— Anch'io ho avuto di queste idee, — сказав Альмідано Артіфоні, — quand’ ero giovine come Lei. Eppoi mi sono convinto che il mondo è una bestia. È peccato. Perchè la sua voce… sarebbe un cespite di rendita, via. Invece, Lei si sacrifica[163].

— Sacrifizio incruento[164], — посміхнувся Стівен, тримаючи свій ясеновий ціпок посередині і легенько його погойдуючи.

— Speriamo, — охоче погодилося кругловиде вусате обличчя. — Ма, dia retta а me. Сі rifletta[165].

За велінням кам’яної руки Граттана трамвай із Інчікора зупинився, і з нього вивалилася ціла валка солдатів оркестру шотландського полку.

— Сі rifletterò[166], — сказав Стівен, дивлячись на широку холошу штанів.

— Ма, sul serio, eh[167]? — наполягав Альмінадо Артіфоні. Його дужа рука міцно стиснула Стівенову руку. Очі людини. Хвилину вони вдивлялися допитливо, потім ураз їхній погляд звернувся на трамвай, що саме підійшов із Долкі.

— Eccolo, — поспішно сказав по-дружньому Альмідано Артіфоні. — Venga a trovarmi е сі pensi. Addio, caro[168].

— Arrividerla, maestro, — відповів Стівен, знімаючи капелюха рукою, яка звільнилася. — Е grazie[169].

— Di che? Scusi, eh? Tante belle cose[170]!

Альмідано Артіфоні, тримаючи скручені в рурку ноти як сигнал, поспішив у своїх широчезних штанях до трамваю, що прямував у Долкі. Та ба, марно він поспішав, марно сигналив, затиснений у юрмищі голоколінних шотландців, які тягали своє музичне причандалля через ворота Триніті-коледжу.

Міс Данн засунула якнайдалі в шухляду свого стола «Жінку в білому»^{520}, яку вона взяла у бібліотеці на Кейпел-стрит, і вставила в друкарську машинку аркуш кольорового поштового паперу.

Тут чимало чого лишається незрозумілим. Чи кохає він насправді цю Меріон? Краще поміняти і взяти що-небудь Мері Сесіл Гей.

Диск поповз униз по жолобку, трохи повагався, завмер і видав їм цифру шість.

Міс Данн виклацала клавішами:

— 16 червня 1904.

П’ятеро ходячих рекламників у білих циліндрах підійшли цугом, стали вряд між рогом Моніпені та постаментом, призначеним для пам’ятника Вулфові Тону^{521}, і, показавши свої H.E.L.Y.’S., подалися назад, туди, звідки прийшли.

Потому вона перевела погляд на велику афішу, де була зображена Марія Кенделл^{522}, чарівна субретка, розслабившись, відкинулась і стала креслити в блокноті цифри шістнадцять та великі літери С. Жовтаве волосся і намазюкані щоки. Та яка ж із неї красуня? Ще й коротку свою спідничку задирає. А чи прийде цей хлопець увечері на музику. От якби моя кравчиня погодилася зробити мені гофровану гармонікою спідницю, як у Сьюзі Негл. Ото була сенсація. Шеннон і всі великі цабе з яхт-клубу аж остовпіли, дивлячись на неї. Не дай, Господи, щоб він затримав мене аж до сьомої.

Над вухом у неї владно задзеленчав телефон.

— Алло. Так, сер. Ні, сер. Так, сер. Я зателефоную їм після п’ятої. Лише ці два, сер, до Белфаста і до Ліверпуля. Гаразд, сер. То мені можна піти після шостої, якщо ви не повернетесь. О чверть на сьому. Так, сер. Двадцять сім і шість. Я йому скажу. Так: один, сім, шість.

Вона нашкрябала на конверті три цифри.

— Містере О’Шпаре! Алло! Цей джентльмен із «Спорту» заходив, питав про вас. Атож, містер Ленеган. Він сказав, що буде о четвертій в «Ормонді». Ні, сер. Так, сер. Я зателефоную їм після п’ятої.

Слабенький вогник вихопив із темряви два рожеві обличчя.

— Хто це? — запитав Нед Ламберт. — Чи не Кротті?

— Рінгабелла і Кроссгейвен^{523}, — відповів голос того, хто намацував ногою, куди ступити.

— То це ви, Джеку? Драстуйте, — сказав Нед Ламберт і, вітаючи, підняв гнучку рейку до склепіння, де грали сполохи. — Ходіть сюди. Та пильнуйте, там східці.

Сірник, піднятий догори в руці священика, догорів, пахкнувши довгим гнучким струменем полум’я, і впав додолу. Його червоний кінчик згас біля їхніх ніг — і знову на них наринув затхлий дух.

— Як цікаво! — пролунало в темряві з бездоганною вимовою.

— Атож, сер, — запально підтвердив Нед Ламберт. — Ми стоїмо в тій самій історичній палаті абатства святої Марії, де шовковий Томас^{524} оголосив на нараді про свій намір виступити проти англійської влади 1534 року. З погляду історії це місце має найважливіше значення в усьому Дубліні. О’Медден Берк каже, що незабаром щось про нього напише. Ще до Унії тут був старий Ірландський банк, і найперший єврейський храм теж містився тут, перш ніж вони збудували свою синагогу на Аделаїд-роуд. Ви, Джеку, мабуть, ніколи ще тут не були, правда ж?

— Ні, не був, Неде.

— Він заїхав сюди через Дейм-вок, — повідомив той з бездоганною вимовою, — якщо мене не зраджує пам’ять. Резиденція Кілдерів була в Томас-корт^{525}.

— Це так, — сказав Нед Ламберт. — Саме так, сер.

— Якщо ваша ласка, — озвався священик, — то наступного разу ви, може, дозволите мені…

— Аякже, — відповів Нед Ламберт. — Приходьте з фотоапаратом, коли вам завгодно. Я звелю прибрати з вікон ці мішки. Ви зможете фотографувати звідціля або звідціля.

У напівтемряві він походжав, стукаючи рейкою по купах мішків і зручних місцях на підлозі.

Над шаховою дошкою нависло довгасте обличчя з бородою і прикутим до дошки поглядом.

— Глибоко вдячний вам, містере Ламберте, — сказав священик. — Не буду більше забирати вашого дорогоцінного часу…

— Нема за що дякувати, — відмовив Нед Ламберт. — Заходьте, коли вам завгодно. Скажімо, наступного тижня. Підходить?

— Так, так. Бувайте здорові, містере Ламберте. Дуже приємно було познайомитися з вами.

— Мені теж було дуже приємно, сер, — відповів Нед Ламберт.

Він провів гостя до виходу і кинув рейку за колони. Удвох із Дж. Дж. Моллоєм вони спроквола вийшли у двір аббатства святої Марії, де биндюжники вантажили на вози мішки з ріжками та кокосовим борошном, О’Коннор, Вексфорд^{526}.

Він зупинився, щоб прочитати візитну карточку, яку тримав у руці.

— Преподобний Г’ю С. Лав, Реткоффі. Сучасна адреса: Сент-Майклс, Селлінс. Приємний молодик. Він сказав мені, що пише книжку про Фіцджеральдів^{527}. Історію знає як свої п’ять пальців, даю слово чести.

Дівчина старанно зняла із спідниці причепливу стеблинку.

— А я подумав, що ви тут задумали нову порохову змову, — сказав Дж. Дж. О’Моллой.

Нед Ламберт гучно клацнув пальцями над головою.

— Господи! — вигукнув він. — Я ж забув розказати йому історію про те, як граф Кілдер після того, як він підпалив собор у Кешелі… Ви її знаєте? З біса жалкую, що я це зробив, — каже він, — але, присягаюся святим Богом, я думав, що архієпископ саме в соборі. Хоча вона могла б йому не сподобатись. Правда? Господи, все одно розкажу. Це був великий граф, Фіцджеральд Мор. Вони всі були хвацькі хлопці, оці Джеральдини.