Красень Мулліган знову витер бритву.
— Ох, бідолашний ти трудівнику, — співчутливо промовив він. — Треба подарувати тобі якусь сорочину та кілька носовичків. А як ті штанці, що ми купили на руках?
— Наче якраз, — відповів Стівен.
Красень Мулліган підчистив видолинок під спідньою губою.
— Ну просто сміховина, — сказав він задоволено. — Сказати точніше — на чиїхось ногах. Один Господь знає, який заразний урка їх носив. У мене є чудова пара сірих із тонкою смужкою. Виглядатимеш ти в них — ляля. Я не жартую, Кінчику. Коли ти вберешся пристойно, на тебе задивлятимуться.
— Дякую, — відмовив Стівен. — Якщо вони сірі, носити їх я не можу{11}.
— Він, бач, не може їх носити, — сказав Красень Мулліган своєму відображенню в люстерку. — Етикет це етикет. Він убив свою матір, а от носити сірі штани — то нізащо.
Дбайливо склав свою бритву і пучками пальців помацав гладенько виголену шкіру обличчя.
Стівен перевів свій погляд із моря на пухке обличчя з синьо-вибляклими очима, що бігали.
— Той хлопець, з яким я сидів учора в «Кораблі», — сказав Красень Мулліган, — він вважає, що у тебе п.п.н. Працює в дурдомі з Коннолі Норманом. Прогресуючий параліч з недоумкуватістю.
Він махнув люстерком, описавши півколо, і послав цю звістку в широкий світ на сонячних променях, які вже грали на морі. Його вигнуті поголені губи сміялися разом із кінчиками білих блискучих зубів. Усе його дуже, міцно збите тіло трусилося од сміху.
— Поглянь-но на себе, — сказав він, — заклятий поете.
Стівен нахилився і поглянув у простягнуте люстерко з кривою тріщиною: чуб стирчить. Отак бачить мене він, і бачать інші{12}. Хто вибрав для мене це обличчя? Собачий писок, щоб вишкрібати з нього паразитів. І воно ж мене ще й питає.
— Я його поцупив із кімнати нашої служниці, — пояснив Красень Мулліган. — Воно якраз для неї. Моя тітонька завжди наймає негарних для Малахія. Не введи у спокусу. І звати її ж бо Урсула{13}.
І знову засміявшися, він забрав з очей Стівена люстерко, в яке той пильно вдивлявся.
— Лють Калібана{14}, який не побачив у люстерку свого відображення, — зауважив він. — От якби Оскар Вайлд дожив і побачив тебе!
Стівен відступив і, показуючи на люстерко, сказав з гіркотою:
— Оце і є символ ірландського мистецтва. Тріснуте люстерко{15} служниці.
Красень Мулліган рвучко схопив Стівена під руку і повів навколо майданчика, а бритва та люстерко бряжчали в його кишені, куди він їх поклав.
— Негарно так тебе дражнити, Кінчику, правда ж? — мовив він лагідно. — Бог відає, у тебе більше клею в голові, ніж у будь-кого з них.
Знову позадкував. Він боїться мого митецького ланцета так само, як я його леза, лікарського. Холодної криці пера.
— Тріснуте люстерко служниці. Скажи ж бо це нашому гостю, оксфордському мудрагелю, і хай розколеться на гінею. Грошей у нього по саму зав’язку, і він, бач, вважає, що ти не джентльмен. Його татусь, не бійсь, загріб тисячі, продаючи африканським тубільцям проносне, або ще на якихось оборудках. Повір мені, Кінчику, якби ми з тобою взялись за це діло гуртом, то спромоглися б дещо зробити для нашого острова. Ми б його еллінізували{16}.
Рука Кренлі{17}. Його рука.
— І подумати тільки, тобі доводиться просити милостиню у цієї свиноти. Лише я один знаю, яка ти людина. Чом ти мені так не довіряєш? Щось затаїв у душі? Може, це від Гейнса? Хай він скаже хоч півслова, я зразу гукну Сеймура, і ми дамо йому такого гарту, якого не дісталося Клайву Кемпторпу.
Ревище грошовитих молодиків у помешканні Клайва Кемпторпа. Блідолиці: вони беруться за боки, знемагаючи від реготу, хапаються один за одного. Ой, не можу! Обрі, сповісти її делікатно! З пацьорками покраяної сорочки, які метляються в повітрі, він плигає навколо столу, штани у нього спустилися до самого долу, а за ним ганяється з кравецькими ножицями Ейдс із коледжу Магдалини. Писок переляканого теляти, позолочений джемом. Не треба здирати з мене штани! Годі вам казитися!{18}
Крики з відчиненого вікна лякають вечірню тишу в дворі коледжу. Глухий садівник у фартуху, достеменний Метью Арнольд із лиця, стриже темний газон косаркою, пильно стежачи, як танцюють гуртом скошені травинки.
Тільки нам… нове язичництво… омфал[4]{19}.
— Та хай залишається, — сказав Стівен. — Нічого лихого в ньому немає — ото хіба що вночі.
— То в чім тоді річ? — нетерпляче доскіпувався Мулліган. — Вихаркай із нутра! Я ж бо цілком відверто з тобою. Щось ти там затаїв у душі проти мене?
Вони зупинилися, задивившись туди, де тупий носяра мису Брей-Гед спочивав на воді, мов морда заснулого кита. Стівен обережно вивільнив руку.
— Ти справді хочеш, щоб я сказав тобі? — запитав він.
— Авжеж! Що там таке? — не відступався Мулліган. — Бо я нічогісінько не пригадую.
Кажучи це, він пильно дивився в обличчя Стівенові. Легіт пройшовся по його обличчю, лагідно куйовдячи йому світлу непричесану чуприну й роздмухуючи срібні цяточки стурбованости в очах.
Стівен, бридячись власним голосом, видавив:
— Чи ти пригадуєш той перший день, коли я прийшов до тебе додому, якраз після материної смерти?
Красень Мулліган умить набурмосився й заторохтів скоромовкою:
— Що-що? Де? Ну нічогісінько не згадаю! В пам’яті у мене самі лишень ідеї та відчуття. То й що? Що там такого бозна-чого скоїлося?
— Ти готував чай, — провадив Стівен, — а я вийшов до кухні — принести ще окропу. Із вітальні вийшли твоя мати й хтось із гостей. Вона спитала, хто то прийшов до тебе.
— Ну? — вимогливо нукнув Мулліган. — І що ж я сказав? Убий — не згадаю!
— Ось що ти сказав, — відчикрижив Стівен: — «О, та це просто Дедал, у якого мати здохла, мов скотина!»
Красень Мулліган спаленів, від чого здався молодшим і привабливішим.
— Я таке бовкнув? — перепитав він. — Ну то й що? Що кривдного у цих словах?
І нервовим посмиком струснув збентеження з себе.
— І що ж воно таке смерть? — поспитав він. — Твоєї матері, чи твоя, чи й, скажімо, моя смерть? Ти бачив тільки смерть твоєї матері. А я набачився, як що день Божий вони спускають дух і в Скорботній Матері, і в Ричмонді та як їх потім кришать на тельбушки-потрошки в анатомічці. Оце й називається скотство, коли здихаєш скотина скотиною, тільки це, а більш — нічого. Просто все воно пусте-пустісіньке. Ось ти не зволив упасти на колінця й помолитись за свою матінку, як вона на смертельній постелі тебе просила. І чого б то? А того, що в тобі пульсує отой клятий єзуїтський струмінь, тільки впорснуто його тобі не так, як слід. А для мене все це — чистісіньке знущання і скотство. От не функціонують лобні частки її мозку. Вона називає лікаря «сер Пітер Тізл{20}» і хапається нарвати жовтецю на своїй ковдрі. То ти вже потурай їй, бо все ось-ось і скінчиться. Ти сам перекреслив останнє її передсмертне бажання і все-таки дмешся на мене, бо я, бач, не поскиглив, мов найманий голосільник-німак від Лалуета. Безглуздя! Припустімо, я й справді так висловився тоді. Але я зовсім не хотів спаплюжити пам’ять по твоїй матері.
Отак розбалакавшись, він осмілів. А Стівен, аби захистити розверсті рани, пороблені йому в серці тими Муллігановими словами, зронив вельми холодно:
— Я думаю не про кривду, завдану моїй матері.
