— А про що ж тоді? — поцікавився Красень Мулліган.

— Про кривду, завдану мені, — відказав Стівен.

Красень Мулліган аж обкрутнувся на п’ятах.

— От неможлива людина! — вигукнув він.

І шпарко закрокував геть, огинаючи парапет. Стівен лишився на місці, задивившись на тихе плесо затоки в напрямку мису. Ось море й мис затягло серпанком. В очах пульсувала кров, затуманюючи Стівенові зір, і він відчував, як пашать щоки.

Хтось на весь голос загукав із вежі:

— Муллігане! Ви там, нагорі?

— Я вже йду, — відгукнувся Красень Мулліган.

А тоді ще обернувся до Стівена й сказав:

— Он глянь на море. Що йому до всіх кривд? Зацурай Лойолу^{21}, Кінчику, та рухайся вниз, до нас. Наш сакс уже бажає свого ранкового бекону.

Голова його затрималася на мить над східцями, якраз на рівні з дахом.

— І не кисни цілий день у цій зажурі, — ще порадив він. — Я такий розсмиканий. Начхай на ті скорботні думи.

Голова його щезла, але голос, хоч скільки опускався, знай бумкав, вибухаючи зі сходового отвору:

Тіні лісів безшелесно пропливали крізь мирний ранковий супокій, від сходів до моря — туди, куди він задивився. Біля берега й далі гладеньке плесо біліло слідами взутих у світло легких квапливих ніг. Білі груди моря млистого. Попарні сплети наголосів. Рука, торкаючи струни арфи, породжує сплети акордів. Білопінних поєднаних слів мерехтіння в припливі імлавому.

Хмара поволі наповзала на сонце, тінню затоку в темнішу зелень занурюючи. Вона лежала за спиною в нього, чаша гірких вод. Фергусова пісня. Я співав її самотою в домі, притлумлюючи довгі темні акорди. Двері до неї були відчинені, вона хотіла слухати мій спів. Безмовно, шанобливо і з болем у серці, я підступив до її ложа. Вона плакала на своєму злиденному ліжку. Над цими словами, Стівене: про гірку таємницю любови.

А де тепер?

Її секрети^{22}: в замкненій шухляді старі пір’ясті віяла, напахчені мускусом блокнотики з китичками для запису черги партнерів на танцях, бурштинове намисто. Змалечку на вікні у неї на осонні висіла клітка з пташкою. Вона ходила на різдвяні вистави пантоміми «Лютий турок» за участю старого Ройса і разом з усіма сміялася, коли він співав:

Примарні радощі, складені стосами, напахчені мускусом.

Складені стосами в пам’яті природи^{24} разом із її іграшками. Його пам’ять обтяжена сумними спогадами. Її склянка води з крану в кухні, коли вона збиралася йти причащатися. Яблуко з вирізаним осердям, начинене брунатним цукром-сирцем, печеться для неї на поличці в каміні, а надворі темний осінній вечір. Її гарні нігті закривавлені від роздушених вошей із дитячих сорочок.

Уві сні привиділася вона йому безмовна, її висхле тіло в просторих погребних шатах пахтіло воском і червоною деревиною, в її подиху, коли вона схилилася над ним, нечутно вимовляючи якісь потаємні слова, вчувався вогкий дух могильної ями.

Її осклілі очі вдивлялися з-за порога смерті, щоб уразити й пригнобити мою душу. Саме на мене. Примарна свічка висвічує її передсмертні муки. Примарне світло падає на спотворене судомою обличчя. Хрипіння умирущої жахає, всі стали навколішки і моляться. Її погляд на мені, хоче мене вразити в саме серце. Liliata rutilantium te confessorum turma circumdet: iubilantium te virginum chorus excipiat[6].

— Вампір! Трупожер^{25}!

— Hi, мамо. He займай мене і дай мені жити.

— Агов, Кінчику!

Співучий голос Красеня Муллігана долинув із долу вежі. Потім пролунав ближче, зі сходів. Стівен, усе ще з тремтінням слухаючи поклик своєї душі, відчув теплий промінь сонячного світла, і в повітрі позаду дружні слова.

— Дедале, ходи-но до хати, любий хлопчику. Сніданок на столі. Гейнс вибачається за те, що будив нас уночі. Все гаразд.

— Іду, — озвався Стівен, повертаючись.

— То йди ж, ради Христа, — спонукав Красень Мулліган. — Заради мене і заради всіх нас.

Його голова щезла і знову вигулькнула.

— Я йому розповів про твій символ ірландського мистецтва. Він каже, що дуже влучно. Натякни, хай би розщедрився на фунт, га? Тобто на гінею.

— Сьогодні у мене зарплата, — сказав Стівен.

— У шкільній конторі? — запитав Мулліган. — І скільки дадуть? Чотири фунти? Позич нам один.

— Ну, якщо хочеш, — погодився Стівен.

— Чотири золоті соверени! — захоплено вигукнув Красень Мулліган. — Ото вже погуляємо, набражимося так, що всі друїди будуть дивом дивуватися. Чотири потужні соверени.

Він підняв догори руки і потупотів униз кам’яними сходами, фальшиво виспівуючи з лондонсько-кокнійською вимовою:

Промені сонця вигравали над морем. Забута нікелева мисочка для гоління блищала на парапеті. Чому я маю її забирати? Може, залишити її тут до вечора, на знак забутої дружби?

Він підступив до мисочки, потримав хвилину в руках, відчуваючи її прохолоду, вдихаючи запах клейкої піни, в якій стирчав помазок. Саме так я носив тоді у Клонгоусі курильницю. Тепер я вже інший, а проте той самий. Знову служка. Прислужник слуги^{26}.

У похмурій склепінчастій житловій кімнаті вежі постать Красеня Муллігана у халаті шастала біля печі, то затуляючи, то відкриваючи її жовті спалахи. З високих вікон на вимощену плитами підлогу падали два стовпи блідого денного світла; і, заходячи в них, плавали, перекидаючись, клуби диму від вугілля та паленого жиру.

— Ми можемо учадіти, — озвався Красень Мулліган. — Гейнсе, відчиніть-но, прошу, оті двері.

Стівен поставив мисочку для гоління на шафку. Довготелесий хлопець, що сидів на підвісній койці, пішов до порога і відчинив внутрішні двері.

— Ключ у вас є? — пролунав голос.

— Він у Дедала, — відповів Красень Мулліган. — Ой гину, я задихаюся. — І, не відводячи погляду від печі, заволав:

— Кінчику!

— Він у дверях, — відгукнувся, підходячи, Стівен.

Ключ заскрипів, повертаючися двічі, масивні двері розчинилися навстіж, і в кімнату ринули сподівані світло і свіже повітря. Гейнс стояв на порозі, визираючи надвір. Стівен підсунув до столу свою валізу, поставлену сторч, і сів, чекаючи. Красень Мулліган кинув смаженю на таріль біля себе. Тоді поніс таріль і великий чайник на стіл, гупнув ними, ставлячи, й зітхнув полегшено.

— Я тану, — мовив він, — як сказала свічка, коли… Та годі. Далі про це ані слова. Кінчику, прокинься. Хліб, масло, мед. Гейнсе, просимо. Харч на столі. Благослови нас, о Господи, і ці твої дари. А де цукор? Отуди к бісу! Немає ж молока!