Бена Долларда тягло до вітрин крамниць, та він вів своїх друзів уперед, весело вимахуючи рукою з розчепіреними пальцями.

— Ходімо зі мною в контору шерифа, — говорив він. — Я покажу вам, якого красеня залучив Рок до себе на посаду судового виконавця. Це щось на взір гібрида вождя зулусів Лобенгули із нашим кримінальним злочинцем. Запевняю вас, варто його побачити. Ходімо. Я оце щойно здибав випадково Джона Генрі Ментона в Бодезі^{538}, і матиму чимало клопоту, якщо не… Постривайте-но… Наша справа певна, Бобе, можете мені повірити.

— Ви йому скажіть, хай дасть мені кілька днів, — озвався отець Каулі з тривожною надією.

Бен Доллард ураз зупинився і уп’явся в нього очима, широко роззявивши свій гучномовний рот, одірваний ґудзик його візитки загойдався, поблискуючи, на ниточці, а він сам став витирати сльозливі очі, щоб краще чути.

— Які там кілька днів? — заревів він. — Хіба ваш хазяїн не наклав арешт на ваше майно?

— Наклав, — відповів отець Каулі.

— Тоді виконавчий лист нашого друга не вартий і того паперу, на якому він написаний, — повідомив Бен Доллард. — Домовласник завжди має право першого позову. Я дав йому всі дані. Віндзор-авеню номер 29. Його прізвище Лав?

— Правильно, — підтвердив отець Каулі. — Його превелебність містер Лав. Він парох десь у провінції. Але ви знаєте напевно?

— Можете переказати від мене Варавві, — сказав Бен Доллард, — хай устромить цей лист туди, куди мавпочки ховають горіхи.

І він твердою рукою повів за собою отця Каулі, що йшов, наче припнутий до гладуна.

— Гадаю, йдеться про горіхи ліскові, — промимрив містер Дедал, рушаючи слідом за ними й опускаючи пенсне на вилогу куртки.

— З хлопцем усе влаштовано, — сказав Мартін Каннінгем, коли вони вийшли з воріт Касл-ярда.

Полісмен приклав пальці до кашкета.

— Боже поможи, — вдячно відповів Мартін Каннінгем.

Він подав знак візникові, який чекав пасажирів, той сіпнув віжки й рушив до Лорд-Едвард-стрит.

За бронзою золото, за голівкою міс Кеннеді голівка міс Дус, вони виникли над фіранкою готелю «Ормонд».

— Авжеж, — сказав Мартін Каннінгем, мацаючи бороду. — Я написав отцеві Конмі й виклав усі підстави.

— Можна було б спробувати нашого друга, — несміливо запропонував містер Пауер.

— Бойда? Категорично ні, — коротко відмовив Мартін Каннінгем.

— Джон Вайз Нолан — він затримався, читаючи список, — поспішив наздогнати їх на Корк-гілл.

На сходах ратуші радник Наннетті, сходячи вниз, привітався з олдерменом Каулі та з радником Абрагамом Лайоном, які йшли нагору.

Порожній вагон трамвая повернув на Верхню Ексчейндж-стрит.

— Погляньте-но, Мартіне, — сказав Джон Вайз Нолан, коли наздогнав їх біля редакції «Мейл». — Я ось тут у списку бачу, що Блум обіцяє внести п’ять шилінгів.

— Правильно, — погодився Мартін Каннінгем, беручи лист. — І до того ж він відразу вніс їх.

— Без довгих балачок, — докинув містер Пауер.

Джон Вайз Нолан здивовано розплющив очі.

— Всім скажу, що жид ласкавий вельми, — влучно процитував він.

Вони звернули на Парламент-стрит.

— А ось і Джиммі Генрі, — озвався містер Пауер, — якраз прямує до Кавани.

— Чудово, — сказав Мартін Каннінгем. — То й ми теж туди.

Біля входу в la Maison Claire О’Кріп О’Шпар запопав горбатого шуряка Джека Муні, п’яненького, який зібрався погуляти в Лібертіз[173].

Джон Вайз Нолан ішов тепер позаду з містером Пауером, а Мартін Каннінгем вів під руку чепуристо вбраного чоловічка в сірому костюмі з іскрами, який ішов був, накульгуючи, швидкою ходою повз годинникову крамницю Міккі Андерсона.

— Здається, у помічника секретаря міської ради проблеми з мозолями, — зауважив Джон Вайз Нолан, звертаючись до містера Пауера.

Вони звернули за ріг до пивниці Джеймса Кавани. Порожній трамвайний вагон стояв перед ними, спинившися на Ессекс-гейт. Мартін Каннінгем безперестану говорив, раз по раз показуючи підписний аркуш Джиммі Генрі, на який той навіть не глянув.

— І Довгий Джон Феннінг теж тут, — повідомив Джон Вайз Нолан, — доготелесий, як верства.

Височезна постать Довгого Джона Феннінга затуляла двері — не пройдеш.

— Добридень, містере шерифе, — привітався Мартін Каннінгем, і всі зупинилися, стали вітатися.

Довгий Джон Феннінг не відступив з порога. Швидким рухом він вийняв з рота велику сиґару, і його широко розплющені очі озирнули їхні обличчя пильним суворим поглядом.

— Це що, римські сенатори продовжують свої мирні розмови? — промовив він, звертаючись підкреслено з посміхом до помічника секретаря міської ради.

— Влаштували на засіданні пекельний шарварок, — почав роздратовано Джиммі Генрі, — щодо їхньої клятої ірландської мови. Хотілось би знати, куди подівся доглядач, коли треба навести лад у залі засідань. А старий Барлоу, жезлоносець, має халепу із своєю астмою, жезла на столі немає, порядку ніякого, немає навіть кворуму, і сам лорд-мер Гатчинсон у Лландудно, а маленький Лоркан Шерлок грає роль його locum tenens[174]. Та будь вона проклята, ця мова наших предків.

Довгий Джон Феннінг випустив з рота струмінь диму.

Покручуючи кінчик бороди, Мартін Каннінгем заговорив, звертаючись то до помічника секретаря міської ради, то до шерифа, а Джон Вайз Нолан сумирно мовчав.

— А хто він був, той Дігнем? — запитав Довгий Джон Феннінг.

Джиммі Генрі скривився і помахав лівою ногою.

— Ох, біда з моїми мозолями! — застогнав він. — Бога ради, ходімо нагору, щоб я міг де-небудь сісти. Ох! Ой! Дозвольте!

Збуджений, він протиснувся повз бік Довгого Джона Феннінга до сходів.

— Авжеж, ходімо нагору, — сказав Мартін Каннінгем шерифу. — Ви, мабуть, його не знали, а може, й знали.

Містер Пауер і Джон Вайз Нолан пішли слідом.

— Він був пристойний чесний чоловічок, — розказував Джек Пауер масивній спині Довгого Джона Феннінга, яка йшла вгору сходами назустріч Довгому Джонові Феннінгу в дзеркалі.

— Невисокий був, Дігнем із контори Ментона, — докинув Мартін Каннінгем.

Довгий Джон Феннінг не зміг його пригадати.

Знадвору долинув цокіт кінських копит.

— Що там таке? — запитав Мартін Каннінгем.

Кожен повернувся, де стояв; Джон Вайз Нолан знову зійшов униз. Стоячи в прохолоді вхідних дверей, він побачив, як дріботять коні по Парламент-стрит, як вилискує на сонці збруя і бабки. Бадьоро вони прошпацирували, не поспішаючи, під його холодним неприязним поглядом. Попереду трюхикали, попереду на сідлах гопцювали форейтори.

— Так що воно там? — запитав Мартін Каннінгем, коли вони знову рушили нагору сходами.

— Лорд-намісник і генерал-губернатор Ірландії, — відповів Джон Вайз Нолан із нижньої сходинки.

Коли вони ступили на товстий килим, Красень Мулліган прошепотів Гейнсові, прикриваючися своєю панамою:

— Парнеллів брат. Он там, у кутку.

Вони вибрали столик біля вікна, проти чоловіка з довгастим обличчям, чия борода нависала над шаховою дошкою, а зосереджений погляд був до неї прикутий.

— Оце він? — запитав Гейнс, повертаючись на своєму стільці.

— Так, — відповів Мулліган. — Це Джон Говард, його брат, наш міський церемоніймейстер.

Джон Говард Парнелл спокійно походив білою турою і знову приклав свій сірий ніготь до лоба, де він і завмер нерухомо.

За хвилину, наче із схованки, його очі кинули на супротивника зникомий, як миттєва ява привида, погляд і знову зосередилися на тому краї дошки, де створилася критична ситуація.

— Мені каву з підбитими вершками, — сказав Гейнс офіціантці.

— Дві кави з підбитими вершками, — сказав Красень Мулліган. — І принесіть нам масла, булочок та ще яких-небудь тістечок.