— Професор Мадженніс^{286} говорив мені про вас, — сказав Стівену Дж. Дж. О’Моллой. — То щиро скажіть, яка ваша думка про цей гурт герметистів^{287}, поетів опалової мовчанки з їхнім містичним маестро А. Е.? Усе це розпочала відома дама Блаватська. Вона чудово вміла дурити людям голову. Даючи інтерв’ю якомусь янкі, А. Е. сказав, що ви завітали до нього мало не серед ночі, щоб запитати його думку про плани свідомости. Мадженніс вважає, що ви, певно, зробили це жартома, аби посміятися з А. Е. Він, Мадженніс, людина дуже високої моралі.

Говорив про мене. Що ж він сказав? Що ж він сказав? Що ж він сказав про мене? Ні, не спитаю.

— Ні, дякую, — сказав професор МакГ’ю, порухом руки відхиляючи запропонований портсигар. — Постривайте хвильку. Хочу сказати одну річ. Найкращий зразок красномовства, який мені довелося чути, була промова Джона Ф. Тейлора^{288} на засіданні історичного товариства нашого університету. Перший там виступив містер Фіцгіббон^{289}, теперішній голова апеляційного суду, а обговорювали вони нове на ті часи питання, есей, який обстоював відродження ірландської мови.

Він обернувся до Майлса Кроуфорда і сказав:

— Ви ж знаєте Джералда Фіцгіббона. То можете уявити собі стиль його промови.

— Кажуть, він засідає разом із Тімом Гілі^{290}, — озвався Дж. Дж. О’Моллой, — в господарській комісії коледжу Триніті.

— Він засідає разом із дитинкою в сорочечці, — сказав Майлс Кроуфорд.

— Ну, далі. То й що?

— Це була промова, — продовжував професор, — зважте, досвідченого оратора, сповнена поштивої гордовитости, яка з досконалою дикцією виливала, не скажу чашу гніву, але зверхнє презирство до нового руху. Тоді це був новий рух. Ми були слабкі і, відтак, неспроможні.

На мить він зціпив свої тонкі довгі губи, та, прагнучи продовжити розповідь, підніс розчепірені пальці до окулярів і торкнув великим та підмізинним оправу, щоб трохи підправити фокус.

Потім він звернувся до Дж. Дж. О’Моллоя зумисно тоном побутової балачки:

— А Тейлор, скажу я вам, прийшов туди геть хворий, устав із ліжка. Що він приготував свою промову заздалегідь, я не вірю, бо в залі не було жодної стенографістки. Обличчя змарніле, аж темне, обросло кошлатою бородою. Шия пов’язана хусткою, і, як подивишся, скидався він на умирущого (хоча, насправді, про смерть і не йшлося).

Відразу, хоч і повільно, його погляд звернувся від Дж. Дж. О’Моллоя до Стівенового обличчя, а потім відразу ж ковзнув донизу, наче щось шукаючи. На схиленій шиї відкрився ненакрохмалений комірець білої сорочки, засмальцьований пасмами рідкого чуба. Все ще шукаючи, він провадив:

— Коли Фіцгіббон закінчив свою промову, Джон Ф. Тейлор підвівся, щоб висловити свою думку. І ось коротко те, що я пригадую з його відповіді.

Він твердо випростав голову. В його очах знову світилося прагнення відтворити минуле. Бездумні молюски плавали в товстих лінзах туди й сюди, шукаючи виходу.

Він розпочав:

— Пане голово, леді і джентльмени! З великим захопленням я слухав зауваги, з якими мій учений друг щойно звернувся до ірландської молоді. Мені здалося, що я перемістився в чужоземну країну, далеку від нашої, і в добу далеку від сучасної, що буцімто я в стародавньому Єгипті і що слухаю мову котрогось із первосвящеників тієї землі, звернену до юного Мойсея.

Його слухачі стояли непорушно, тримаючи цигарки і слухаючи, а дим цигарок здіймався вгору тонкими стеблами, які розквітали наче разом із тривалістю розповіді. Нехай закучерявлені дими^{291}. Почуємо шляхетні слова. Готуймося. Чи, може, й собі спробувати?

— І здалося мені, що в голосі цього єгипетського первосвященика я чую пиху і погорду. Почув я слова його, і мені відкрилося значення їхнє.

Відкрилося мені, що добрим буває лиш те, що може стати поганим^{292}, а не може стати поганим лиш те, що є абсолютно добрим, або ж те, що не є добрим узагалі. Ет, хай йому абищо! Це ж із святого Авґустина…

— Чому це ви, євреї, не бажаєте прийняти нашої культури, нашої віри і нашої мови? Ви ж бо пастухи, кочове плем’я, а ми могутній народ. У вас немає міст і немає багатства, а наші міста заповнені товпищами люду, і наші галери, триреми й квадриреми, завантажені силою товарів, прямують в усі кінці відомого нам світу. Ви щойно виникли з первісного стану, а у нас є література, священики, тисячолітня історія і свій державний лад.

Ніл.

Дитина, чоловік, монумент.

На березі Ніла служниці стали навколішки, папірусова скринька: муж, удатний до бою; кам’янорогий, кам’янобородий, серце з каменю.

— Ви молитеся своєму, нікому невідомому ідолу, а в наших храмах, величних і таємничих, мешкають Ізіда й Озіріс, Гор і Амон Ра. Вам судилося жити в рабстві, страху та покорі, нам же судилося володіти громами і морями. Ізраїль слабкий, і синів має обмаль, а Єгипет — це полчище воїв, і страшна його збройна сила. Нетягами й батраками називають вас, а чуючи наше ім’я, тремтить увесь світ.

Урвавши свою мову, він безгучно відригнув повітря з голодного шлунку. І підвищивши голос, сміливо провадив:

— Проте, леді й джентльмени, якби молодик Мойсей послухався цієї мови і погодився з цим поглядом на життя, якби він схилив свою голову, схилив свою волю і схилив свій дух перед цією зверхньою настановою, то ніколи б не вивів обраного народу з дому рабства, не пішов би вдень за стовпом хмарним. Ніколи не розмовляв би він із Предковічним поміж блискавиць на вершині Синаю і не зійшов би з неї з обличчям, осяяним світлом натхнення, несучи скрижалі закону з письменами, вирізьбленими мовою голодранців.

Він замовк і поглянув на них, тішачися їхнім мовчанням.

Дж. Дж. О’Моллой озвався з жалем у голосі:

— А проте він помер, так і не ввійшовши в землю обітовану.

— Раптове — в — ту — мить — хоч — і — від — тривалої — недуги — часто — заздалегідь — припущене — сконання, — вирік Ленеган. — А з минулого його чекало велике майбутнє^{293}.

З вестибюля почувся тупіт босих ніг, які мчали вгору сходами.

— От що таке красномовство, — виголосив професор, і ніхто йому не спромігся заперечити.

Розвіяне вітром. Юрмища людей у Муллагмасті і в королівській Тарі. На цілі милі — суцільні вуха. Слова трибуна лунають, і враз вони розвіяні на чотири вітри. Народ прагнув сховатися в його голосі. Мертві звуки. Акаша — зібрання зображень геть усіх подій, що відбулися де-небудь і коли-небудь у цілім світі. Любіть його і хваліть, а мені вже годі.

У мене є гроші.

— Джентльмени, — озвався Стівен. — Наступним пунктом нашого порядку денного пропоную питання про те, щоб перенести збори в інше місце.

— Мені аж дух перехопило. Сподіваюся, це не просто пропозиція задля люб'язности, як то часто ведеться у французів? — запитав містер О’Медден Берк. — Здається мені, настав той час, коли, метафорично кажучи, кварта вельми доречна у вашій старовинній корчмі.

— Тож хай буде так, і вирішимо справу цю найрішучішим чином. Усі ми за, от і повна краса, — оголосив Ленеган. — Проти нема. Оголошую пропозицію прийнятою. В яку ж саме наливайку?.. Я голосую за Муні!

Він рушив перший, напучуючи:

— Ми категорично відмовляємося вживати міцні напої, хіба ні? Так, ми ні. Що ви! Ні в якому разі.