Вечірні години, дівчата в сірих газових сукнях, Потому нічні години, в чорному, з кинджалами й вузенькими масками. Поетична ідея: рожеве, потім золоте, потім сіре, потім чорне. Одначе правдива картина. День, потім ніч.

Він рвучко оддер половину призового оповідання, Потому швидко підтягнув штани, застебнув підтяжки й ґудзики. Смикнув хисткі двері вбиральні і вийшов із сутінок на світло.

На ясному світлі, відчуваючи полегкість і прохолоду, він уважно оглянув свої чорні штани, колоші внизу, на колінах і ззаду. О котрій похорон? Треба подивитися в газеті.

Високо вгорі зарипіло й похмуро задеренчало, Дзвони церкви святого Ґеорга. Вони вибивали години; гучне похмуре залізо.

За чверть. Ось знову: за звуком долинає обертон. Терція.

Бідолаха Дігнем!

Повз вантажні вози, що стояли на набережній сера Джона Роджерсона, простував містер Блум розміреним кроком: він минув Віндмілл-лейн, олійницю Ліска, поштово-телеграфну філію. Можна було дати й цю адресу. І притулок для моряків-перестарків. Він звернув із сповненої ранковими гуками набережної на Лайм-стрит. Біля котеджів Брейді стояв хлопець-сміттяр з відром напоготові й курив жований недопалок. Меншенька дівчинка із слідами екземи на лобі витріщалася на нього, байдуже притуливши до себе викривлений обруч. Сказати йому: не кури, а то не виростеш. Та нехай собі! Живеться йому аж ніяк не солодко! Чекати біля шинку, щоб забрати татуся додому. Ну ходімо вже, тату, там мама жде. Зараз тут порожньо: наплив розпочнеться пізніше. Він перейшов Таунсенд-стрит, проминув насуплений фасад Бетеля^{142}. Ель, так: дім: Алеф, Бет. І похоронне бюро Ніколса. Об одинадцятій. Час іще є. Напевно ж цю справу накинув О’Нілові ніхто інший як Корні Келлегер. Співає з заплющеними очима. Корні. Я зустрів її в гайочку. У затишному куточку. Є де сісти на горбочку. Поліційна нишпорка. Все сказала — і як звати й де живе, а я їй свої трень-та-брень, треньки-бреньки, дзень-та-дзень. Та певно ж, саме він накинув. Поховайте його дешевою ціною там, де-самі-знаєте. З моїми трень-та-брень, трень-та-брень, трень-та-брень, трень-та-брень.

На Вестленд Роу він зупинився перед вітриною Белфастської та Східної компанії чаю і прочитав наліпки на фользі пакунків: добірна суміш, найвища якість, для щоденного вжитку. Зовсім тепло. Чай. Треба буде купити у Тома Кернана^{143}. Але ж звертатися до нього на похороні незручно. Його очі знай собі читали, а він тим часом статечно зняв капелюха, вдихаючи пахощі брильянтину, і правою рукою повільно провів по чолі і по чубу. Жаркий нівроку ранок. Його очі з-під прижмурених повік розгледіли виступ на внутрішньому шкіряному паску капелюха. Саме тут. Права рука сягнула в наголовок. Пальці швидко намацали сховану за паском картку й переклали її в кишеньку жилета.

Так жарко. Права рука ще раз, іще повільніше провела там-таки: добірна суміш, із найкращих цейлонських сортів. Це ж Далекий Схід. Напевно, райська містина: всесвітній сад, широчезне латаття, на ньому ставай і пливи, кактуси, навколо килими квітів, ліани, яких називають зміїними деревами. Цікаво, чи так воно насправді. Сингали лежать, вигріваючись на сонечку, тішачися dolce far niente[72]. За цілий день палець об палець не вдарять. Шість місяців на рік вони сплять. Сваритися в таку спеку просто неможливо. Впливає клімат. Летаргія. Плоди безділля. В основному живить повітря. Азот. Теплиця в ботанічному саду. Чутливі рослини^{144}. Водяні лілеї. Пелюстки такі ніжні, що. В повітрі сонна хвороба. Ступаєш по трояндових пелюстках. Спробуй-но наїдатися хляками та яловичим холодцем. Де був той чоловік, якого я бачив десь на картинці? Ага, на Мертвому морі, лежить на воді горілиць, читає книжку, тримаючи від сонця парасолю. Хоч би й хотів, не потонеш: така насичена сіллю. Тому що вага води, ні, вага тіла у воді дорівнює вазі… Чи то обсяг дорівнює вазі? Тут існує якийсь закон. У школі Венс викладав нам і при цьому клацав пальцями. За шкільною програмою. Клацав за програмою. Ось ми кажемо вага, а що таке вага насправді? Тридцять два фути за секунду, за секунду. Закон падіння тіл: за секунду, за секунду. Всі вони падають додолу. Земля. Вага це, власне, сила земного тяжіння.

Він повернувся і рушив повільною ходою через вулицю. Як вона ступала тоді з сосисками? Десь саме так. Простуючи, він витяг із бокової кишені складений «Фрімен», розгорнув його, скрутив по довжині трубкою і ляскав по штанині за кожним повільним кроком. Вигляд безтурботний: зазирнув знічев’я. За секунду, за секунду. За секунду, це означає — кожної секунди. Ступивши на хідник, він кинув гострий погляд у відчинені двері пошти. Скринька для екстрених листів. Кидайте сюди. Ні душі. Зайду.

Він простягнув свою картку крізь латунну решітку.

— Чи немає для мене листів? — запитав.

Поки поштарка шукала в скриньці, він роздивлявся плакат із закликом записуватися до війська: солдати всіх родів зброї на параді, і тримав кінець газетної трубки біля ніздрів, вдихаючи свіжий запах друкарської фарби. Мабуть, не відповіла. Останнього разу дозволив собі зайвого.

Поштарка простягнула крізь решітку його картку разом із листом. Він подякував і швидко глянув на конверт із адресою, надрукованою на машинці:

Все ж таки відповіла. Картку з листом він засунув у бокову кишеню і знову став розглядати солдатів на параді. А де ж полк нашого рідного Твіді? Уже ветеран. Ось його полк: ведмежі шапки з плюмажем. Е, ні, він же гренадер. Гострі манжети. Ось вони: королівські дублінські стрільці. Мундири у них червоні. Дуже вабливі. Саме тому жінки до них липнуть. Однострій. Легше вербувати і муштрувати. Мод Гонн^{145} написала листа, вимагаючи, щоб їм заборонили вигулюватися вечорами по О’Коннелл-стрит, це ж бо ганьба для столиці Ірландії. Про те ж саме волає і газета Ґріфітса: армія всуціль заражена венеричними хворобами: імперія Венерія^{146}! Емпіреї Гонореї! У них наче не всі дома, чи, може, їх зурочили. Струнко! Кроком руш! Раз-два! Три-чотири! На квартири, на квартири! Полк Його Величности. Проте він ніколи не надягає однострою ані пожежника, ані полісмена^{147}. Вбрання масона — так.

Він вийшов із пошти легкою ходою і повернув праворуч. Говорили-балакали: наче можна щось змінити балаканиною. Рука його полізла в кишеню, вказівний палець просунувся під клапан конверта і розкрив його, сіпнувши кілька разів. Навряд чи жінки дуже зважають на такі речі. Пальці витягли аркуш із листом і зіжмакали в кишені конверт. Щось там пришпилено: може, фото. Волосся? Ні.

МакКой. Швидше його спекатися. Узявся тут на мою голову. Саме зараз, коли мені так.

— Привіт, Блуме. Куди це ви прямуєте?

— Привіт, МакКою. Та просто ходжу.

— Як почуваєтесь?

— Непогано. А ви як?

— Більш-менш нічого, — відповів МакКой.

Угледівши чорний костюм і краватку, він запитав стиха з пошаною:

— А що там у вас… сподіваюся, нічого не сталося? Я бачу, що ви…