Коли жінка пішла, він засміявся:

— Ми називаємо це місце ДЧБ, скорочено: Дуже Черстві Булочки. Але ви нічого не сказали, яка ваша думка про Дедалове потрактування «Гамлета».

Гейнс розгорнув свою щойно придбану книжку.

— На превеликий мій жаль, — сказав він, — Шекспір завжди приваблює до себе ті голови, що втратили рівновагу.

Одноногий матрос, проходячи повз Нельсон-стрит, 14, ревнув:

— Англія чекає…

Камізелька Красеня Муллігана лимонного кольору весело затряслася від його сміху.

— Слід би вам подивитися на нього, — сказав він, — тоді, коли тіло його втрачає свою рівновагу. Я називаю його Мандрівний Енгус.

— Я певен, у нього є якась idée fixe, — зауважив замислено Гейнс, щипаючи підборіддя великим і вказівним пальцями. — І я міркую, в чому вона може заховуватися. У таких, як він, вона завжди є.

Красень Мулліган із поважною міною нахилився до нього через стіл.

— Йому задурманили голову, — запевнив він, — картинами пекельної кари. І тепер він ніколи не почує аттичної ноти. Тієї ноти, яка з усіх наших поетів звучала тільки у Свінберна: і біла смерть, і породіллі кров^{539}. Саме в цьому його трагедія. Він ніколи не стане поетом. Радість творчости…

— Вічна мука, — докинув, киваючи, Гейнс. — Розумію. Оце зранку я спробував завести з ним мову про віру. І побачив: у нього щось є на думці таке. Досить цікавий симптом, бо у Відні професор Покорний^{540} з цього приводу робить цікаві висновки.

Пильне око Красеня Муллігана помітило наближення офіціантки, і він відразу ж допоміг їй спорожнити тацю.

— В давньоірландському міфі він не зможе знайти навіть згадки про пекло, — сказав Гейнс, який опинився між двома чашами з підбадьорливим трунком. — Там, власне, відсутня етична ідея, немає почуття долі, відплати. Досить дивно, що його посіла саме така невідчепна ідея. Чи пише він що-небудь для вашого літературного напряму?

Він управно проштовхнув один за одним крізь підбиті вершки два кубики цукру. Красень Мулліган розкраяв навпіл ще гарячу булочку й намастив маслом паруючу м’якушку. Потім жадібно відкусив чималий шмат.

— Десять років, — промовив він, жуючи і сміючись. — Він збирається написати щось через десять років.

— Чекати доведеться довгенько, — сказав Гейнс, замислено піднімаючи ложечку. — А проте я не здивуюся, якщо він це зрештою зробить.

Він скуштував підбитих вершків на своїй чашці, знявши вершину їх ложечкою.

— Сподіваюся, це справжні ірландські вершки, — сказав він поблажливо. — Не люблю, коли мене дурять.

Ілля, маленький човник, зіжмаканий папірець, плив на схід, минаючи великі пароплави і малі траулери, крізь архіпелаги корків, повз нову Воппінг-стрит, Бенсонів порон та трищоглову шхуну «Роузвін», яка щойно прибула з Бриджвотера, привізши партію цегли.

Альмідано Артифоні проминув Голлс-стрит і за нею двір Сьювелла. Слідом за ним Кешел Бойл О’Коннор Фіцморіс Тісделл Фаррелл із парасольноціпковимплащем, який звисав із його руки, обійшов стороною ліхтарний стовп перед будинком містера Лоу Сміта і, перейшовши вулицю, рушив по Мерріон-сквер. Далі позаду сліпий хлопець простував, стукаючи своєю паличкою, уздовж огорожі університетського парку.

Кешел Бойл О’Коннор Фіцморіс Тісделл Фаррелл дійшов аж до гостинних вітрин містера Льюїса Вернера, окуліста, а тоді крутнувся і подався назад по Мерріон-сквер з парасольноціпковимплащем, який звисав із його руки.

На розі, біля будинку Вайльда^{541}, він спинився, насупився на ім’я Іллі, яке красувалося на стіні Метрополітен-холу, насупився на дальший моріжок герцозької резиденції. Його монокль насуплено блимнув на сонце. Ощиривши свої пацючі зуби, він промимрив:

— Coactus volui[175].

І рушив далі він, простуючи до Клер-стрит і смакуючи свої сміливі слова.

Коли він проходив повз вікна містера Блума, дантиста, його плащ, метляючись, зрушив убік паличку сліпого й потягся далі, шмагнувши кволе тіло. Сліпий хлопець повернув своє хворобливе обличчя слідом за тим, хто його потривожив.

— Кара Божа на тебе, хто ти там є! — вигукнув він у нестямі. — Це ти сліпий, а не я, підла твоя душа!

Проти бару Раггі О’Доногоу юний Патрик Алоїзій Дігнем, несучи півтора фунти свинячих котлет, по які його послали в м’ясну лавку Мангана, колись вона була Ференбахова, чимчикував собі по Віклоу-стрит, радіючи теплій днині. З біса нудно було сидіти у хаті вкупі з місіс Стор і місіс Квіглі, й місіс МакДауел, завіси на вікнах опущені, а вони знай хлюпають носом і сьорбають цей херес, винятковий, темний, який дядечко приніс від Танні. Доїдають фруктовий пиріг, балакають про одне і те саме. І з біса часто зітхають.

За Віклоу-лейн його увагу привернула вітрина мадам Дойл, придворної кравчині. Він спинився, дивлячись на двох оголених до пояса боксерів, які вже виставили свої кулаки. З бічних дзеркал мовчки визирали двоє юних Дігнемів у жалобних убраннях. Майлер Кео, улюбленець дублінської публіки, зітнеться з сержантом Беннеттом^{542}, портобельським кулачником, приз п’ятдесят соверенів. Цікаво було б подивитися, як ці бісові хлопці гамселять один одного, Майлер Кео покаже себе, а в того зелений пояс. Вхід коштує два шилінги, солдати платять половину. Мамі я заб’ю баки без усяких. Лівий юний Дігнем обернувся відразу, коли обернувся і він. А, то це ж я в жалобі. Коли це буде? Двадцять другого травня. З біса шкода, проґавив. Він крутнувся праворуч, і праворуч від нього юний Дігнем крутнувся теж, картуз у нього скособочився, комірець вистромився. Защібаючи його, він підняв підборіддя і побачив біля двох боксерів картинку з зображенням Марії Кендалл, чарівної субретки. Такі кралі часто красуються на пачках цигарок. Стор їх покурює а татко якось заскочив його і всипав такої хльости що чорта з два забуде.

Юний Дігнем застромив свій комірець і почимчикував далі. З усіх боксерів найдужче гатить кулаками Фіцсімонс^{543}. Він як дасть тобі під дих, то ти, хлопче, очуняєш хіба що через тиждень. А от технікою найкраще володів Джем Корбет — до того дня, коли Фіцсімонс збив із нього пиху, а також усі його штучки-дрючки.

На Графтон-стрит юний Дігнем побачив дженджуристого ферта — в зубах червона квітка, на ногах шикарні шузи, і йому якийсь п’яничка щось лопоче, а він слухає і тільки осміхається.

А трамваю до Сендимаунту нема й нема.

Юний Дігнем рушив по Нассау-стрит, переклав свинячі котлети в другу руку. Комірець у нього знову випростався, і він його запхнув. Бісова зашпінка замала для петельки сорочки. Назустріч ішли школярі з ранцями. Завтра знову не піду, залишуся вдома до понеділка. Назустріч іще школярі. Чи вони помітили, що я в жалобі? Дядько Барні сказав, що помістить сьогодні повідомлення про це в газету. Тоді всі побачать у газеті й прочитають моє ім’я надруковане, і татове теж.

Обличчя його геть посіріло, а завжди ж було червоне, і по ньому повзла муха вгору до ока. А коли закручували гвинти в труну, вони так скреготіли, коли ж її зносили сходами, вона так бумкала.

Татко лежав усередині, а мамка плакала у вітальні, а дядько Барні показував, як пронести на повороті. Труна була здоровезна, висока і важезна на вигляд. Як же воно було? Останнього вечора, коли татко напився, він стояв на сходовому майданчику, горлаючи, щоб йому дали його черевики, і він піде до Танні та й нап’ється ще дужче, і він здавався гладким і опецькуватим у сорочці. Не побачу його вже ніколи. Оце вона і є смерть. Татко помер. Мій батько помер. Він сказав мені, щоб я був для мами хорошим сином. Я не міг зрозуміти, що він ще говорить, але бачив, що язик і зуби його намагаються вимовити щось виразніше. Бідолашний татко. Це був містер Дігнем, мій батько. Сподіваюся, зараз він у чистилищі, бо в суботу ввечері він ходив до отця Конроя, сповідався у нього.