— Батько сенсаційної журналістики, — підтвердив Ленеган. — І шуряк Кріса Каллінана^{273}.

— Алло?.. Ви слухаєте?.. Так, він іще тут. Приходьте, поговоріть самі.

— Де ви знайдете тепер такого газетяра, га? — вигукнув редактор. І згорнув підшивку.

— Мельви правнов, — зауважив, звертаючись до містера О’Медден Берка, Ленеган.

— Дуже вправно, — погодився містер О’Медден Берк.

Професор МакГ’ю вийшов з кабінету.

— Раз ми заговорили про непереможних, — розпочав він, — то чи знаєте ви, що кількох вуличних торговців притягнули до відповідальности…

— Авжеж, так, — жваво озвався Дж. Дж. О’Моллой. — Леді Дадлі^{274} поверталася додому, пішла через парк подивитися, як там дерева, повалені торішнім циклоном, і вирішила купити листівку з видом Дубліна. І виявилося, що ця листівка присвячена пам’яті чи то Джо Брейді, чи Найпершого, чи Козолупа. Біля самої резиденції намісника, можете собі уявити!

— А теперішні годні хіба що ґудзиками та гапликами торгувати, — провадив Майлс Кроуфорд. — Пхе! І преса, і суд. Чи знайдете ви де-небудь тепер такого адвоката, як ті хлопці, як Вайтсайд, як Айзек Батт, як срібноустий О’Гейган^{275}? Га? Ет, чорта з два! Хіба що бозна де.

Він замовк, а його губи все ще кривилися, здригаючись у нервовій зневажливій посмішці.

А чи зажадала б яка жінка поцілувати ції губи? Як ти можеш довідатися? То чому ти про це написав?

Губи, згуби. Чи губи якось ведуть до згуби? Чи згуби до губ? Певно, можуть якимсь чином. Зуби, куби, труби, зруби, клуби, крупи, груби. Рими: двоє людей одягнених однаково, виглядають однаково, два на два.

Він бачив, як вони, дівчата, наближаються по троє^{276}, в зеленому, в рожевому, в брунатному, сплітаючись, per l’aer perso[97], у фіолетовому, у пурпуровому, quella pacifica oriafiamma[98], в золоті орифлами, di rimirar fe piu ardenti[99]. А я старець, каюся, ноги як оливом налиті, у темрятині ночі; губи згуби; яма мама.

— Говоріть тільки за себе, — застеріг містер О’Медден Берк.

Дж. Дж. О’Моллой, посміхаючись блідою посмішкою, прийняв виклик.

— Любий мій Майлсе, — почав він, кинувши цигарку, — ви неправильно витлумачили мої слова. Поки-що мене ніхто не уповноважував захищати права третьої професії qua професії^{277}, проте хочу сказати, що ваш коркський темперамент^{278} породжує у вас надмірну категоричність. Чом ми не беремо до уваги ані Генрі Граттана, ані Флада, ані Демосфена, ані Едмунда Берка^{279}? Ми всі знаємо Ігнатія Галлагера і його шефа з Чейплізода, Гармсворта^{280}, який видавав копійчані газети, і його американського кузена, редактора жовтого журнальчика в стилі Бауері, не кажучи вже про «Новини від Педді Келлі^{281}», «Що бачив П’ю» і нашого невсипущого друга «Скіберинського орла». То ж навіщо тягнути сюди такого майстра судового красномовства, як Вайтсайд? І досить дневі газети своєї.

— Граттан із Фладом дописували до цієї ж таки газети, — вигукнув редактор йому в обличчя. — Ірландські добровольці. Де ви є тепер? Заснована 1763 року. Доктор Лукас^{282}. А чи є у вас тепер такий дописувач, якого можна порівняти з Джоном Філпотом Карреном^{283}? А дзуськи!

— Ну, чому ж, — відмовив Дж. Дж. О’Моллой. — От, наприклад, королівський адвокат Буш^{284}.

— Буш? — перепитав редактор. — Що ж, згоден. Буш, я згоден. У нього в жилах це є. Кендал Буш, чи, тобто, я хотів сказати Сеймур Буш.

— Він уже давно мав би засідати у верховному суді, — озвався професор, — якби не… Та про це не будемо.

Дж. Дж. О’Моллой повернувся до Стівена і сказав тихо й водночас виразно: 1 2 3

— Гадаю, один із найдовершеніших риторичних періодів, які мені довелося чути, прозвучав із уст Сеймура Буша. Розглядалася справа про братовбивство, відома всім справа Чайлдса. Буш виступав як його захисник.

До речі, як він про це довідався? Він же помер уві сні. Чи тут інша історія, про звіра з двома спинами?

— То який він був? — запитав професор.

— Він говорив про принцип свідчення, — сказав Дж. Дж. О’Моллой, — про те, як його витлумачено у римському праві на відміну від давнішого Мойсеевого закону, lex talionis[102].

І принагідно згадав Мойсея Мікеланджелового у Ватикані^{285}.

— Ага.

— Кілька вдало підібраних слів, — попередив Ленеган. — Тихо!

Пауза. Дж. Дж. О’Моллой видобув свій портсигар. Чекаємо марно. Якийсь пшик.

Оповісник замислено видобув сірники й закурив сиґару.

Згодом я часто думав, згадуючи минуле і ті дивні дні, чи, бува, не оця дріб’язкова дія, тривіальна сама по собі, це чиркання сірником визначило подальший напрям обох наших життєвих доріг.

Дж. Дж. О’Моллой знову заговорив, виразно вимовляючи кожне слово:

Він сказав про нього так: це кам’яна фігура, рогата і грізна, це музика, що застигла в мармурі, це вічний символ мудрости і ясновидіння, божественне в образі людини, гідне жити, якщо гідний жити витвір уяви або рук скульптора у мармурі, духовно перетвореного чи здатного духовно перетворювати.

Його зграбна рука хвилястими помахами позначала повтори і спад.

— Чудово! — відразу озвався Майлс Кроуфорд.

— Плід божественного натхнення, — сказав містер О’Медден Берн.

— Вам подобається? — запитав Стівена Дж. Дж. О’Моллой.

Стівен, його душа в полоні краси мови і жесту, спромігся тільки почервоніти. Він узяв цигарку з портсигара, і Дж. Дж. О’Моллой простягнув портсигар Майлсу Кроуфорду. Ленеган, знову ж таки, дав їм прикурити і, скориставшися нагодою, висловився по-своєму:

— Красненькус дякуємс.