Його запевнили, що цю справу буде негайно залагоджено, і, за всіма ознаками, запевнення він сприйняв задоволено.

Спорожніла вже його оселя: покинув світ наш О’Дігнем, сонце нашого ранку. Вже не топтатимеш ти, о Патрику з осяйним чолом, весною рясту на лузі. Оплач його, Банбо^{601}, своїми вітрами, і ти, Океане, оплач його своїми бурями.

— Знову він там, — каже Громадянин, визираючи у вікно.

— Хто? — питаю я.

— Блум, — каже він. — Уже хвилин десять шастає туди-сюди наче вартовий поліцейський.

І справді, їй-богу, я побачив, як його фейса блумнула у вікно і зразу щезла знову.

А малий Елф, той був зовсім знетямлений. Ну геть стерявся хлопець.

— Боже милий, — повторює. — Я ладен поклястися, що це був він.

І тут роззявляє свою пащеку Боб Дорен, шапку посунув на потилицю, і підлотнішого за нього горлопана не знайдеш у Дубліні, коли йому розум замакітриться:

— А хто це тут сказав «Боже милий»?

— Пробач і дякую, бий мене ломакою, — відказує Елф.

— То який же він милий, — горлає Боб Дорен, — коли забрав у нас нашого бідолашного Віллі Дігнема?

— Річ у тому, — викручується Елф, намагаючись забити горлопанові баки, — що тепер він уже вільний, позбувся усіх своїх клопотів.

І тут Боб Дорен ну верещати:

— Та він же страшенний негідник, він же забрав у нас нашого бідолашного Віллі Дігнема.

Вийшов Террі й подає йому знак: мовляв, тихше, бо в їхньому порядному закладі такі розмови зовсім ні до чого. І тоді Боб Дорен починає, знаєте що? Він починає проливати сльози з приводу гіркої долі Педді Дігнема, можете мені повірити.

— Щиросерда людина була, — плачеться він, шморгаючи носом. — Людина великої щирої душі.

У твоїх очах проблискує сльоза^{602}. І знай верзе свої нісенітниці. Краще хай би йшов додому до своєї Муні, карликуватої сучки сновиди, з якою його оженили, дочки судового пристава. Її мати тримала нічліжний дім на Гардвік-стрит, і доця тинялася з поверха на поверх, а Бентам Лайонс розповідав мені: о другій ночі з’являється вона на сходах гола-голісінька на показ для кожного бажаючого, як то кажуть на кінських перегонах, на рівних для всіх підставах.

— Найпорядніший, найшляхетніший, — голосить Боб. — І ось він пішов від нас, наш бідолашний Віллі, бідолашний Педді Дігнем.

У полоні смутку, в глибокій зажурі він обтужував нашу втрату світлосяйного променя небесного світла.

Наш давній знайомий, псище Гарріовен, знову загарчав на Блума, бо той весь час тупцяв біля дверей.

— Та заходьте, не бійтеся, він вас не з’їсть, — каже Громадянин.

Ну, Блум переступає поріг, пильнуючи пса, і питає у Террі, чи не було тут, часом, Мартіна Каннінгема.

— О, Господи, святий Боже наш і його слуга МакКеун! — вигукує Джо, читаючи ті листи. — Хочете, послухайте ось такий?

І починає читати.

— Ану покажи, Джо, — кажу я.

— Господи! — кажу я.

Тут Громадянин спробував був вихопити лист у нього з рук.

— Потерпи-но хвилинку, — мовив Джо.

— І щоб він, цей Майстер Вішальник, не минув рук іншого Майстра Вішальника, — каже Громадянин.

— І щоб його чорти в пеклі взяли, цю СМЕРДЮЧУ ТВАРЮКУ, — каже Джо. — Знаєш що, Елфе, — каже він, — забери цю бридоту, щоб я її більше не бачив. Привіт, Блуме, — каже він. — Чого бажаєте випити?

І ну вони сперечатися про це діло. Блум тягне своєї: йому, бач, не хочеться, та йому, знай, не можеться, та хай Джо не ображається і тому подібне, і потім зрештою каже: гаразд, тоді я, мабуть, волію сиґару. Їй-богу, розумний чолов’яга, нічого не скажеш.

— Террі, принеси нам одну з найкращих твоїх смердючок, — гукає Джо.

А Елф тим часом розповідає, як один хлоп прислав з такого приводу листівку зі співчуттям і з чорною облямівкою навкруг.

— Усі вони цирульники з чорного краю^{603}, — каже він, — які за п’ять фунтів та дорожні видатки ладні повісити рідного батька.

І розповідає, як двоє стоять унизу чекають і, коли повішений зависне, тягнуть за ноги, щоб задихнувся належно, а потім ріжуть мотузку на шматочки і продають по кілька шилінгів за шматик.

Вони мешкають у темному краї, мстиві лицарі бритви. І свій мотуз, свою смертельну зброю, тримають напоготові, щоб вишпурити в Ереб^{604} тих, які пролили кров людську, бо сказав Господь: їх мені терпіти не сила.

І ну вони гуторити про смертну кару й звичайно ж Блум і собі розбалакує про те як і чому та іншу чорзнащологію цього діла а пес увесь час обнюхує його і мені казали що від цих явреїв іде якийсь особливий дух і його собаки чують і він ще про засіб стримання та інше щось тому подібне.

— Щоб ви знали, є одна річ, на яку не діє засіб стримання, — каже Елф.

— І що ж це за річ? — питає Джо.

— Член того бідолахи, якого вішають на шибениці, — каже Елф.

— Та хіба? — дивується Джо.

— Щира правда, — запевняє Елф. — Я чув це від головного доглядача, який був у Кілмейнгемській в’язниці^{605}, коли там вішали Джо Брейді, непереможного. Він розповів мені, коли його знімали з шибениці, то член стирчав їм просто в обличчя як сук.

— Пристрасть живе й по смерті^{606}, як говорив хтось, — каже Джо.

— Наука все це пояснює просто, — озивається Блум. — Це природний феномен, розумієте, позаяк за рахунок…

І ну закидати нас словами, які навіть вимовити неможливо, про феномен і науку, про цей феномен і той феномен.

Видатний учений гер професор Луїтпольд Блюмендуфт^{607} опублікував дані медичних досліджень, які підтверджують думку, що перелом шийних хребців, який призводить до розриву спинного мозку, відповідно до надійно перевірених висновків медичної науки, має неодмінно викликати інтенсивне гангліонне стимулювання нервових центрів, завдяки чому роширюються порожнини corpora cavernosa[199], що різко збільшує приплив крови до чоловічого органу, відомого під назвою пеніс або ж статевий член, і створює феномен, що називається в медицині патологічною філопрогенітивною вертикально-горизонтальною ерекцією in articulo mortis per diminutionem capitis[200].

Ну, певна річ, Громадянин тільки й чекав приводу, і зразу ж нум про непереможних, і про стару гвардію, і про героїв шістдесят сьомого^{608}, і не бійтеся говорити про дев’яносто восьмий, а Джо й собі про те ж саме, про всіх, кого повісили, ув’язнили, вислали за вироком військово-польового суду, він за нову Ірландію, за нове це і за нове те, і ще за щось нове. Якщо ти за нову Ірландію, то гайда: заведи собі нового пса і вперед. А цей барбос коростявий знай нюшить по всіх кутках і чхає і чухається, а оце уподобав Боба Дорена, який саме поставив Елфові півпінти, — надісь, щось і йому перепаде. Ну, а Боб Дорен, за звичкою, починає з ним дурня клеїти: