Старий Рассел іще раз потер камінець старим клаптем замші, повернув його і підніс до краю своєї Мойсеєвої бороди. Мавп’ячий дідусь милується вкраденою забавкою.
А ти хіба не відкопуєш давніх образів, захованих у кладовищах землі! Безтямна балаканина софістів: Антисфен. Уміння приспати розум. Східна безсмертна пшениця існує од віку й до віку.
Дві старенькі жіночки, надихавшися вдосталь морського бризу, чвалали через Айриштаун по Лондон-бридж-роуд, одна з виваляною в піску парасолею, друга із сумкою повитухи, в якій перекочувалися одинадцять мушель.
Шурхіт шкіряних пасів і хурчання динамомашин кликали Стівена йти далі. Істоти, що не існують. Постривай! А вічний трепет поза тобою і вічний трепет у тобі? Ти знай оспівуєш своє серце. Я між ними. Де? Між двома ревучими світами, де вони поєднуються у круговерть, я. Стерти їх на порох, і одного й обох. Та удар звалить з ніг і мене. Що ж, хай спробує стерти мене на порох той, хто зможе. Звідник і різник, як я вже казав. Послухай-но! Постривай хвилину.
Так, цілком правильно. Превеликий, чудовий, і показує точний час. Ваша правда, сер. Зранку в понеділок, саме так, авжеж.
Стівен ішов по Бедфорд-роу, руків’ям ясенового ціпка ляскаючи себе по лопатці. У вітрині книгарні Клогіссі його увагу привернула вицвіла гравюра 1860 року, що зображала бій між боксерами Гіненом і Сейєрсом. Навколо рингу тіснилися глядачі в звичних тоді квадратових капелюхах, що поставили на переможця. Ваговики у легких пов’язках на стегнах дружньо простягали один до одного круглясті кулаки. Вони теж тріпочуть — серця героїв.
За рогом він зупинився біля нахиленої розкладки з книжками.
— Кожна за два пенси, — сказав продавець. — За шість пенсів чотири.
Пошарпані сторінки. «Ірландський бджоляр». «Життя і чудеса кюре з Арса{535}». «Кишеньковий путівник по Кілларні».
Я міг би знайти тут і ті книжки, які я отримав у винагороду за успіхи в школі і які потім віддали в заклад. Stephano Dedalo, alumno optimo, palmam ferenti[171].
Отець Конмі, проказавши свої належні малі години, простував через хутір Доннікарні, читаючи впівголоса вечірні молитви.
Занадто гарна оправа, що ж це таке? Восьма і дев’ята книги Мойсея. Таємниця всіх таємниць. Печать царя Давида. Замацані сторінки, книжка десятка разів читана. Хто її тримав у руках до мене? Як пом’якшити шкіру на руках. Рецепт приготувати оцет із білого вина. Як полонити серце коханої жінки. Ось саме те, що мені треба. Склавши докупи руки, прокажи тричі таке закляття:
— Se el yilo nebrakada femininum! Amor me solo! Sanktus! Amen[172].
Хто це написав? Закляття і примови найблаженнішого абата Пітера Саланки, повідомлені для всього вірного люду. Не гірші, ніж такі самі інших абатів, ніж базгранина Йоахіма. Спинися, лисий дядьку, бо інакше ми вискубаємо рештки твоєї чуприни.
— Що ти тут робиш, Стівене?
Діллі, її високі плечі й убога сукенка.
Швидше згорни книжку. Щоб не побачила.
— А ти що робиш? — відмовив Стівен.
Обличчя Стюарта, красунчика Чарльза{536}, облямоване прямими пасмами волосся. Воно шарілося, коли, сидячи біля каміна, вона підсовувала палива своїми розтоптаними черевиками. Я розказував їй про Париж. Зранку любила полежати, вкрившися старими одежинами, крутячи в руках свій позолочений браслет, подарунок Дена Келлі. Nebrakada femininum.
— Що це в тебе? — запитав Стівен.
— Це я купила на іншій розкладці за пенні, — пояснила Діллі, ніяково осміхаючись. — Чи вона придатна?
Кажуть, у неї мої очі. Чи таким самим бачать мене інші? Спритним, здібним і сміливим. Тінь мого розуму.
Він узяв у неї з рук книжку без обкладинки. Шарденаль. Французька мова для початківців.
— Навіщо ти її купила? — запитав він. — Вивчати французьку?
Вона кивнула, почервонівши і зціпивши губи.
Не показуй, що ти здивований. Цілком природна річ.
— Тримай, — сказав Стівен. — Авжеж, придатна. Пильнуй, щоб Меггі не прихопила її у тебе і не віднесла в заставу. Гадаю, всі мої книжки пішли туди.
— Деякі, — відповіла Діллі. — Нам довелося.
Вона потопає. Докори. Врятувати її. Докори. Все проти нас. Вона й мене потягне з собою на дно, очі й волосся. Довгі коси водоростей сповивають мене, моє серце, мою душу. Солона зелена смерть.
Ми.
Докори сумління. Сумління докори.
Злидні! Злидні!
* * *
— Привіт, Саймоне! — окликнув його отець Каулі. — Як твої справи?
— Привіт, Бобе, привіт, старий, — одізвався, зупиняючись, містер Дедал.
Потискаючи один одному руки біля антикварного магазину Редді і дочка, вони гучно ляснули долонями. Отець Каулі кілька разів пригладив складеними докупи пальцями свої звислі вуса.
— Що там у тебе хорошого? — запитав містер Дедал.
— Та хорошого мало, — відповів отець Каулі. — Двері мого будинку забарикадовані, Саймоне, і двоє чолов’яг никають навколо нього, прагнучи зайти всередину.
— Як весело, — сказав містер Дедал. — І хто ж таке придумав?
— Ох, — зітхнув отець Каулі. — Один дряпіжник, який і вам знайомий.
— Той, у кого горбата спина? — запитав містер Дедал.
— Саме він, Саймоне, — відповів отець Каулі. — Рувим із роду Рувимового. Я тут саме чекаю Бена Долларда. Він має піти до Довгого Джона, щоб той усунув тих двох. Мені треба лиш трохи часу.
Плекаючи слабеньку надію, він позирнув на набережну туди й сюди, і його великий борлак щоразу випинався на шиї.
— Та я знаю, — сказав, киваючи головою, містер Дедал. — Старий горопаха Бен! Завжди за кого-небудь клопочеться. Постривай же!
Він надягнув пенсне і позирнув у бік залізного мосту.
— Он він чухрає, бий мене сила Божа! — оголосив він. — Гепа така, що в одну кишеню не сховаєш.
Простора синя візитка і квадратовий капелюх, а нижче просторі матроські штани Бена Долларда щодуху наближалися до них по набережній від залізного мосту. Він чимчикував ступою, чухмарячись під полами візитки. Коли підходив, містер Дедал привітав його, гукнувши:
— Подайте мені он того в смішних штанях.
— То подайте, подайте, — озвався Бен Доллард.
Містер Дедал озирнув фігуру Бена Долларда, з холодним презирством розглядаючи всі предмети його одягу. Потім, повернувшися до отця Каулі, кивнув і ущипливо зауважив:
— То треба було вдягнутися в такі лахи теплого літнього дня, га?
— Та бодай мені очі повилазили, — люто загримів Бен Доллард, — я, відколи живу на світі, стільки зносив одежин, скільки ви ніколи ніде їх не бачили.
Він стояв поряд із ними, радісно усміхався до них і до своєї просторої одежини, з якої містер Дедал збивав пушинки, кажучи:
— А проте, Бене, її зшили на чоловіка у розквіті сил.
— Ні, не позаздриш тому єврею, який її пошив, — сказав Бен Доллард. — Слава Богу, йому ще не заплачено.
— А як там ваш basso profondo, Бенджаміне? — запитав отець Каулі.
Кешел Бойл О’Коннор Фіцморіс Тісдел Фаррелл, омонокливши око й щось бурмочучи, пройшов повз клуб на Кілдер-стрит.
Бен Доллард насупився і, раптом округливши губи, як то роблять співаки, видав низький звук.
— О-о! — проревів він.
— Оце то голос, — озвався містер Дедал, схвально киваючи головою.
— То як? — запитав Бен Доллард. — Ще не припав порохом? Га?
Він питально поглянув на одного й на другого.
— Годиться, — відповів отець Каулі і теж кивнув.
Преподобний Г’ю К. Лав ішов від будинку, де колись містився капітул абатства Святої Марії, повз гуральню Джеймса і Чарльза Кеннеді, прямуючи до Толсела{537} — за тим місцем, де в давні часи був брід для худоби, і його супроводжували Джералдайни, красені, гінкі й ставні молодці.
