки знайти вихід, умить зміркувавши, що їх напевне зарятував би так званий «Притулок візника», буквально камінцем докинути від Баттського моста: там, либонь, знайшлося б щось попити — на взір мінеральної води чи молока з содовою. Але як туди добутися — ось у чому була заковика. Якусь хвильку Блум постояв розгублено, одначе обов’язок наполегливо закликав його вжити дієвих заходів, і тому він став подумки перебирати всілякі можливі способи й варіанти, тоді як Стівен знай позіхав, мов заведений. Наскільки Блум міг роздивитися, його протеже був вельми блідий на обличчі, тож абсолютно годилося б скористатись бодай яким-небудь транспортним засобом, украй бажаним, зважаючи на їхній теперішній стан, адже обидва, зважте, були до краю виснажені, особливо Стівен, причім Блум усе сподівався, що й глупої ночі можна вишукати щось помічне для пересування. Відповідно, виконавши декілька простеньких попередніх дій, як, скажімо, трохи обтруситись-почиститись, хоча Стівен і забув прихопити свого намиленого носовичка по тому, як згадана річ вимушено послужила була голярській справі, обидва разом рушили по Бівер-стрит (власне, Бобровій вулиці, яку правильніше було б називати провулком) і добулися до ветеринарної лікарні й до вельми відчутного смороду візничих стаєнь на розі Монтгомері-стрит, а там звернули ліворуч і влилися, обійшовши крамничку Дена Берджина, в Ам’єн-стрит. Одначе, в чому він і доти був майже геть-то певен, ніде їм не завидніло жодної признаки котрого-небудь єху, що стовбичив би зі своєю таратайкою, чекаючи, хто б його найняв десь їхати; ото хіба під «Північною зіркою» стояв чотириколісний засіб, вичікуючи, либонь, на гуляк, котрі засіли в ресторані, бо жодні симптоми не виказали ані найменшого його ворушіння, коли пан Блум, аж ніяк не бувши професійним свистуном, двічі спробував привернути до себе увагу певною подобою свисту й натякаючи піднятими та зчепленими над головою руками на дугу.