Коні, повз яких він проходив, нервово здригались у послабленому запрягу. Він ляснув по крижах рябого коня, що сіпався поруч, і скрикнув:

— Ану, не дурій!

Потім повернувся до Дж. Дж. Моллоя і запитав:

— Слухай-но, Джеку, що там сталося? І з якої причини? Ой, заждіть хвилину. Тримайтесь, не лякайтесь.

Роззявивши рота і закинувши назад голову, він завмер на хвилину, а потім гучно чхнув.

— Апчхи! Хай йому біс!

— Це через пил із цих мішків, — ввічливо пояснив Дж. Дж. О’Моллой.

— Ні, — задихано заперечив Нед Ламберт. — Це мене прохопило… холодним вечором поза… трясця його матері… вечором позавчора… і такий жахливий протяг…

Він тримав напоготові носовик, щоб знову…

— Я був на… зранку… бідолашного… як його звати… Апчхи!.. От лиха година!

Том Рочфорд узяв верхній диск із купки, яку притискав до свого жилета бордового кольору.

— Бачите? — запитав він. — Вважаймо, зараз на сцені йде шостий номер. Дивіться, кладу сюди. Де «Номер На Сцені».

Він уставив диск у лівий проріз так, щоб вони бачили. Диск покотився вниз по жолобу, трохи повагався і завмер, показуючи їм у вічку цифру шість.

Колись, у давні часи, юристи, поважні й гордовиті, вершачи свої законницькі справи, споглядали, як Річі Гулдинг проходив з податкової палати, прямуючи в цивільний суд із папкою фірми «Гулдинг, Колліс і Ворд», і чули, як із адміралтейської філії королівського суду до суду апеляційного йшла, шелестячи широчезною спідницею з чорного шовку підстаркувата жінка, яка недовірливо посміхалася, показуючи свої вставні зуби.

— Бачите? — запитав він. — Тепер ви бачите, що останній, який я вставив, тепер там угорі. Попередні Номери. Тиск. Дія важеля, зрозуміло?

Він показав їм зростаючий стос дисків із правого боку.

— Ловка штука, — сказав, сопучи, Носатий Флінн. — Тож той, хто запізнився, може бачити, який номер зараз, а які вже були.

— Бачите? — запитав Том Рочфорд.

Він уставив диск для розваги і простежив, як той котиться вниз, вагається, завмирає і показує цифру — чотири. «Номер На Сцені».

— Зараз я побачу його в «Ормонді», — повідомив Ленеган, — і спробую промацати. Знаєте: рука руку миє.

— Спробуйте, — сказав Том Рочфорд. — Скажіть О’Шпару, що й я вже мов ошпарений, така нетерплячка.

— Надобраніч, — категорично заявив МакКой. — Коли ви двоє розпочинаєте свою балачку…

Носатий Флінн нахилився, сопучи, над приладом.

— А як воно діє отут, Томмі? — запитав він.

— Не згадуйте лихом, — сказав Ленеган. — Бувайте, хлопці.

Удвох із МакКоєм, пройшовши через квадратовий дворик Кремптон-корту, вони вийшли на вулицю.

— Він герой, — сказав він коротко.

— Я знаю, — відповів МакКой. — Ви про трубу.

— Трубу? — перепитав Ленеган. — Це було в каналізаційному колодязі.

Вони пройшли повз мюзик-хол Дена Лоурі, де з афіші розмазаною усмішкою їм усміхалася чарівна субретка Марія Кендалл.

Простуючи далі по Сикамор-стрит повз мюзик-хол «Емпайр», Ленеган показав МакКою, як це відбувалося. Десь тут один із тих бісових каналізаційних колодязів як газова труба, і якийсь бідолаха був застряг там і вже й напівзадихнувся від каналізаційного газу. А Том Рочфорд прибіг туди і як був у своїй букмекерській одяганці так і поліз у люк, обперезавшися канатом. І, їй же богу, якось він спромігся обперезати канатом того бідолаху, й обох витягли нагору.

— Вчинив як справжній герой, — оголосив він.

Біля «Дельфіна» вони зупинилися і пропустили карету швидкої допомоги, яка чвалом помчала на Джервіс-стрит.

— Треба сюди, — сказав він, звертаючи праворуч. — Хочу зазирнути до Лайнема, подивитися, які там ставки на Владу. Котра година на вашому золотому з ланцюжком?

МакКой позирнув у темну контору Маркуса Терціуса Мозеса, потім на годинник О’Ніла.

— Початок четвертої, — повідомив він. — А хто жокей?

— О’Медден, — відповів Ленеган. — І кобилка в чудовій формі.

Залишившись на Темпл-бар, МакКой став легенько підштовхувати носаком черевика бананову шкурину, що лежала на пішоході, й скинув її в канаву. А то, чого доброго, хтось ітиме тут увечері напідпитку, підсковзнеться і покалічиться.

Ворота резиденції розчинилися, і звідти виїхала кавалькада віце-короля.

— Рівні шанси, — сказав, обернувшися, Ленеган. — Там я спіткав Бентама Лайонса, він ставив на якусь нікудишню конячину, хтось йому підказав, а їй і не світить. Ходімо сюдою.

Вони рушили вгору сходами і далі через Мерченс-арк. Біля візка книготорговця стояла темна спина й перебирала книжки.

— Ось і він, — озвався Ленеган.

— Цікаво, що він там купує, — міркував, озираючись, МакКой.

— «Леопольдо, або Блум на глум». — запропонував Ленеган.

— Він схибнувся на розпродажах, — зауважив МакКой. — Днями ми йшли з ним, і на Ліффі-стрит він купив у якогось старого книжку за два шилінги. Там були класні гравюри, які коштують удвічі дорожче, ніж книжка, а ще зірки й місяць, і комети з довгими хвостами. Усе про астрономію.

Ленеган засміявся.

— Зараз я розкажу прецікаву історію про хвости комет, — сказав він. — Ось вийдемо тільки на сонце.

Вони пройшли по металевому мосту й подалися набережною Веллінгтона понад парапетом.

Юний Патрик Алоїзіус Дігнем вийшов із лавки Мангана, колишньої Ференбаха, несучи півтора фунти свинини.

— У Гленкрі, у виправній колонії для неповнолітніх, відбувалася велика учта, — жваво розпочав Ленеган. — Знаєте, такий собі щорічний банкет. Коли всі вбрані по повному параду. Був там і лорд-мер, тоді цю посаду обіймав Вел Діллон, і сер Чарльз Камерон, і Ден Доусон, він робив доповідь, а потім був концерт. Співали Бартелл д’Арсі і Бенджамін Доллард…

— Я знаю, — урвав його МакКой. — Моя жінка співала там одного разу.

— Справді? — перепитав Ленеган.

Табличка Здаємо квартири без меблів знову з’явилася на віконній рамі будинку № 7 по Екклз-стрит.

На мить він припинив свою розповідь і засміявся хрипким сміхом.

— Та ні ж бо, дайте докажу, це ще не все, — зрештою обізвався він. — Делагант із Кемден-стрит подбав про наїдки, а ваш покірний слуга був за виночерпія. І Блум із дружиною там були теж. Напоїв на столі: пий — не хочу. І портвейн, і херес, і кюрасао; і ми всьому тому віддали належне. Погуляли, як то кажуть, на всі боки. Після рідкого перейшли до твердішого. Гори смаженого м’ясива, пиріжки з родзинками…

— Я знаю, — озвався МакКой. — Того року, коли моя жінка була там…

Ленеган узяв його ніжно за лікоть.

— Та дайте ж доказати, — сказав він. — Після всієї цієї веселухи ми організували собі опівнічний сніданок, і коли намилилися вирушати, то вже настала та година глупої ночі, після якої починається ранкове похмілля. Та коли ми їхали додому через гору Фезербед, зимова ніч була чудова. Блум і Крис Каллінан сиділи на одному боці карети, а я з його дружиною на протилежному. І ми ну співати хори й дуети: Ти подивись, як перший промінь ранку^{528}. А вона надудлилася по самі вінця тим Делагантовим портвейном. І щоразу, коли цей бісів ридван підскакував на вибоїнах, вона просто падала на мене. Приємно було до чортиків! У пазусі в неї двійко препишних, дай їй, Боже, здоров’я. Ось такі.

Він склав долоні у формі півкулі й відставив їх на лікоть від себе, наморщивши лоба.

— Я підтикав під неї плед і раз-по-раз поправляв її боа. Ви втямили, про що я?

Його руки малювали в повітрі округлі форми. Він щільно зажмурив очі, згадуючи, як йому було солодко, напружився всім тілом і видав ніжний посвист.

— Весь час мій хлоп стирчав як по команді струнко, — сказав він, зітхнувши. — А вона штучка загониста, це без сумніву. А Блум знай показував Крисові Каллінану та кучеру всякі зірки й комети небесні: і Велику Ведмедицю, й Геркулеса, і Дракона, і всяку іншу всячину. Але ж я, так би мовити, саме блукав по Молочному шляху. А він таки знає їх усі до останньої, слово чести. Нарешті й вона відшукала у далекому закутку, ген за тисячу миль, якусь одненьку мацюпусіньку. І питає: А як, Польді, зоветься он ота зірочка? Загнала таки Блума в глухий кут, присягаюся пресвятим хрестом. Яка саме, чи не ота? — питає Крис Каллінен. — Та це й не зірочка, а просто дірочка в закутку. Отут він, слово чести, як в око вліпив.