Ленеган зупинився і сперся на парапет у приступі безгучного сміху.

— Ой, тримайте мене ззаду, бо упаду, — ледве спромігся він.

Бліде обличчя МакКоя на мить посміхнулося і знову набуло серйозного виразу. Ленеган рушив далі. Він трохи підняв свою синю кепку яхтсмена і швидко чухнув потилицю. В сліпучих променях сонця він скоса позирнув на МакКоя.

— Блум чоловік культурний і начитаний, — сказав він поважно. — Не якийсь там мугир і не хлюст… самі розумієте… Наш друзяка Блум, в душі він артист.

Містер Блум спроквола гортав сторінки «Страхітливих викриттів Марії Монк», потім «Шедевра» Арістотеля. Шрифт якийсь кривулястий, химерний. Кольорові вклейки: немовлята, скручені калачиком у криваво-червоних утробах, наче щойно вирізана печінка на скотобійні. Таких, як вони, у цю хвилину їх сила-силенна по всьому світі. Усі вони напирають своїми голівками, щоб вийти звідти на світ Божий. Немовля народжується де-небудь кожну хвилину. Місіс Пюрфуа-Чистовір.

Він відклав обидві книжки й подивився на третю: «Оповіді з гетто», автор Леопольд фон Захер-Мазох.

— Ця у мене є, — сказав він, відсуваючи її.

Крамар кинув на прилавок іще дві чималі книги.

— Ось іще дві книжчини, цікаві для охочих, — оголосив він.

Його дихання, чутне через прилавок із його гнилозубого рота, пахтіло цибулею. Він нахилився, набрав оберемком стос інших книжок, притиснув їх до незащебнутої камізельки й поніс за заяложену завіску.

На мосту О’Коннелла чимало присутніх могли спостерігати величаву поставу і мальовниче вбрання містера Деніса Дж. Маджінні, навчителя танців і т. п. Містер Блум наодинці озирнув назви книжок. «Красуні-мучительки», автор Джеймс Лавберч. Тобто «любитель карати різками». Знаю таких. Були у мене такі? Були.

Він розгорнув книжку. Здається, саме вона.

Жіночий голос за заяложеною завіскою. Послухаймо. Чоловік.

Ні, їй таке не дуже до вподоби. Їй колись уже приносив.

Він прочитав іще одну назву: «Принади гріха». Ближче до того, що її вабить. Ану поглянемо.

Розгорнув навмання і прочитав.

— Геть усі долари, які давав їй чоловік, вона витрачала в магазинах на розкішні вбрання і всякі коштовні витребеньки. Задля нього! Задля Рауля!

Так. Це воно. Осьде. Спробую ще.

— Їхні уста злилися в пристрасному солодкому поцілунку, а його руки пестили округлі форми її тіла під легенькою спідньою сорочкою.

Так. Що треба. А кінець.

— Ви запізнилися, — озвався він хрипким голосом, злостиво позираючи на неї з підозрою. Струнка красуня скинула пелерину, оторочену соболиним хутром, показавши свої прегарні плечі й пишні перса, що двигтіли. Коли вона повернулася до нього, на її звабливих устах грала прихована посмішка.

Містер Блум прочитав іще раз: Струнка красуня…

І зразу він наче поринув у теплу купіль, і вона заспокоїла його тіло. У зім’ятому одязі тіло стає вимогливим. Білки очей випинаються. Ніздрі розширюються, винюхуючи здобич. Мастила напахчувати груди ширять свій аромат (для нього! Для Рауля!). Прілий цибульний пах із-під пахов. Слизький риб’ячий клей (її перса, що двигтять!). Відчути! Стиснути! Здавити! Лев’яче лайно, що тхне сіркою!

Юність! Юність!

Підстаркувата жінка, яка вже давно розпрощалася зі своєю юністю, вийшла з будинку, де міститься суд лорда-канцлера, суд королівської лави, суди фінансовий і громадянський, прослухавши в канцлерському справу про визнання Поттертона неосудним, в адміралтейській філії королівського за відсутности однієї зі сторін справа про позов власників «Леді Кернс» до власників барки «Мона», і в апеляційному суді відкладення розгляду справи Гарві проти Морської страхової корпорації.

Напад спазматичного кашлю здвигнув повітря в лавці, брудні завіси заколихалися. З-за них визирнула сива скуйовджена голова хазяїна з непоголеним, буряковим від кашлю обличчям. Він харкнув, відкашлявся і виплюнув додолу харкотиння. Тоді наступив на нього черевиком, розтер і нахилився, показуючи свою лису довбешку з ріденькими кущиками чуприни.

Містер Блум спостеріг голомозу лисину.

Прагнучи погамувати задуху, він сказав:

— Я беру ось цю.

Продавець підвів очі, які сльозилися від хронічної нежиті.

— «Принади гріха» — мовив він, постукуючи пальцем по оправі. — Чудова книжка.

Служник біля дверей аукційного закладу Діллона знову двічі закалатав дзвінком і поглянув на себе в люстро, пописане крейдою.

Діллі Дедал, стоячи на хіднику, чула дзвінки й вигуки аукціонера із зали. Чотири і дев’ять. Такі гарні фіранки. Лише п’ять шилінгів. Це фіранки для домашнього затишку. Новенькі коштували б аж дві гінеї. П’ять шилінгів. Хто дасть більше? Все, продано за п’ять шилінгів.

Служник підняв дзвінок і закалатав:

— Дзень-дзень!

Сигнал дзвону, що сповіщав про останнє коло, півмилі, — й учасники перегонів рвонули вперед. Дж. Е. Джексон, В. Е. Вайлі, Е. Монро і Г. Т. Гаган, витягнувши шиї, долали крутий закрут біля Університетської бібліотеки.

Містер Дедал, смикаючи свій довгий вус, виникнув з Вільямсроу. І зупинився біля дочки.

— Запізнюєшся, — сказала вона.

— Держи спину прямо, заради нашого Господа Ісуса Христа, — відмовив їй містер Дедал. — Чи ти, може, вирішила наслідувати приклад свого дядечка Джона, корнетиста, у якого голова вгрузла в плечі? О, бідолашний наш Боже!

Діллі знизала плечима. Містер Дедал поклав на них свої долоні й одтиснув їх назад.

— Тримай спину прямо, дівчино, — повторив він. — Ти викривиш собі хребет. Чи знаєш, який у тебе вигляд?

Раптом він похнюпив голову, висунув її вперед, втягнув у плечі й опустив нижню щелепу.

— Припини, тату, — сказала Діллі. — На тебе люди дивляться.

Містер Дедал випростався і знову посмикав свого вуса.

— Ти грошей дістав? — запитала Діллі.

— Де б я їх дістав? — відповів містер Дедал. — У Дубліні не знайдеться жодна жива душа, яка позичила б мені хоч гріш.

— Ти трохи дістав, — заперечила Діллі, зазираючи йому в очі.

— А звідки ти це знаєш? — запитав містер Дедал із лукавим виразом.

Містер Кернан, задоволений угодою, яку він щойно уклав, простував по Джеймс-стрит упевненим кроком.

— От знаю та й годі, — відмовила Діллі. — Ти ж щойно був у Скотч-гаусі?

— Ні, я там не був, — заперечив містер Дедал, посміхаючись. — Слухай-но, чи не чернички навчили тебе так нечемно розмовляти? Ось, візьми.

І він простягнув їй шилінг.

— Подбай, щоб купити що-небудь потрібне на ці гроші, — сказав він.

— Здається мені, ти дістав цілих п’ять, — заявила Діллі. — Дай мені ще.

— Постривай-но, — погрозливо застеріг містер Дедал. — Ти теж заодно з усім цим вашим гуртом, га? Відколи померла ваша бідолашна мати, ви стали наче кодло лютих цуценят. Та постривайте-но. Я з вами скоро поквитаюся. Хапаєте мене за горлянку! Нічого, я від вас одіб’юся. Вам начхати, якщо я вріжу дуба. Він уже помер. Квартирант нагорі помер^{529}.

Він повернувся і рушив геть. Діллі його наздогнала і схопила за полу.

— Ну, чого тобі ще? — озвався він, зупиняючись.

Служник закалатав дзвіночком у них за спиною.

— Дзень-дзелень!

— А щоб тобі заціпило! — вигукнув містер Дедал, обернувшися до нього.

Служник, усвідомивши, чого йому бажають, калатнув язичком дзвінка, але тихше:

— Дзінь!

Містер Дедал втупився в нього пильним поглядом.

— Ось поглянь на нього, — сказав він. — Зробиш дуже повчальний висновок. Здається, тепер він дозволить нам поговорити.

— Тату, ти ж дістав більше, — сказала Діллі.

— Ось я пограюся з вами в одну цікаву гру, — оголосив містер Дедал. — До всіх вас я поставлюся так, як поставився Ісус до євреїв. Поглянь, ось усе, що я маю. Я позичив два шилінги у Джека Пауера і з них два пенси витратив — поголився перед похороном.