Він перейшов Вестморленд-стрит, коли повз нього прошкандибав «S» із апострофом. Продаж велосипедів «Ровер». Сьогодні змагання велосипедистів. Скільки років минуло відтоді? Того року, коли помер Філ Гілліган^{313}. Ми жили на західній Ломбард-стрит. Стривай-но, працював у Тома. А до Віздома Гелі пішов того року, коли ми одружилися. Шість років. Десять літ тому: він помер у дев’яносто четвертому, так, правильно, велика пожежа у Арнотта. Лорд-мером саме був Вел Діллон^{314}. Обід у Гленкрі^{315}. Муніципальний радник Роберт О’Рейлі відразу ж вилив портвейн у свій суп. Та й ну плям-плям-плям хлебтати його, підживляючи свого внутрішнього радника. Аж не чути було, що там грає оркестр. За те, чого ми вже сподобились, хай Господь нам. Міллі тоді була ще зовсім маленька. А Моллі надягнула ту слоново-сірого кольору сукню з вишитими на ній жабками. Чоловічого крою з обтягненими на ній матерією ґудзиками. Вона її не любила бо я розтягнув кісточку першого дня коли вона надягнула на пікнік хору біля Цукрової гори. Наче це через неї. Циліндр старого Гудвіна замазався чимось липким. Мухам теж пікнік. Відтоді вона таких суконь не надягала ні разу. А ця сиділа на ній як рукавичка на руці і в плечах і в стегнах. Саме починала трохи гладшати. Їли пиріг із кролятиною. Всі не зводили з неї очей.

Безжурний був час. Не те що тепер. Затишна кімнатчина з червоними шпалерами. Купили в Докрелла, шилінг і дев’ять пенсів за тузінь. Увечері купали Міллі. Я купив американське мило, бузинове. Вода у балії пахла так приємно. А вона така смішна вся в піні. І тільце у неї гарне поставою. Тепер фотографія. У бідолашного тата він казав мені було ательє дагеротипів^{316}. Спадкова схильність.

Він простував по бордюру хідника.

Потік життя. Як звали того схожого на священика молодика, що, проходячи, завжди позирав скоса на наші вікна? Підсліпуватий, жінка. Тимчасово мешкали у Цитрона на Сент-Кевінс-перейд. Якось на пен. Пенденніс^{317}? Пам’ять нікудишня. Пен..? Та вже ж стільки років минуло. Може, гуркіт трамваю заважає. Ну якщо він не міг пригадати як звати цехмейстра якого бачить щодня…

А тенора звали Бартелл д’Арсі^{318}, він тоді ще тільки виходив у люди. Проводив її додому після практичних занять. Гонористий чолов’яга з нафабреними вусами. Від нього у неї пісня «Віють вітри південнії».

Ну й вітер був того вечора коли я прийшов забрати її а там збори ложі щодо лотерейних квитків після концерту Гудвіна в ратуші чи то в банкетній чи в дубовій залі. Він а я слідом за ним. Аркуш її нот вихопило з моїх рук поривом вітру і прибило до огорожі гімназії. На щастя його не. Така пригода може зіпсувати їй настрій після виступу. Професор Гудвін під руку з нею попереду. Насилу дибає бідолашний старий випивака. Його прощальні концерти. Певна річ, остання поява на будь-якій сцені. Може, на кілька місяців, а може й назавжди. Пригадую, вона реготала, коли рвоне вітер, піднявши комір. А пригадуєш, яка веремія закрутилася на розі Гаркорт-роуд? Брр! Здійняла усі її спідниці, а її боа метнулося просто в обличчя старого Гудвіна, мало не задушило його. Вона зарум’янилась од вітру. Пригадуєш, коли ми прийшли додому, то розворушили присок у печі й засмажили на вечерю скибки баранячого сідельця з її улюбленою кисло-солодкою овочевою приправою. Нагріли ром. Стоячи біля пічки, бачив, як вона в спочивальні розщібає корсет. Білий.

Шелеснувши, корсет м’яко упав на ліжко. Завжди зберігав тепло її тіла. Вона ж завжди була рада його скинути. Сиділа там мало не до другої, виймала шпильки з волосся. Дбайливо закутана Міллі солодко спала в ліжечку. Безжурний час, безжурний. Казкова ніч.

— О, містере Блуме, як ся маєте?

— О, як ся маєте ви, місіс Брін?

— Скаргами біді не зарадиш. Як там поживає Моллі? Не бачила її вже сто років.

— Пречудово, — бадьоро відповів містер Блум. — А Міллі, щоб ви знали, взялася за діло в Муллінгарі.

— Невже! То це ж для неї дуже вдала нагода, правда?

— Атож, вона там працює у фотографа. І в неї все ладиться. А як там усі ваші?

— Вони всі живуть і не журяться, — відповіла місіс Брін.

Скільки ж у неї їх? Крім нього.

— Бачу, ви в жалобі. Часом, у вас не…

— Та ні, — відмовив містер Блум. — Це я був на похороні.

Тепер, звичайно ж, усі питатимуть те саме цілий день. Хто помер, коли і від чого помер? Просто напасть якась.

— Не дай, Господи! — вигукнула місіс Брін. — Сподіваюся, не хтось із близьких родичів.

Що ж, можна її трохи розчулити.

— Дігнем, — пояснив містер Блум. — Давній мій приятель. Помер раптово бідолаха. Мабуть, відмовило серце. Поховали оце зранку.

— Смерть давніх друзів то тяжка втрата, — меланхолійно промовив жіночний погляд очей місіс Брін.

То й годі про це. Тепер спокійно — про чоловіка.

— А як ваш володар і господар?

Місіс Брін підвела догори свої великі очі. Принаймні вони такі ще й досі в неї зосталися.

— Ой, про це краще не треба, — попросила вона. — Гримучі змії і ті побоялися б до нього наблизитися. Він зараз сидить удома над усякими статутами, вишукує, як карається наклеп. Я вимучилася з ним уже геть до краю. Ось я вам покажу.

З харчівні Гаррісона долинали гарячі випари телячої юшки, солодкі запахи тістечок із джемом та свіжоспечених пудингів із варенням. Густий полудневий дух залоскотав горлянку містера Блума. Хочуть випекти партію добірної здоби, масло, борошно найвищого ґатунку, тростинний цукор, чи, може, вже споживають її, запиваючи гарячим чаєм. А, може, пахне від неї? Босоногий хлопець-вуркаган стояв над решіткою, вдихаючи пахощі. Прагне потамувати дошкульний голод. Це йому приємно чи болісно? Обід за пенні. Ніж із виделкою прикуті ланцюжком до столу.

Відкриває свою сумочку, порепана шкіра, шпилька в капелюшку: з такими речами треба обачно. Хтось може наразитися оком у трамваї. Порпається. Все відкрито. Гроші. Бери, будь ласка. Страх Божий, якщо вони загублять шість пенсів. Тоді скандал. Чоловік бушує. Де ті десять шилінгів, що я дав тобі у понеділок? Ти, певно, підгодовуєш свого братика з усією його родиною, га? Заяложена хусточка, слоїк із ліками. Щось випало, пігулка. Чого вона там?..

— Саме зараз, певно, місяць-молодик, — сказала вона. — У цей час його завжди тіпає. Знаєте, що з ним діялося цієї ночі?

Рука її перестала порпатися. Її очі вдивлялися в нього, широко розплющені в тривозі й водночас усміхнені.

— Що? — запитав містер Блум.

Нехай говорить. Дивись їй просто в очі. Я тобі вірю. Довірся мені.

— Розбудив мене серед ночі, — сказала вона. — Йому приснилося страхіття.

— Бідолаха.

— Сказав, що сходами йде сюди піковий туз.

— Піковий туз! — вражено повторив містер Блум.

Вона видобула з сумочки згорнену поштову листівку.

— Ось, прочитайте, — сказала вона. — Він отримав її оце зранку.

— І що в ній? — запитав містер Блум, беручи листівку. — К. П.?

— К. П.: капут, — пояснила вона. — Хтось хотів насміятися з нього: мовляв, тобі вже кінець. Не знаю, хто це, але нехай йому буде дуже соромно.

— Так, авжеж, — погодився містер Блум.