Таки придибенція виходила, одначе здоровий глузд невблаганно підказував: теперечки їм уже геть нічого іншого не лишається, як, скорчивши бадьору гримасу при кепській грі, топтати далі дорогу тим самісіньким топтобусом, що вони відповідно й зробили. Отож, зрізавши навкіс повз Маллета й Сигнал-гаус, до яких дочимчикували без проблем, два блукачі хоч-не-хоч подалися в напрямі вокзалу на Ам’єн-стрит, причім панові Блумові відчутно дошкуляло те, що один із ґудзів на його штанях, коли вжити mutatis mutandis давній вираз, пішов шляхом усіх ґудзів-ґудзиків, хоча він героїчно намагався, враховуючи стан речей, не зважати на таку перешкоду. Ото ж бо, коли вже так склалося, що поспішати обом їм було нікуди, а повітря діяло приємно-відсвіжливо після нещодавнього пришестя Юпітера Плювія-Дощового{844}, вони, зовсім не швидкуючи, проминули екіпаж, що самотньо стовбичив без візника й пасажира. Склалося при цьому так, що одному з піскорозкидувачів Дублінської Об’єднаної Трамвайної компанії якраз привелося повертатися тією вулицею в депо, і з такого приводу старший з подорожніх повідав молодшому товаришеві про свій відносно недавній і абсолютно чудесний порятунок. Вони минули головний вхід Великого Північного вокзалу, звідки йдуть потяги на Белфаст і де, звісно, не було жодних рейсів у цей пізній час, пробрели повз задвіркові ворота моргу (не надто приваблива — аби не сказати лиховісна — місцинка, надто вночі), сягнули кінець кінцем Портової Таверни, а там, як заведено, звернули на Стор-стрит, уславлену поліційними казармами відділку К. Проходячи від згаданого пункту й високими, не освітленими в таку пору складами на Бересфорд-плейс, Стівен здумав подумати про Ібсена, що в його голові якимось чином пов’язувався з майстернею каменеріза Берда і чомусь на Толбот-плейс, перший ріг праворуч, а тим часом його старший супутник, служачи йому, мов вірний Ахат, не без приємности вдихав пахощі пекарні Джеймса Рурка, зовсім недалечко розташованої, — вельми, слід зазначити, апетитні духмянощі хліба нашого повсякденного, найпершого та найнеобхіднішого з усіх продуктів людського спожитку. Хліб — основа життя, добувай хліб свій… А райські де книші-коржі? У Рурка-пекаря в діжі. А калачі? Та в Рурка ж, пекаря, в печі.
En route[401], звертаючись до свого мовчазного й, це годі цілковито приховати, ще не зовсім тверезого супутника, пан Блум, хай там як, а цілком при своїх спроможностях і геть тверезий — скажімо виразніше: до бридкого тверезий — наполегливо остерігав того від жінок лихої слави, підпилих молодчиків та інших небезпек нічного міста, куди припустимо заходити лише в крайньому випадку, спорадично, але аж ніяк не систематично, адже то згубна пастка для юнаків його віку, особливо для вже звиклих, під упливом зеленого змія, хиляти; хіба лиш коли маєш напохваті прийомчик джиу-джитсу для всіляких випадковостей, позаяк навіть від п’янички, котрий розлігся горілиць посеред дороги, можна дістати добрячого тумака, коли не обійти його чималим околясом. Чистим даром небес стала поява на сцені Корні Келлегера, коли Стівен у стані блаженної непам’яті і гадки не мав, що коли б не нагодився цей чолов’яга о тій одинадцятій годині, то фінал міг би бути такий, що він Стівен міг стати кандидатом у клієнти найближчого медичного пункту, а то й навіть буцегарні, та й постати наступного дня перед ясні очі містера Тобіаса, себто, коли точніш, то він хотів сказати Волла, адже той юриста, а чи може Малоні{845}, а потім сороки рознесли б на хвостах і все пропав чоловік. А повів він мову наздогад поліції тому, що з цих полісменів геть немилих його серцю добра половина таких, що на його думку не надто щиро служать Короні, і, як висловився пан Блум, пригадавши зо два випадки з практики ділянки. А на Кланбрассил-стрит ладні заприсягтися куля пробила десятигалонне барило, тоді як насправді жодної дірки там не було. Коли вони потрібні їх ніколи немає на місці, зате в тихих районах скажімо на Пембрук-роуд цих правоохоронців хоч греблю ними гати, бо їм, звісна річ, платять, щоб вони охороняли вищі класи. А інше, про що він висловився критично, це дозвіл солдатам, коли ті виходять відпочити в місто, мати при собі всяку зброю, холодну чи вогнепальну, адже військові через будь-який дріб’язок ладні пускати її в дію отож через це й розпалюється їхня ворожнеча з цивільними. Ви пускаєте на вітер свій час, вельми розважливо переконував він, занапащаєте і здоров’я, й репутацію свою, а ще ж тут справжня манія марнотратства, і всі ці жваві дамочки напівсвіту так і накидаються на ваші фунти, що й казати про пенси та шилінги, але основна небезпека це з ким випиваєш, хоча коли вже мова зайшла про міцненьке, то сам пан Блум зовсім не від того щоб у слушний час прийняти келих доброго старого вина (особливо ж хорошого бурґундського, за яке він стоїть несхитно, вважаючи його і поживним, і кровотворним, а також наділеним вартощами послаблювального засобу, одначе ніколи не переступаючи певної межі, на якій він незмінно зупиняється, бачачи, що заходити далі — це втрапити в самі тобі неприємності, коли, до того ж, ти цілковито віддаєшся на повну милість довколишніх осіб. Але найгостріший його осуд викликали Стівенові товариші по чарці, які всі, крім одного, покинули його, що при світлі всіх обставин стало кричущою зрадою з боку його побратимів-медиків.
— І той єдиний був Юда, — мовив Стівен, що доти ніяк не відгукувався на жоден із зачеплених старшим співрозмовником предметів.
Обговорюючи це й споріднені з ним питання, вони навпростець перетнули задвірки митниці й поплуганили попід мостом Окружної залізниці, коли це жарівня з розпашілим вугіллям, котра стояла перед вартівнею чи чимсь подібним, притягла до себе їхні й так уже трохи притомлені кроки. Без особливої причини, хоч і без будь-якої принуки, Стівен зупинився, витріщившись на купу голих кругляків, та й розгледів при світлі жарівні в мороці вартівні невиразну постать муніципального сторожа. І почало йому пригадуватися, ніби це вже й раніше траплялося а чи хтось казав, начебто траплялося, й після неабияких зусиль він нарешті пригадав, що впізнає в тому сторожеві колишнього батькового приятеля, Гумлея. Аби уникнути такої зустрічі, відсахнувся до опор моста.
— Хтось до вас привітався, — підказав пан Блум.
Особа середнього зросту, що чигала під склепіннями моста, знову привітала його, гукнувши: «Вечір!» Стівен здригнувся й похитнувся, що зовсім не дивно, але зупинився, щоб відповісти на привітання. Ну а пан Блум, побуджуваний мотивами вродженої тактовности, позаяк гадав, що не годиться пхати носа в чужі справи, незагайно відійшов набік, залишаючися, втім, qui vive[402] трохи занепокоєний, але ніскілечки не злякавшись. Хоча це й не було звичайним явищем у дублінських околицях, а проте він знав, що нічого нечуваного немає в тому, коли пропащі люди, не маючи ані гроша в кишені, виходять на розбійницькі роздобутки, підстерігаючи а то й взагалі тероризуючи мирних подорожан, приставивши пістоля до лоба десь у глухому закамарку за міською рисою; такі можуть бути й побратимами голодним волоцюгам із набережних Темзи чи й просто грабіжниками, ладними враз ушитися з будь-якою здобиччю, котру тільки поталанить вихопити в заскочених зненацька, коли вам крикнуть гаманець або життя й залишать, у науку іншим, лежачого-придушеного із затичкою в роті.
Стівен, коли, звісно, той причепа зовсім наблизився, хоч і сам був не в надто тверезому стані, розпізнав сивушно-перегарний віддих Корлея. Так дехто прозивав того чоловіка: лорд Джон Корлей, а родовід його був ось який. Доводився він старшим сином недавно спочилому інспекторові Корлі з дільниці Г, який був одружений із такою собі Катрін Брофі, дочкою лаутського фермера. Дід його, Патрик Майкл Корлі з Нью-Росса, був жонатий на вдові тамтешнього трактирника, яка за дівування свого звалася також Катрін — Катрін Толбот. Ходили чутки, хай і непідтверджені, буцім вона родом із лордів Толботів де Малагайд, у резиденції яких (направду чудовому палаці, радимо подивитися) його мати, чи тітка, чи ще якась родичка мала честь служити посудомийкою. Ось звідкіля причина, чому цього відносно ще молодого, хоч і непутящого суб’єкта, котрий допіру погукав Стівена, схильні до глузів людці прозивали лордом Джоном Корлеєм.
